Минулого року вiдзначалося 70–рiччя партизанського руху в Українi. Мiжнародний фонд «Взаєморозумiння i толерантностi» органiзував екскурсiю в мiсто Корюкiвка Чернiгiвської областi. Учасниками екскурсiї було 48 осiб — iнвалiди вiйни i Збройних сил, партизани, в’язнi концтаборiв, ветерани i дiти вiйни. У Корюкiвцi багато рокiв дiє музей, експонати якого свiдчать про фашистськi злочини. Так, у груднi 1941 року було розстрiляно сiм партизанiв–розвiдникiв; у сiчнi 1942 року — все єврейське населення (300 осiб); 26 лютого 1942 року — 141 людину, члени сiмей яких були партизанами або районними партiйними працiвниками. А за першi два днi березня 1943 року було вбито i спалено живцем близько 7 000 мешканцiв Корюкiвки i спалено 1 290 будинкiв...

У День соборності України — 22 січня — опозиційні сили об’єдналися на Софійському майдані в Києві. Чи всі об’єдналися і чи надовго — покаже час. До учасників об’єднавчого мітингу з палким патріотичним закликом звернулася екс–Прем’єр–міністр Юлія Тимошенко. Свій голос вона подала з неволі. Правда, не з «глибини сибiрських руд», а з Качанівської виправної колонії. Єднатися треба, «бо тільки в єдності ми незламні, тільки в єдності ми їх переможемо, збережемо незалежну Українську державу», — запевняє Юлія Володимирівна. Золоті слова, та пізно сказані. Ми ж уже були єдині тоді, на Майдані, в час Помаранчевої революції — найблагороднішої, найкультурнішої і найкрасивішої у світі, як відзначали зарубіжні засоби масової інформації. Схід і Захід були разом. У людей, яких привозили з Донецька, Луганська, спадала полуда з очей, i вони переходили на бік «помаранчевих». Щоправда, Президента вони хотіли «свого», такого, якого вже мають сьогодні. А Юлія Володимирівна замість того, щоб дбати про авторитет тодішнього Президента Віктора Ющенка, гуртувати всіх навколо нього, як це робить сьогодні Прем’єр–міністр Микола Азаров щодо Президента Віктора Януковича, вчиняла розкол єдиного Майдану і роз’єднувала українців.

Доброго дня, шановна творча наша газета «УМ»! Читаю «УМ» шостий рiк, жалкую за роками, коли я не знався з тобою, газето. Ти для мене є найрiднiшою, бо я втратив усю свою родину, втратив єдиного друга життя, свою пiдтримку — дружину. Федора Данилiвна була найкраща людина у свiтi. Ось так 10 років сам у «однокiмнатцi», у чотирьох стiнах i живу.

Мене схвилювала публiкацiя Анни Щепи («УМ», 2.02.2012) пiд заголовком («Поки «мама» в тюрмi» про торгiвлю депутатськими мандатами під час виборів до ВР. Я хочу, щоб у нашiй державi панiвними були європейськi гуманiстичнi цiнностi й законнiсть, але не маю сил iз таких позицiй справедливостi оцiнити наведенi в названiй публiкацiї факти. Як у Європi поставилися б до таких фактiв? Байдуже, як у наших суспiльствi й державi?

У статтi «...Кобзаревi — вiд великої родини. Новi iнiцiативи до вiдзначення 200–рiччя Тараса Шевченка» прочитав: «...Українська держава i нацiя мають належним чином вшанувати свого генiя... це питання особистої гiдностi кожного українця...» Це справдi буде великою подiєю столiть.

Ще кілька років тому купив книгу «Владимир Путин» (Рой Медведев. Москва, Молодая гвардия, 2007). У зв’язку з наближенням виборів президента Росії вирiшив прочитати її. І стало ясно, що книга потребує доповнень.

Зречення материнської мо­ви і перехід на чужу, навіть не виїжджаючи в інші краї, — симптом духовного каліцтва.

Язик є у телят, котів, папуг, свиней, птахів, вовків і ще лютіших звірів. А мова є лише в українців.

Той, хто на своїй рідній землі зрікся рідної мови, в житті нічого серйозного не досягне. Він став посередністю.