Цього року, високосного і похмурого, який несподівано, але цілком реально забрав уже чимало дорогих життів, не обійшлося також без фантастики. Людина–міф, на якій тримався цілий корпус вірувань радянської літератури, письменник, сценарист і перекладач Борис Стругацький, який разом iз братом Аркадієм був класиком наукової і соціальної фантастики, пішов у засвіти на 80–му році життя.
На початку цієї екзотичної збірки з назвою «Відстані та вібрації» її автори ще намагаються у доволі науковий спосіб пояснити свою любов до предмета своєї розмови. І це не дивно, коли зважимо на те, що пишуть про наше привокзальне минуле і сучасне, відповідно Юрко і Тарас Прохаськи, учасники і творці Станіславського феномену, а там, де феномен — там обов’язково стоп–машина будь–яким ненауковим дефініціям.
Усі три збірки віршів цих, начебто несхожих між собою авторів, — немов міні–енциклопедії радянського і пострадянського буття, в якому грайливе минуле змішалося з шипучою піною новомодних стилів. Утім, хай там як, але путівники з новітньої історії, сповнені пташиною мовою високої поезії, — явище не рідкісне, але зникаюче. Оскільки нині більш актуальна синхронність із жаргоном епохи, а не екзотична «хроніка ліверної ковбаси», як у збірці художника Володимира Старикова, де життя проживається за «мапами контурними в плацкартному».
Колиска прадавнього українства у романі «Відьма в Царгороді» Сімони Вілар змальована на диво достовірно, тобто не за традиційним ученням про джерело християнства, що вигартувалося внаслідок вольового рішення тодішньої влади, яка ніколи не була разом із народом (який, у свою чергу, завжди був заклопотаний більш важливими справами, аніж релігійна ідентифікація).
...На початку 1970–х у Валера Бондаря була знаменита робота, виконана у нікому не відомій на той час вельми живописній техніці. Розхристаний Христос мчав на мотоциклі, намальований на вилинялій джинсовій тканині, приклеєній до грубої дошки.
Структурний підхід в авторів усіх розглянутих нижче книжок, по суті, єдиний, адже чесно розповідають вони здебільшого про те, що самі знають, чули, пили і їіли на закуску. Або як їх після цього били і саджали за ґрати. Формально все дуже просто і не дуже академічно, хоч деякі з цих видань претендують на енциклопедичний статус.
У цьому світі існує багато корисних речей, про які всі начебто знають, але ніхто до серця епохи не притулить. Щоправда, автор роману «Море для шульги», луцький поет з київським проживанням Павло Коробчук спробував свого часу віршувати про нашу буденність, але далі костюмованих акцій, здається, діло не пішло. «Корисний також унітаз, але це не поезія», — мабуть, згадав він російського класика і перекинувся на прозу. А вже в прозі, тим паче сучасній, багато чого вартісного для пасажирів метро можна надибати. Наприклад, як саме кохатися у цьому самому метро або інші веселі та безрадісні поради, зібрані у цій строкатій книжці.
За доволі недвозначну назву роману і провокаційну обкладинку книжки (усім, мовляв, заправляє «рука Москви», через що досі маємо одурену москалями Україну — батьківщину манкуртів і байстрюків) авторку цілком можна запідозрити у найрізноманітніших фобіях, включно із розпалюванням національної ворожнечі.
За всі часи авторам–початківцям пропонували робити, тобто писати життя з великих — чи то класиків, а чи сучасників історичного процесу. Самі стаючи згодом видатними і заслуженими, вони розуміли, що треба було якраз навпаки — плекати у собі власну творчу «незайманість», будуючи автономний космос пригод в офіційному всесвіті преміальних сюжетів. Вже сьогодні російські автори, так і не навчившись діамату стосунків з ефемерною реальністю, все частіше зазирають за її альтернативні лаштунки, розповідаючи про себе любого в обгортці екзотичної дійсності.
Обидві повісті, що увійшли до збірки «Тіні у маєтку Тарновських» Володимира Даниленка, — про те, чим різняться між собою такі ефемерні поняття, як «любов» і «кохання». У першій з них молоде подружжя (він — музикант, вона працює на п’ятьох роботах) — оповідь ведеться від імені їхнього сина–підлітка, який поперемінно стає на бік кожного з батьків, одночасно набуваючи вже свого власного любовного досвіду.
