Українські дипломати в Алжирі спантеличені: як повернути в нашу країну двох маленьких синів громадянки України, які стали «в’язнями» батьківської опіки, мусульманських традицій та міжнаціонального шлюбу.
Ольга Фiцай та Мерзак Седдiкi познайомилася наприкінці 90-х у Чехії. Там українка та алжирець, шукаючи заробітку, працювали в парниках. З часом у них народилися двоє хлопчиків. Але життя з арабським чоловіком складалося не дуже добре. Як каже Оля, він гуляв з іншими жінками, а до неї час від часу застосовував силу.

Тернопільчанин Роман Мартинюк, майстер спорту із спортивного туризму, рекордсмен України, який минулого року вже здійснив навколосвітню подорож на мотоциклі, сьогодні дивує черговий раз. Тепер разом із майстром спорту зi стрибкiв у воду, парашутистом, професійним фотографом і відеооператором львів'янином Сергієм Петровським він 56 діб підкорював на стальному коні гірські масиви пострадянського простору. Їх маршрут проліг через Крим, Росію, Абхазію, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Казахстан, Туркменію, Таджикистан, Киргизію, Узбекистан.

Річка Вовча у районі села Межиріч грандіозністю не вражає. Густо заросла рослинністю, вона тут прослизає, здається, геть вузькою звивистою стрічкою. Проте місцеві мешканці з такими початковими враженнями від водойми категорично не погоджуються і засвідчують її підступний характер. Мовляв, за лічені метри від берега ви можете тут зануритися з головою — настільки круті у Вовчої схили. Та й слизький глинистий грунт під водою погрожує неприємностями — ступивши на нього ногами, опору можеш втратити будь-якої миті, сам того ніскільки не очікуючи.

Павло Шапошников — яхтовий капітан, удостоєний честі бути рекомендованим у члени Королівського океанського гоночного клубу, майстер спорту міжнародного класу, яхт-дизайнер, який створив більше п’ятдесяти унікальних робіт. А на найпершій власноруч побудованій яхті він iз командою першим у світі замкнув кільце навколо Європи... Як це було, він розповів «Україні молодій».

Скарби старого священицького роду бентежать уяву любителів пригод. Про ці скарби вам неодмінно повідають гірською дорогою з Турки до Карпатського перевалу. Аякже, скарби немалі, громаджені не одним поколінням, але звичайній людині їх не побачити...

Як тільки-но трапляється рідкий віддих від дзвінків, електронограм, скарг і конфліктів, Олександр Волошкевич кличе моториста Віталія: «А нумо, хутко лаштуй човна!», натягує гумові ботфорти і, полишивши гарячий кабінет, виряджається «на воду» — поринає головою в манливий простір дунайської дельти. Досить йому, директору заповідника, вирулити човном на широчінь Очаківського гирла, як поволі відступають щоденні вимотувальні клопоти: комісії, перевірки, браконьєрські хитрощі, чиновницькі оборудки, і перед ним на весь окошир проступає люба йому стихія ріки, моря, птаства й пишного зеленого клечання.

Волею випадку 3 листопада 1991 року в селі Підгороддя Рогатинського району Івано-Франківщини зустрілися два Михайли: Зеленчук, котрий на той час уже очолював Всеукраїнське братство вояків ОУН-УПА імені генерала Романа Шухевича, та Кіт — скромний учитель-пенсіонер із Ходорова сусідньої Львівської області. Востаннє вони бачилися холодної осені 1950-го посеред Карпат, біля гори Гропа, в екстремальній ситуації. Відтоді минув рівно 41 рік. По-різному складалися їхні долі, але обох радянський суд покарав чвертьстоліттям ув'язнення. І якщо Михайлові Зеленчуку цей безмірно тривалий строк хоч якось умотивований червоною Фемідою (був референтом Служби безпеки ОУН-УПА у Надвірнянському районі й помічником полковника Грома — командира СБ Карпатського краю), то Михайло Кіт з дружиною Ганною вчителювали у тамтешній місцевості й не брали до рук не те що зброю, а навіть військового ранця. Однак і подружжю Котів випало пройти всіма колами пекельних випробувань, витримати які, здавалося, не під силу людині з нормальною психікою.

