У невеликому затишному будиночку підполковника у відставці Василя Панчини першим мене зустрів «хор» годинників, що наповнювали всю оселю басовитими голосами: господар, очевидно, має слабкість до годинникових механізмів. Тим часом у домівці Василя Михайловича вже збиралися гості — винуватець свята відзначав столітній ювілей — неабияка дата. А народився ювіляр у селі Юхимiвка Хмельницької області, у звичайній сільській родині. У сім'ї було четверо дітей, тож змалку довелось працювати Василю, який був найстаршим, на різних роботах. Починав, звичайно, «з низів». Та старанного й розумного хлопчину досить швидко помітили — забрали в область. Працював у облвиконкомі, потім — секретарем райкому. Про ті часи ювіляр згадує неохоче. Можливо, тому, що мріяв Василь зовсім про інше, марив журналістикою. Та коли зібрався вступати до Московського інституту журналістики, з роботи не відпустили: мовляв, тут потрібен. А потім життя закрутило та й кинуло в самісіньке пекло...

Уродженець села Нобель Зарічненського району Рівненщини 78-річний Павло Савич ще два роки тому розповів мені цю історію: «До нашого взводу розвідки Єгоров і Кантарія приєдналися вже в Польщі. Росіянин мав одну медаль, грузин пройшов усю війну без нагород. А сталінська пропаганда трубила, начебто прапор було доручено піднімати кращим воякам! При мені Єгоров і Кантарія навіть відмовлялися виконувати наказ командира розвідвзводу! Але в них не було вибору: або лізуть на дах Рейхстагу, або — трибунал! Коли ж повернулися, то зізналися, що над Рейхстагом уже лопотіли прапори!». Про це саме оповів мені днями і мешканець села Скельки Василівського району, що на Запоріжжі, Станіслав Іванісов. Додавши, що підняття прапора над склепiнням прикривало відділення під командуванням його земляка Петра Щербини.

Біля Валентини Яківни Овід чомусь завжди переживаєш якесь дивне почуття сорому за самого себе — якщо за еталон оцінки наважишся взяти вічні клопоти саме пані Валентини. Чим вона займається — одним словом не скажеш. За один день ця жінка може знайти елітного автора для журналу «Березіль», напекти пиріжків дітлахам зі школи «Берегиня», посадити дерево й організувати гучний пікет на захист рідної мови. Словом, робота у пані Валентини, немов почесна місія: у російськомовному Харкові вона вже багато років «працює» свідомою українкою.

У київській гімназії східних мов № 1 четвертого жовтня урочисто відкрили пам'ятну дошку, присвячену 55-річчю з дня проголошення Китайської народної республіки і відповідної річниці початку вивчення китайської мови в Києві. Були запрошені гості — з посольства, парламенту, Всеукраїнського товариства китаєзнавців... На жаль, серед них не було людини, яка стояла біля витоків школи, де вперше почали навчати талановитих дітей з усієї України мови і культури загадкової Піднебесної. Іван Корнійович Чирко нинішньої весни встиг закінчити редагування Великого українсько-китайського і китайсько-українського словника, що його замовив кілька років тому Харбінський університет. Поруч із веселою порцеляновою статуеткою китайського Бога Довголіття — подарунком посла КНР — ми разом з ним перегортали розрізнені сторінки багаторічної перекладацької праці й не знали, що бачимо людину дивовижної долі, розуму і мужності востаннє. Начебто відчуваючи, що словник — його лебедина пісня, Іван Чирко напередодні подарував свою величезну бібліотеку з китайськими культурними раритетами знайомому чиновнику з МЗС. І згадував свою історію любові до Піднебесної з гумором і легкою ностальгією... У травні цього року його не стало.

Кілька років тому в Чернігові грабіжники вдерлися в одну заможну квартиру. Господарів зв'язали, речі забрали і, йдучи з квартири, замкнули важкі металеві двері, забравши з собою ключі. Люди опинилися бранцями у власній квартирі, двері зсередини не відмикались. Якимось чином їм вдалося розв'язатися і викликати міліцію. Однак опергрупа не могла потрапити у помешкання. Ключів нема, двері не виб'єш, у вікно на восьмий поверх не залізеш. Довелося викликати на допомогу майора Володимира Портянка. Йому знадобилося півгодини, щоб відкрити замок. Звільнений господар потім спересердя сказав: «І навіщо півтори тисячі доларів за ті двері віддав?»

