Таке запізнення Молодому можна і треба вибачити. Оскільки причина «зимового старту» дуже навіть поважна: театр нарешті наважився на капітальний ремонт. А ця справа, як відомо, до конкретики має дуже сумнівні дотичні. Добре, що фінал вийшов саме таким, а не як у відомому афоризмі: «Ремонт неможливо закінчити — можна лише припинити». Художній керівник Молодого, Станіслав Мойсєєв, не без гордощів розповідав про новий зал для глядачів (він тепер нагадує середньовічний палац, стіни обкладені «під камінь»), де з'явився невеличкий балкончик і місць не 320, а цілих 400. Замінено крісла для глядачів, для сцени пошили нову завісу, частково змінили світло та звук. Щоправда, переконати міську владу в тому, що технічну базу Молодого не зайве було б осучаснити, на жаль, не вдалося.

На урочистості «молодят» доньки запросили у ЗАГС Голосіївського району. За місцем прописки, так би мовити. І дуже потім шкодували з цього приводу. Оскільки тісніше приміщення для такої відповідальної події з величезними труднощами можна знайти хіба що в якомусь віддаленому райцентрі. А тому й довелося раз по раз вибачатися Ользі та Наталі перед гостями, які упродовж церемонії по кілька разів наступали один одному на ноги.

Федеріко Фелліні стверджував: «Актриса завжди живе життям своїх героїнь». Якщо вірити Фелліні — а іншого, зважаючи на авторитет цього прізвища, просто не дано, — то в актрисі Ірині Дуці якимось неймовірним чином уживаються понад п'ятдесят жінок. Різних епох, професій, різної соціальної приналежності. Жінок сильних і слабких, зневірених і до нестями щасливих, інтриганок і стерв, закоханих і зраджених... Але, незважаючи на таку строкату компанію, Ірина Михайлівна завжди прагнула більшого і намагалася спробувати себе в суміжних амплуа. Викладала акторську майстерність у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. Уродженка Росії, вивчила українську настільки добре, що понад двадцять років працювала на радіо. Пішла в режисуру — і сьогодні запис у програмці «постановка Ірини Дуки» гарантує вишукану, ліричну, сентиментальну історію, яку не бачать чи слухають, а відчувають нервовими закінченнями навіть товстошкірі представники епохи фаст-фудів та комп'ютерних ігор.
До ювілею на честь 40-річчя творчої діяльності Ірина Дука презентувала комедію-гротеск «Трішки ніжності», свою останню — поки що! — режисерську та акторську роботу. Бенефіціантку вітали колеги, худрук рідного театру імені Лесі Українки Михайло Рєзнiкович, начальник міського управління культури Олександр Биструшкін... Море квітів, теплі слова і шалені овації... Воістину, гідно оцінити ці атрибути успішної кар'єри в мистецтві можуть лише актори.

Національна опера України оголосила про Фестиваль італійської опери, який триватиме з 27 листопада по 2 грудня. Презентуючи цей проект, генеральний директор театру Петро Чуприна сказав, що майже всі квитки на фестивальний період уже розкуплені. Принагідно він також люб'язно відповів на відверто саркастичне запитання: а навіщо взагалі було затівати такий фестиваль, якщо всі ці постановки присутні в репертуарі театру, їх можна переглянути і без виокремлення у спеціальний «італійський тижневик»?

Овації, що межували з масовим психозом, — такою була перша реакція столичних ЗМІ на новину про тривалі гастролі в Києві московського Театру на Таганці. Але в процесі — театр Юрія Любимова гостює в нас із 2 по 21 листопада — подія почала обростати неприємними інцидентами, форс-мажорами та навіть скандалами.

Тетяна Леміш має класичну і добротну акторську освіту. Після Дніпропетровського театрального училища закінчила ДІТМ у Москві. З таким «стартовим капіталом» можна було б зупинити свій вибір на трупі солідного театру, колекціонувати ролі й образи, випробовувати себе у різних амплуа, маневрувати між інтригами (а в якому храмі Мельпомени без них обходяться?), отримати або не отримати звання заслуженої-народної і потихеньку переходити з однієї вікової категорії в іншу. Тетяні така перспектива якось не дуже подобалася, а тому для себе як жінки й актриси вона обрала активніший шлях розвитку. Вийшла заміж, народила трьох дітей, працювала в Україні, Грузії, Греції, зробила кілька моно-вистав, з якими побувала на фестивалях у багатьох країнах... А нещодавно здійснила найзаповітнішу мрію — відкрила власний театр. На моє логічне запитання: «А де ж ви взяли на це гроші?» — Тетяна відповіла просто: «Чоловік дав».

Останнім часом почала ловити себе на тому, що все частіше погоджуюся з немеркнучими висловами товариша Леніна. Раніше, приміром, знаходила безліч доказів на противагу Іллічевій гіпотезі з приводу того, що жити у суспільстві і бути вільним від суспільства — це нонсенс. «Ну чому ж ні? — обурювався мій власний юнацький максималізм. — Май власну думку, читай книги і дивись фільми не з печаткою «модно», а ті, які тобі подобаються... Не втрачай свою індивідуальність — і факт суспільства для тебе перетвориться на необтяжливу формальність».

Сподівання на сенсацію лопнули, як мильна булька. Тема повернення Оксани Білозір у велику політику була заявлена стрижнем учорашньої прес-конференції, на яку ЗМІ чекали протягом чотирьох місяців. Однак усі намагання журналістів отримати відповідь на запитання про те, чим або ким була викликана тяжка й тривала хвороба Оксани Володимирівни, так і залишилися без відповіді. Причини і наслідки історії з отруєнням екс-міністра ще вивчає СБУ.

Олег Масленников — типова жертва серіаломанії, що стиснула у своїх палких обіймах телеглядачів, прирікши їх на однотипні вечори у компанії «блакитних екранів». Він сумлінно служив у Театрі драми і комедії на Лівому березі, створив безліч оригінальних образів, був одним із найулюбленіших акторів столичних театралів і... навіть не мав уявлення про симптоми шаленої популярності. Після останніх кіноролей — у фільмах «Тобі, справжньому», «Убий мене, ну, будь ласка», «Сніжне кохання, або Сон зимової ночі» — почав помічати посилену увагу до своєї скромної персони. Роль шляхетного і винятково позитивного Сергія Буравіна у серіалі «Зцілення коханням» для Олега Масленникова стала такою собі презентацією пострадянського масштабу — протягом року він, як свідчать рейтинги, гостював у мільйонів глядачів телеканалів «Інтер» та РТР і користувався у них величезною симпатією.

Останній творчий візит «франківців» до Пітера відбувся двадцять років тому, коли ще саме місто мало зовсім іншу назву — Ленінград, а Українська драма — інше кадрово-змістове наповнення. Теперішня ж поїздка стала можливою завдяки продюсерам з Пітера, які приїжджали до Києва, переглянули репертуар «франківців» і запросили до себе на гастролі вистави «Тев'є Тевель» та «Наталка-Полтавка». Звісно, Українській драмі є що показати і крім цих спектаклів, але оскільки фінансує візит приймаюча сторона, про те, щоб повторити «подвиг» «Таганки», яка до Києва привезла сім вистав, доводиться лише мріяти.