У 1970-х роках нас, студентів факультету журналістики Київського держуніверситету, повели на екскурсію до Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. Переступаючи її поріг, я знав, що в першому виданні книжки «Дівчина з легенди» (1967) її упорядник Леонід Кауфман наводить у післямові текст вироку полтавського суду щодо Марини Гордіївни Чурай, яка отруїла козака Григорія Бобренка і мала бути покараною.

Понад 180 років тому народився видатний польський революційний діяч, син української землі, щирий друг Тараса Шевченка Зигмунт Сераковський. Його життя є прикладом польсько-українського братерства, скріпленого кров’ю в боротьбі «за вашу і нашу свободу».

До злочину депортації Росія йшла два століття. Поступово витискувала з півострова і розсіювала по світах корінних мешканців та руйнувала пам’ятки, що нагадували б про їх існування — аж до майже суцільного перейменування сіл і містечок. Утім так і не вдалося перекреслити той факт, що саме тут, у Криму, зі скіфів, сарматів, аланів, греків, готів, половців, печенігів та турків сформувалися як народ кримські татари.

Великоднього вівторка, увосьме поспіль, дебеславці відзначили своє особливе навіть у масштабах України свято — День підняття прапора. Хоча у Львові також щовесни вшановують першу в його новітній історії появу 3 квітня 1990-го синьо-жовтого стяга над міською ратушею, проте львівській акції передувало офіційне рішення міськради незадовго до кончини трухлявого Радянського Союзу.

Минає 69-й рік від Перемоги, та ще не всі архіви відкриті, не всі імена загиблих названі, не всі братські могили відзначені пам’ятними знаками. А живі нащадки переможців почуваються обділеними й обікраденими. Звісно, можна приховати ці відчуття за помпезними парадами, феєрверками й концертами, за «георгіївськими стрічками» і безконечними пропагандистськими телесеріалами.

Коли президент Російської Федерації Володимир Путін кілька років тому безапеляційно заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні й без України, він образив не лише пам’ять і подвиг загиблих і живих фронтовиків, а й увесь український народ.

Читаємо, слухаємо, дивуємося тому, що російські текстотворці пишуть про Україну. Багато хто лише зараз для себе відкриває прості й дієві словесно-зображувальні засоби впливу на розум і емоції людини, що роблять із живої душі — маріонетку. І виходить із цієї «зони впливу».

Путінський бліцкриг у Криму вочевидь задурманив голови не тільки обивателям із нечорноземної глибинки, від шовіністичної ейфорії яких зашкалює рейтинг нинішнього господаря Кремля. Натяки російських політиків першого ешелону на те, що «доблесна» російська армія, як ніж крізь масло, може пройти територією материкової України, не зустрічаючи серйозного опору кадрових військових, — схожі на забавку мавпи з гранатою. Та за будь–яких спроб вторгнення на нашу територію масштаби принаймні партизанської війни та народного спротиву будуть такими, що земля горітиме під ногами новітніх окупантів. Бойовий досвід ОУН–УПА, котрі самотужки, без державної допомоги й зовнішньої підтримки змогли впродовж десятиліття протистояти найбільшій на той час у світі сталінській армії, та відвага сучасної молоді на Євромайдані доводять: українську націю нікому не вдасться поставити на коліна.

Від редакції. Ще в липні 2010 року наша газета розвінчувала деякі міфи, які творила і продовжує творити Росія щодо української історії (див. номер від 17.07.2010). Проте тоді й подумати ми не могли, що мине кілька років — і ту свою міфотворчість наша сусідка не тільки почне видавати за чисту монету, а ще й прикриватиметься нею, виправдовуючи свої загарбницькі дії в Криму. І хоча ми не практикуємо публікацію вже надрукованих матеріалів, та сьогодні деякі розділи тієї статті, яку підготував для нас історик Василь Чумак, є як ніколи актуальними. Тому й пропонуємо їх увазі наших читачів.

Історія повторюється. У 1918–му під Крутами шляхетні юнаки виступили проти озброєної голоти Муравйова. Їх було кілька сотень. Голота перемогла. Наприкінці 1940–х ув’язнені в радянських концтаборах пасіонарні українські «хлопці з лісу» розпочали боротьбу з озброєною босотою і досягли успіху. Бандерівців по величезній «малій зоні» налічувалося десятки тисяч. У 2013–му майданівці в яскравих шаликах із жовто–блакитними стрічками виступили супроти озброєних «тітушок» у чорних «спортивках». Яскравих — близько мільйона. Однак перемога ще попереду. Бо «велика зона» — то насправді шоста частина Землі. Босотою, силами якої утримують тут тотальний «порядок» — «тітушками», «захисниками сепаратизму», «політичними православними» та іншими доволі нечисленними, але проактивними групами, керує «адміністрація». Знешкодити її — то великий виклик і випробування для нинішніх героїв, підтримкою для яких є досвід попередників.