Ішов 1999 рік, Майклова розробка — сайт mydesktop.com та розроблений згодом зручний сервіс для здійснення закупівель через всесвітню мережу iнтернет buybuddy.com — став відправною точкою кількох прибуткових інтернет-проектів. Захоплення новітніми технологіями принесло мільйонний статок 17-річному українському юнакові.
Майклові дідусь та бабуся — з України. Батьки народилися у Канаді, навчалися в українській школі. Також училися українською брат Майкла брат, сестра та сам Майкл. І першою мовою була саме українська, а не англійська.

Коли Парасковія Семенівна була вже зовсім нездорова й почала дарувати виплетені гачком мереживні серветки, вишиті гладдю й хрестиком рушники і картини, Костянтин Миколайович просив її: «Панюшо, не віддавай всього. Якщо з тобою щось трапиться, я розкладу ці речі в квартирі, буду дивитися на них — і мені буде легше».

Зараз його невелика однокімнатна квартира на вулиці Красіна в Кременчуці Полтавської області — справжній музей кохання, створений на честь світлої пам'яті жінки, котру він досі обожнює. Сімейні портрети в рамках на стіні; фотографії під склом, розкладені на письмовому столі; грамоти і нагороди покійної; їхні найперші листи, написані одне одному ще в 1946 році; розшиті її руками штори на вікні й наволочки на подушках, мереживні роботи; спиці, якими вона в'язала; її чашка... Для 85-річного чоловіка досі все це безкінечно дороге.

Наш човен подолав навскіс піннохвильні брижні широкого Старостамбульського гирла Дунайського заповідника й повагом повужився пливними рукавами й стихлими єриками вглиб південних меж дельти. Орнітолог Михайло Жмуд показував мотористу Віталію, де пришвидшити рух, де завернути за згущений очеретяний набіг, а де й приглушити двигун, аби пропустити вперед велику сіру чаплю, яка поважно несла себе на широких крилах наопаш...
Нарешті звернули у вузький, закошланий очеретом єрик, одмітний від інших руселець: по ліву руч, на стверділій плавині громадилася купина великих старих верб. Мій проводир вдивляється у верболозний обшир і показує рукою на найвище дерево із розлогими гілками:
— На цій вербі ми намостили перше гніздо для орлана-білохвоста, — каже Михайло Жмуд і пробує навернути човен ліворуч, до вербових хащiв. Щільна стіна очеретів, переплетена синіми в'юнками, відштовхує човен — і ми беремо курс на Лебединку, до спостережного будиночка. Я відчув, що мене чекає цікава розповідь. І не помилився. Але познайомлю ближче читача з моїм супутником у мандрах по дельті.

Від уцілілої ще з кінця XIX століття хати в бойківському селі Цінева, де в грудні 1908 року народився Ярослав Коваль, і до сільського цвинтаря, де він нині спочиває, дуже коротка відстань — не набагато довша від дистанції спринтера. Але між цими двома точками, поза коротким просторовим відрізком матеріалізованої ціневської дороги, вмістилося скромне і яскраве життя одного з найталановитіших західноукраїнських фотомитців. Цілих 66 років, за винятком одинадцяти, перебутих у воркутинських таборах, він зупиняв миті історії, фіксуючи їх відбитки на фотопапері. Так до нас дійшли унікальні світлини з довоєнного життя і побуту його земляків-бойків. Це, як твердять фахівці, — найдосконаліший наочний матеріал для вивчення етнографії. Не має аналогів серія його знімків митрополита Андрея Шептицького, зроблених переважно влітку 1935-го і виданих через шістдесят років, незадовго до смерті Ярослава Коваля, окремим фотоальбомом під назвою «Господар Перегінської пущі». Він зробив десятки портретів відомих представників української творчої інтелігенції, зокрема Ірини Вільде, Миколи Колесси, Станіслава Людкевича, Святослава Гординського.

Уже вдев'яте в івано-франківській Ворохті зібралися «Приятелі дітей» — учасники благодійного проекту при канадському фонді «Діти Чорнобиля», які об'єднують вихованців багатьох сиротинців по всій Україні. Щороку майже 400 дітей активно відпочивають на цілющому карпатському повітрі: набувають навичок виживання не лише в екстремальних гірських умовах, а й у не менш важких сучасних реаліях. Так відбувалося доти, поки цьогоріч неймовірна подія не змінила ворохтянський «літопис». Звістка про те, що в таборі зустрілися дві сестри, яких розлучили десять років тому, з блискавичною швидкістю долетіла до столиці, і ось я вже у потязі — готова почути все на власні вуха.