Шанувальникам творчості Пуччіні час діставати свої діаманти чи парадну біжутерію — хто на що розжився — і прямувати до кас Національної опери. Завершення сезону театр традиційно відзначить прем'єрою, яка обіцяє стати одним із найцікавіших театральних проектів року. Багато людей доклали своїх зусиль для того, аби сталося саме так. Починаючи із Джакомо Пуччіні, який саме оперою «Манон Лєско» розпочав найуспішніший період своєї творчості. І закінчуючи інтернаціональною постановочною командою, яка вперше за останні сто років презентує цю оперу київському глядачеві.

«Тут зайнято — ідіть туди, на останні ряди», — суворо «присікла» капельдинер Молодого театру мої спроби вмоститися на приставному стільці поближче до виходу. Зібравши свої пожитки, пробираюся на останній ряд, розмірковуючи, як же звідти дивитимуся «Лускунчика-2004»? Річ у тім, що для цієї постановки режисер Андрій Сенчук поміняв місцями сцену і ту частину зали, де мають сидіти глядачі. Відтак актори розташувалися на підвищеннях, театрали ж мали уподоблятися страусам, витягуючи свої шиї в надії розгледіти, що там відбувається у вогнях рампи. На останньому ряді зустрічаюся з автором п'єси «Лускунчик-2004» Олександром Ірванцем — він у новому костюмі пісочного кольору, з жовтою трояндою «у тон», з надією вдивлявся у магічний простір сцени, здається, зовсім не переймався тим, що його посадили на таке «козирне» місце... Розцілувалися. Вмостилися. Чекаємо.

Прем'єру «Коду да Вінчі» ми з подругою, як справжні «кодомани», подивилися у день старту довгоочікуваної картини в Україні. Причому не без зусиль з боку подруги, яка напередодні купила квитки на останній сеанс. Дістався лише другий ряд — усі інші місця зарезервували інші шанувальники творчості Дена Брауна, які виявилися меткішими за нас. Причому як вони це зробили, і досі залишається загадкою. Оскільки за два дні до старту картини квитки ще не продавали — касири казали, що поки не знають розкладу сеансів. Дивитися картину, ледь не втикаючись носом в екран, для людини з нормальним зором зовсім не комфортно. Але про те, щоб перечекати цей масовий психоз і піти на «Код да Вінчі» пізніше, навіть не йшлося — ну не терпілося нам, і все тут!

Народна театральна прикмета гласить: навіть якщо каштани запізнюються зі своїм культовим цвітінням і середньодобова температура нижча за норму — весна, а з нею і фестиваль «Київ травневий» прийдуть обов'язково. Цьому спостереженню всього лише — ні, краще вже аж! — вісім років і, на щастя, сумніватися у ньому поки що не доводиться. У понеділок Олексій Кужельний, художній керівник фестивалю і «його все», відкрив VIII «Київ травневий» і, як завжди, пообіцяв, що нудьгувати глядачам не доведеться. У програмі фестивалю — двадцять театральних та музичних вистав, які представлять актори з п'ятнадцяти міст-побратимів столиці України. Плюс кілька майстер-класів для фахівців, що проходитимуть на базі Центру Леся Курбаса.

Право долучитися до цього відомого фестивалю майбутні прими та прем'єри української сцени вибороли минулого року. Коли в рамках міжнародного проекту «Театр і культура цивілізацій» (м. Сінай, Румунія) Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого був визнаний найкращою європейською театральною школою і отримав запрошення представляти Європу на «Всесвітньому фестивалі драматичних шкіл» на Філіппінах. Фестиваль стартував учора, а завершиться за два тижні. У Манілі (Філіппіни) свої вистави презентують представники всіх континентів — заявлені учасники зі США, Індії, Перу, Китаю, Ірану, Мексики тощо. З Європи, окрім українців, будуть також румунські та португальські студенти.

Заспівувати на фестивалі «Київ Травневий» цого року будуть французи — 14 травня у Центральному парку культури та відпочинку Києва.

...Андріївським узвозом бігає симпатична жінка і намагається позичити... сміттєві баки. Продавці сувенірів та антикваріату розгублено знизують плечима, але з готовністю починають радити, де ті баки гіпотетично можна орендувати. Мізансцена фестивалю моновистав «Відлуння», який проходив у Києві з 26 по 30 квітня. Тільки не думайте, що це від артистів було стільки сміття, яке не знали як утилізувати. Мистецтво — річ непередбачувана, і баки були потрібні для вистави «Життя у картонних коробках» болгарського актора Ніколая Урумова, який грав бомжа.

«Кінофорум Україна-2006» — подія, яка ставить під сумнів факт того, що кіно в Україні переживає трагічний період у своїй історії, який узагалі невідомо коли закінчиться. Три дні «Кінофоруму» були розписані похвилинно, розпочиналися рано-вранці, закінчувалися пізно вночі, а з ідеєю побачити і почути все я розпрощалася відразу ж, як прочитала програму. З'їзд Асоціації сприяння розвитку кінематографа в Україні, форум Асоціації кінопродюсерів, кінокампус, майстер-класи від «Школи Голлівуду в Україні», семінари, презентації, допрем'єрний перегляд фільмів... І хоча про ідеальний стан нашого кіновиробництва та прокату не доводиться говорити навіть за такої насиченості та різноманітності «Кінофоруму», заводити пісню про занепад не хочеться.

У питанні представлення в кіно чи літературі шукачі скарбів можуть сміливо конкурувати з закоханими. Навіть найвідсталіші прошарки населення, які за своє життя прочитали півтори книжки і під час візитів у кінотеатри цікавляться, насамперед, свіжістю пива, чули про Остапа Бендера та Кісу Вороб'янінова і хоча б фрагментарно бачили фільм «Пригоди італійців у Росії». Тож картина «Граф Монтенегро», що днями вийшла в український прокат, може розраховувати на увагу сотень тисяч кіноманів. Авантюрна комедія — вона і в Африці авантюрна комедія, а вже в Україні, історія якої часом надзвичайно змахує на цей жанр, і поготів.

Моя власна асоціація «Кінофоруму Україна»: величезна парасоля з написом «Кіно», під якою знайдеться місце кожному, хто так чи інакше причетний до найважливішого з мистецтв. Напевно, це дещо наївно, але ж кіно «по-українськи» досі існує «купками» поза цією уявною парасолею: окремо творчі працівники, окремо прокатники, продюсери також намагаються триматися дещо «особняком». На цьогорічному «Кінофорумі», обіцяють організатори, ніхто з працівників галузі не почуватиметься чужим на святі життя — програма багата на події, прем'єри та презентації, які будуть цікавими кожному послідовнику справи братів Люм’єр.