У червні минуло 108 років від дня народження відомого всьому світу теоретика космонавтики Юрія Кондратюка. А наприкінці 70-х років минулого століття над встановленням його особистості працювала спеціальна комісія Академії наук України.
Нині здається неймовірним, але ще на початку шістдесятих років минулого століття, коли вже на повну потужнiсть відбувалось освоєння Космосу, ім'я Юрія Кондратюка з ним зв'язували далеко не всі. Дружина і дочка латиського інженера Фрідріха Цандера, котрий створив перший ракетний двигун, наприклад, були категорично проти того, щоб прізвище «якогось Кондратюка» стояло поруч із відомими прізвищами Кибальчича, Ціолковського і Цандера. Свій протест вони направили в Російську академію наук, де збиралися видавати збірник наукових статей цих учених під назвою «Піонери ракетної техніки...». Деякі вчені зайняли позицію родини Цандера, і РАН змушена була провести власне розслідування, удавшись до послуг Інституту криміналістики. На підставі наданих фотографій і зразків почерку криміналісти зробили висновок, що Георгій (Юрій) Кондратюк з Луцька справді не має відношення до космонавтики.
Але хто ж ховався і чому під чужими документами? На рахунок цього існує безліч версій. Завідувач науково-дослідним сектором Полтавського музею авіації і космонавтики Сильвестр Гордійович Шафарчук судить про це на підставі документів і свідчень родичів людини, котра назавжди ввійшла в історію космонавтики як Юрій Кондратюк.

«Медом і кров'ю — так пахла війна в Україні, Бессарабії й Молдавії». Перш ніж написати ці вражаючі слова, італійському письменнику і журналісту Курціо Малапарте довелось подолати не одну тисячу кілометрів фронтових шляхів, і то не тільки теренами колишнього Радянського Союзу і не тільки в сорокові роки. Ще шістнадцятилітнім юнаком Курціо втік iз дому, щоб узяти участь у Першій світовій в чині простого солдата — з неї повернувся з медалями на грудях і з отруєними після газової атаки легенями. В 1920 році дороги війни перший раз приводять його в Україну: як аташе італійського посольства у Польщі він супроводжував війська Пілсудського в поході на Київ, пізніше був свідком розгрому частин Тухачевського під Варшавою.
Два наступні десятиріччя у долі Малапарте позначені різкими, часто суперечливими поворотами. Він вступає у фашистську партію, обирає фахом журналістику, зустрічається з вищими фашистськими ієрархами, до 1930 року редагує відому газету «Стампа». Затим від'їжджає до Парижа, там пише і видає бестселер «Техніка державного перевороту», який приносить йому міжнародне визнання. Це була перша книга, яка різко засудила Гітлера, і Малапарте відразу поплатився: його кидають до в'язниці, потім висилають на пустельний острів Ліпарі. Проте після заступництва впливових діячів письменника достроково звільняють, і наприкінці тридцятих він влаштовується працювати в міланську газету «Корр'єре делла сера». Саме в ролі її військового кореспондента Малапарте отримує дозвіл разом з передовими підрозділами вермахту 22 червня перейти радянський кордон.

Тільки в 1998 році Яків Рись із Зінькова Полтавської області дізнався, що Радянський Союз розпався, а Україна стала незалежною державою. Зникнувши з дому 37-річним чоловіком у повному розквіті сил, назад він повернувся, по суті, стариком. Але всі дев'ять років, доки Яків перебував у рабстві, він надійно ховав у шкарпетках зароблені півтори тисячі рублів. І коли посол України в Грузії порадив їх викинути, обурився: «Півтори тисячі рублів, по-вашому, не гроші?».