14 серпня у прокат в українських кінотеатрах вийшов фільм Тіля Швайгера «Красунчик». Дотепна комедія, насичена європейським гумором, особливо наприкінці, у сцені з таксистом, із вдало підібраним складом акторів і банальною сюжетною лінією, де перший хлопець на селі по вуха втріскується в «очкасту» виховательку дитячого садка. За логікою, фільм міг би загубитися серед десятка подібних, але для того, щоб так не сталося, є декілька вагомих причин. Українці його подивляться, бо там в епізоді знявся великий і стриманий, дипломатичний і до блиску вичищений славетний боксер Володимир Кличко. В Європі його подивляться, бо зняв картину і зіграв головну роль Тіль Швайгер. А хто не знає Тіля Швайгера, його ідеальних сідниць, уміння хтиво усміхатися, ще хтивіше дивитися у вічі і при тому весь час думати про справу життя? Ну і, нарешті, його точно подивляться на небесах. Бо, як відомо, чого хоче жінка, того хоче Бог. А жінка не може не хотіти Тіля Швайгера.

«Із кафе виходить дівчина. Перед нею стоїть літній чоловік, який одним порухом руки відриває собі вухо. Це потім ми розуміємо, що той чоловік — інвалід, якому приліпили муляж. За яких обставин він втратив вухо, глядача не цікавить. Головне, яке сильне враження справляє з екрана ця нетипова ситуація. Таке кіно в Україні не вчать знімати. Про нього не говорять в університетах екранного мистецтва. Його знімає геніальний бразильський режисер Алєхандро Ходорковський. У нього взагалі зустрічаються неймовірні кадри. Наведу ще один приклад. Йде по вулиці високий чоловік без рук, а на його плечах сидить карлик без ніг. Або про війну. На полі битви через вибух бомби головному герою відриває обидві ноги. Він, скривлений, повзе по полю. Моторошно, правда? А режисер досяг такого ефекту банальним трюком — запросив на роль звичайного інваліда без ніг... Ми цього не помічаємо. Ситуація з протезами обігрується заради правдивого кадру про криваву війну. Таке кіно треба вчити знімати, але цього нереально навчити в існуючих університетах», — каже режисер–документаліст, професор, заслужений діяч мистецтв Юрій Терещенко.

Восени 2003 року — п’ять років тому — майже кожен в Україні дізнався, що є така українська земля — острів Коса Тузла в Керченській протоці. Тоді росіяни почали будувати дамбу до Тузли з боку Краснодарського краю (з Таманського півострова), поставивши під сумнів територіальну приналежність острова. Патріотична кампанія із захисту Тузли об’єднала в Україні навіть доти непримиренних політичних опонентів. Споруджувати дамбу припинили, хоча вона й змінила течії у протоці, внаслідок чого Тузла почала розмиватися.
Коли стоїш на березі Керченської протоки, загадкову Тузлу видно досить добре. Місцеві жителі не розуміли мого зацікавлення островом. За довгі роки мало хто з них там бував. «Ми тут простий російський народ, а там, на Тузлі, хохли щось чудять», — пояснює із якоюсь дивною гордістю власник кафе на керченському узбережжі. — Навіщо туди пертися? Моря й тут вистачає».

Продюсер Міки Ньютон Юрій Фальоса не вважає 12–те місце української співачки поразкою. «Нова хвиля» відрізняється від інших конкурсів тим, що це має бути формат для каналу РТР, телевізійна картинка, — каже Фальоса. — В організаторів є підозра, що будь–яке відхилення від формату призведе до перемикання глядачами каналів. У цьому і вся різниця між «Євробаченням» і «Новою хвилею». Хоча фестиваль називають російським «Євробаченням», але на «Євробаченні» ніхто не дозволив би собі змінити учаснику пісню чи костюм, а в Юрмалі це звична справа. Я не вважаю, що такі принципи є поганими. Це формат, і нічого не поробиш. Не погоджуєшся — купуєш квиток назад до Києва за свій рахунок і на тому кінець. На те він і конкурс, а не концерт. Там тебе ніхто не тримає. Міка хотіла представити себе, а їй сказали, що рок — не те, з чим варто виступати в Юрмалі. Першого дня їй замінили костюм, у якому Міка не була Мікою. Другого і третього вона погодилася на зміну пісень, але виступала у своєму образі.

Із 11 до 18 серпня відбудеться наймасштабніший східно–європейський культурно–музичний «Сігет фестиваль». Він проходитиме на звичному місці — острові Hajogari (Obudai) на річці Дунай, де музиканти й меломани окупують 620 000 кв. м. Головною наживкою фестивалю є не кількість сцен, хоча це теж важливий фактор, а те, хто буде хедлайнером на головній сцені.

