Про оперу Моцарта «Весілля Фігаро» не чув хіба що безнадійний у своїх перспективах музофоб. А тому з'явись цей твір у репертуарі Національної опери, хоча б одне визначення на кшталт «ну от, іще одне «Весілля»» йому було б гарантовано. (Опера про шлюб меткого пана Фігаро є в репертуарах десятків музичних театрів Європи). Тож театр під керівництвом Петра Чуприни вирішив не лише пошанувати Моцарта постановкою його «Фігаро», але вдихнути у цей твір нове життя і презентувати його... у жанрі балету.

Кілька років тому, поспішаючи на інтерв'ю до Едуарда Митницького, художнього керівника Театру драми і комедії, я страшенно переживала, що місця на касеті залишилося десь хвилин на сорок, а добра половина плівки була зайнята нерозшифрованим інтерв'ю iз зіркою естради. Натискала кнопку диктофона, пам'ятаючи про дефіцит плівки та про нестерпний характер небожителя естрадного Олімпу, зустрічі з яким я шукала ледь не три місяці і якому вже завтра обіцяла скинути матеріал на погодження. За дві години, прощаючись з Едуардом Марковичем, я шкодувала лише про те, що багато чого цікавого так і залишиться поза газетною площею, яка не здатна розтягуватися хоча б до журнальних обсягів. Факт благополучно затертого інтерв'ю зірки пройшов повз мою увагу... А нещодавно чомусь нестерпно захотілося поговорити з Едуардом Марковичем знову. Натиснути на таймері життя кнопку «стоп» і дозволити собі розкіш спілкування з розумною, талановитою, безтямно закоханою у свою справу людиною, будівником Театру і творцем Театру.

«Я прожив у Москві майже два роки, і то були чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності. Я досі не знаю, що в ньому більше важить: втрачені можливості чи здобуті примари». Юрій Андрухович.

Цю прем'єру театрали виглядали ще в січні. Налаштовуючись на неймовірно потужну виставу: такий текст, такий актор у головній ролі! Але репетиційний процес у Молодому театрі нагадував марафонську дистанцію з перешкодами. Тобто нічого катастрофічного, але зусиль для її подолання треба було докласти чималих.

Поспішаючи на презентацію книги Юрія Рогози «Убити Юлю», дорогою я ненароком придумала назву майбутнього матеріалу — «Бестселер не пахне». Чомусь мені здавалося, що автор «Буржуя» вирішив піти шляхом російських лібералів, до «кіношедевру» яких, як відомо, пані Тимошенко поставилася досить поблажливо. І втнути щось таке ж, але вже у літературі.

Днями культурний простір країни розважили дві кіноновини. Не пишу «потішили», оскільки новини ці, як в анекдоті, одна хороша, а інша — не дуже. Емоції з цього приводу відповідні — від «а таки можемо» до «знову в нас, не як у людей». Усупереч «анекдотичній» порядковості почну з новини хорошої.

До свого театру режисер Дмитро Богомазов ішов довго. І по дорозі встиг переробити купу важливих і резонансних справ. Закінчивши режисерський курс Едуарда Митницького, Богомазов почав свій творчий розгін в очолюваному ж Едуардом Марковичем Театрі драми і комедії на Лівому березі. Його перші вистави не мали нічого спільного з поняттям «проба пера», були самодостатніми і зухвалими — «Чарівниця», «Що завгодно, або Дванадцята ніч», «Трохи вина —2», або 70 обертів»... А потім посипалися запрошення, і Богомазов, як нормальний, жадібний до творчості митець, почав ставити в інших театрах. У Театрі імені Лесі Українки — «Сон у літню ніч» Шекпіра, в Черкаському театрі імені Шевченка — «Отелло», в Одеському імені Василька — вистави «Щастя поруч», «Едіп», «Що їм Гекуба?»... Крім того, Богомазов встигав щорічно фігурувати у «Київській пекторалі», він став представником Авіньйонського фестивалю в Україні, організував фестиваль сучасного театру «Українська театральна платформа». Але мрію про свій театр не полишав ніколи.

Конкуренція у мистецтві — це більше, ніж конкуренція. Бо коли за право бути першим змагаються, скажімо, приватні клініки чи дрібні підприємства, які займаються ремонтом взуття, то зрозуміло, що боротьба йде за клієнта, а значить — і за майбутні прибутки. В мистецтві ж існують значно серйозніші приводи для того, щоб розчохлити свої шаблі і з вигуками «Я — найкращий» ринутися в бій за наші з вами симпатії. Йдеться про власні амбіції актора, художника чи музиканта, які не йдуть ні в яке порівняння з меркантильними прицілами на майбутнє представників інших професій. А тому й трусяться митці над своїми виставами/полотнами/музичними творами, наче над дітьми рідними, бо знають, що з власними амбіціями жарти кепські. У випадку чого — загризуть, і ніякі виправдання-самонавіювання не допоможуть.

«Мойсей», який з відомих причин десятиліттями нудився на маргінесі української літератури — ну не любила радянська влада твори про вождів, що готові вести свій народ із рабства, — сьогодні наче отримує борг від нащадків Каменяра. У 2001 році однойменну оперу поставили у Львівському оперному театрі імені Соломії Крушельницької. Прем'єра була приурочена до візиту Папи Римського Івана Павла ІІ, який не лише благословив виставу, а й підтримав її фінансово. Львівського «Мойсея» бачили та слухали в Івано-Франківську, Києві, Варшаві... Своїм же «Мойсеєм» Київ зрефлексував на не менш важливу й знакову подію: у 2006-му виповнюється 150 років із дня народження Івана Франка. Власне, з цієї дати і розпочав свою вітальну промову гуманітарний віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко, який разом із міністром культури Ігорем Ліховим прийшов привітати Національну оперу з прем'єрою «Мойсея».

Люди мистецтва, дарма, що егоїзм та постійний дух конкуренції закладені у їхні професії апріорі, полюбляють об'єднуватися у всілякі гільдії, асоціації, ліги та спілки. Нещодавно про своє гуртування навколо ідеї відродження українського кіно оголосили продюсери, створивши Асоціацію кінопродюсерів України. Зізнаюся, що першою реакцією на це повідомлення було відоме «А вы, друзья, как не садитесь...» Ще кілька років тому слово «продюсер» в українській мові вважалося безнадійним неологізмом, тож про яку майстерність фахівців, що, у порівнянні з маститими колегами з Голлівуду, лише опановують ази професії, пробують її «на зуб» , можна говорити сьогодні? Утім плани на майбутнє в Асоціації грандіозні і багатообіцяючі. А генеральний директор Асоціації кінопродюсерів України Дмитро Колесников вважає, що тепер чимало проблем українського кіно не виглядають такими, що не піддаються вирішенню.

Центральною подією фестивалю «Моц Арт Фест Аве Верум », що триває у Національній філармонії з 24 по 27 січня, стала вчорашня вистава «Віч-на-віч з Моцартом». Зіграли її спільними творчими силами, що їх для цього проекту делегували різні мистецькі установи міста. Театр Російської драми — акторів Миколу Рушковського, Наталю Шевченко та Олега Треповського, «франківці» — Олексія Богдановича, Національна філармонія — Cимфонічний оркестр під управлінням Миколи Дядюри...