Колись давно, коли я лише знайомилася з творчістю Олександри Мариніної, з величезною приємністю відзначала, що нарешті жінки отримали-таки своїх представниць у детективній літературі. Ну скільки можна читати про цих вправних, мужніх і розумних оперів, які на раз-два розбираються з організованою злочинністю? Зрештою, у жінок — Анастасія Павлівна Каменська є тут прекрасним прикладом — це виходить аж ніяк не гірше. Хоча потім довелося трішки пригальмувати свою гордість, оскільки Каменська виявилася жінкою особливою, яка не вміла готувати, не бажала жертвувати роботою заради кохання і чомусь уперто відмовлялася від того, аби пізнати радість материнства. Але за понад десять років існування Насті всі її шанувальники вже звикли до унікальності цієї жінки і після виходу чергової оповідки про неї чекають, коли Мариніна напише наступну.

Володимир Машков та Євген Миронов — два секс-символи російського кінематографа. Один такий увесь із себе мужній, вульгарно-брутальний, рішучий і «безбашенний», інший — інтелігентний, пристрасний спокусник iз бездонними очима. Навіть не знаю, хто із цих двох збере більше прихильниць, а деяким iз них узагалі хоч розірвись — такі хлопці у слабкої статі неодмінно викликають посилене серцебиття і регулярні загострення різних там фантазій. Але наразі шанувальниці як одного секс-символа, так й іншого, і навіть ті, кому подобається збірний образ, мають чудову нагоду намилуватися хлопцями сповна. У новому російському бойовику «Полювання на піранiю» головні ролі зіграли Володимир Машков та Євген Миронов (це вже четвертий «дует» мега-зірок, до цього були фільми «Ліміта», «Мама» та «Ідіот»).

Дитячий хор «Щедрик» на перші сторінки українських видань потрапив після того, як минулого року з'їздив до Ватикану і мав аудієнцію iз самим Папою Римським. «Дякую вам за те, що ви бездоганні у своєму співі», — сказав тоді дітям Бенедикт XVII. Звичайно, вони дуже дякували йому за такий комплімент і... не розповіли про те, що за кордоном мають більше можливостей презентувати себе та свою творчість — оренда концертних залів у Києві є просто непідйомною, натомість організатори фестивалів та конкурсів у різних країнах готові оплачувати переїзд та проживання, аби лише «Щедрик» приїхав. Не поскаржилися дітлахи й на те, що костюми для сцени вже досить непристойного віку, й оновити їх годилося б ще кілька років тому...

Проект «Гришко&Кабальє-2006» вийшов на фінішну пряму. Про це, втомлено зітхнувши, журналістам на прес-конференції оголосили організатори концерту. Як запевнив генеральний директор компанії «Єврошоу» Сергій Галузін, 99 відсотків усіх підготовчих робіт уже виконано.

На виставах Някрошюса випадкових людей не буває. З багатьох причин. Найголовніша з яких — висідити до кінця п'ять годин вистави може лише людина, якій ця вистава «болить» так само, які і її творцям. Можливо, біль той вона відчуває не так гостро, не так нестерпно, але відчуває обов'язково. Минулих п'ятниці та суботи у театрі Франка литовський театр «Мено Фортас» грав «Отелло». І завершував тим самим київське представлення власної трилогії за Шекспіром, перші два спектаклі якої — «Гамлет» та «Макбет» —ми бачили минулого року. Традиційний для себе аншлаг «Мено Фортас» зібрав і в Києві.

Грузинів з «Ерізіоні» Київ та «Україна» зустрічали аншлагом. Причому якщо спочатку в мене були підозри, що грузинів у партері буде через одного — в Україні представників цього народу, як відомо, мешкає чимало — то, зайшовши до залу, довелося переконатися у зворотному. Про всесвітню славу «Ерізіоні» українці прекрасно поінформовані, а тому нагоду пересвідчитися у тому, наскільки слова відповідають дійсності, шанувальники автентичного мистецтва пропускати не збиралися. Серед таких поціновувачів було й чимало відомих людей: концерт відвідали Петро Порошенко з родиною, телеведучий Олесь Терещенко, скульптор Олег Пінчук, співачка Гайтана, один iз найвідоміших практиків українського «етно» Олег Скрипка...

При всій позитивності проектів «Рік країни X у країні Y» є в цій ідеї й один несправедливо-образливий момент. Оскільки, коли розуміти її занадто буквально, виходить, що минуло 12 місяців, всі заплановані події відбулися, а далі у відносинах країн X та Y — хоч трава не рости? Грузія та Україна у цій ситуації стоять на зовсім інших позиціях: проекти — проектами, а дружба — дружбою. Днями в Національній опері урочисто й душевно закривали Рік Грузії в Україні. А позавчора в Національному художньому музеї так само урочисто й душевно відкривали виставку всесвітньо відомого грузинського художника Ніко Піросмані. «Наша дружба перевірена роками, і вона триватиме вічно», — доречно зауважив з цього приводу посол Грузії в Україні Григол Катамадзе.

Старість — не радість, а молодість безтурботна й егоїстична. Хто скаже, що це не так, нехай ... перший біжить на виставу «Соло для годинника з передзвоном», прем'єра якої відбулася у Театрі імені Франка минулих вихідних. Розвінчання міфів там не обіцяють, але примусити замислитися над справді важливими речами гіперзаклопотаних сучасників спробують. Хоча сам театр цю постановку декларує, насамперед, як реверанс старшому поколінню «франківців».

Артисти з Тбілісі вже встигли повписувати до своїх релізів численні компліменти від видань різних країн світу. Темпераментну та чуттєву аутентику грузинів газета «Лос Анджелес таймс» назвала «сенсаційним проривом кавказької культури на світовій сцені», а «Нью-Йорк пост» — «бенкетом багатства для очей та вух». Балетомани порівнюють «Ерізіоні» з такими відомими балетними шоу світу, як Riverdance та Lord of the Dance, відзначаючи заразом, що в драматургії та масштабах концертів грузини навіть випереджають цих визнаних лідерів на пуантах. Має «Ерізіоні» й винятково ексклюзивну фішку: цей колектив — єдиний у світі демонструє техніку танцю «тойпойнт», яка потребує не лише високої майстерності, а й... спеціальних балетних чобiтків iз м'якої шкіри. З грузинами працюють іноземні продюсери Джим Лоу (США) та Паскаль Жордан (Франція) — і цей факт багато в чому пояснює всесвітню популярність ансамблю «Ерізіоні», який гастролював у США, Китаї, країнах Європи...

«Отелло» є складовою особистої шекспіріани всесвітньо відомого режисера з Литви. До цього Някрошюс струсонув Європу своїми «Гамлетом» та «Макбетом». Та й герої цих окремих п'єс Вільяма Шекспіра у режисера наче переходять із вистави у виставу, помираючи в одній і з'являючись в іншій уже з новим життєвим призначенням. Природні метафори Някрошюса — земля, вода, повітря — також отримують новий ракурс у черговій постановці, дублюючи кругообіг речей, думок, мотивів і вчинків.