«Ще вчора нас попередили, що приїдуть якісь незрозумілі люди і будуть на Тузлі акцію проводити. Директорка пансіонату попередила, щоб нашої ноги там не було, бо то все бандити», — каже налякана пенсіонерка «Україні молодій» перед початком на острові літературно–мистецького україно–кримськотатарсько–білорусько–російського фестивалю «Барикада на Тузлі». Коли почула мою українську, зрозуміла, що я теж із тими незрозумілими бандитами. «А хто ви такі? Що вам тут треба? Чого ваші прапори чорні, як у піратів? Ви за те, щоб Тузла була російська, чи проти?» — посипалися запитання від пані Марії, колишньої працівниці Керченського торгового порту.

Мистецьке об’єднання «Остання барикада» вже восьмий рік поспіль організовує культурні заходи по всій Україні. Фестивалі відбувалися в Харкові, Луцьку, Києві, Івано–Франківську, Запоріжжі. Нещодавно Олесю Донію, нардепу і керівнику проекту «Остання барикада», російський письменник і мешканець Криму Ігор Сід запропонував влаштувати свято й на півострові. «Ми погодилися, бо більшого перетину культур в Україні не знайти. Цього року не відважилися на музичну програму. Запросили тільки поетів, які є представниками чотирьох народів. З ними ми давно співпрацюємо і перекладаємо твори один одного. Наступного року плануємо долучити болгар, греків, італійців, естонців», — розповів Олесь Доній на прес–конференції перед початком фестивалю в Сімферополі.

Минулого уїк–енду у селі Підкамінь Бродівського району на Львівщині понад п’ять тисяч нероб відгуляли етнофестиваль «Підкамінь–2008». За словами організаторів фесту, їх було майже десять тисяч, тільки половина з них ховалася по лісах у наметах від дощу. «Підкамінь» — один із найкращих етнофестивалів в Україні. Ми можемо конкурувати лише з «Країною мрій». Та коли й нам буде п’ять років, то Скрипка зі своїм фестивалем переїде до нас на Львівщину і ми організуємо дійство крутіше за польський «Вудсток», — каже голова оргкомітету фестивалю Олександр Ганущин.

Із режисером Юрієм Терещенком, ініціатором і керівником кінопроекту «Києве, я люблю тебе» ми зустрілися в Будинку кіно. Звідти помандрували вулицями міста, які з вересня «зніматимуться» в коротких десятихвилинних фільмах молодих українських та іноземних режисерів. «Я побачив перший фільм «Париж, я люблю тебе», переглянув «Лондон, я люблю тебе», почув, що мексиканський режисер готує «Нью–Йорк, я люблю тебе» і зрозумів — пішла медійна хвиля, треба ловити момент і заявити у світі, як ми любимо Київ», — каже Юрій Терещенко, згорнувши в дудочку замітку про незвідані місця столиці, якими ми прогулювалися кілька вечірніх годин, говорячи про кінематографію, любов і гроші.
Себе ініціатор проекту характеризує коротко і професійно: «У мене є все. Професора отримав, заслуженого діяча мистецтв отримав, студентів навчаю, власні проекти як робив, так і роблю, а ідеї не вичерпуються. Мені соромно, що держава дає мільйони на маргінальне кіно про козаків, яке ніхто не дивиться, тоді як ніхто не розказує про свого сусіда, перше кохання. Цим проектом я хотів би вивести українську кінематографію на світовий рівень і відкрити нові імена в режисурі».

Ані Лорак погодилася брати участь у «Євробаченні» лише з однією метою — завоювати європейського глядача. Днями Лорак повертається з Греції, але не після гастролів. Там артистка записує свій новий альбом, привезла п’ять готових пісень. Її піар–менеджер Анна каже, що восени Лорак планує тур по Україні, очевидно, концерти будуть на підтримку нового диска. «Нас часто запрошують до Європи і Москви. Ми не маємо на меті виступати в Криму. Вже заплановані концерти в Туреччині та Греції. З Москви запрошень найбільше, але це все корпоративи. Туди пересічний глядач не потрапить. Для народу Ані виступатиме на площах на День Незалежності, День металурга в Донецьку чи Луганську чи на якийсь черговий День міста–мільйонника. Поки що пропозицій від організаторів масових свят не було. Графік дуже гнучкий. Ми їдемо туди, де платять», — пояснює піар–менеджер.