У вчорашньому номері «УМ» писала про «битву провокацій» навколо Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко. Тепер на вплив чорного піару скаржиться інший маститий політик, один із головних конкурентів глави уряду, — секретар Радбезу Петро Порошенко. Найяскравіші приклади — це оприлюднена «Українською правдою» розмова Порошенка з Кучмою, яку нібито записав Микола Мельниченко у 2000 році, і звинувачення у корупції, які Петру Олексійовичу висунули в парламенті соціалісти.

Переважна більшість українців позитивно оцінює діяльність Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко і не хоче її відставки. Про це свідчать результати опитування, проведеного «Українським демократичним колом» на замовлення Інституту політики (де керівник — віце-прем'єр-міністр Микола Томенко).
На питання «Як би ви поставилися до того, якби відставка Тимошенко дійсно відбулася?» 44% опитаних відповіли негативно. Позитивно до цього поставилися б 28% опитаних, вагалися з відповіддю 28%.
Загалом, найвищий рейтинг довіри серед вітчизняних політиків на кінець червня мають Президент Ющенко і Прем'єр Тимошенко. Повністю їм довіряють, відповідно, 50% і 52% опитаних. Про це свідчать результати всеукраїнського соціологічного опитування, проведеного у червні Київським міжнародним інститутом спільно з кафедрою Національного університету «Києво-Могилянська академія». Тобто Юля навіть попереду.
Її в нас нині справді дуже люблять. У Харцизьку місцеві пекарі он навіть випекли першу партію короваїв, на яких зображено обличчя пані Прем'єра. Обідок на ньому називають «Юлиною косою», а коштує таке диво якихось 10 гривень.
Скільки коштує Україні кампанія з дискредитації глави уряду, її економічні й політичні прорахунки та участь у «бойових діях» на свій захист, можна лише здогадуватися.

Днями в Полтаві відбулися зустрічі народного депутата, провідниці Селянської партії України Тетяни Засухи зі своїми однопартійцями і журналістами. Хтось знає її як фундаторку відомої феноменальними результатами господарювання агрофірми «Світанок», удостоєну за ті реальні здобутки звання Героя України. Для когось вона передусім дружина вчорашнього «хазяїна» Київської області Анатолія Засухи, своєрідною візиткою якої залишаються обидві підняті руки за остогидлий кучмівський режим — як під час «історичного» голосування у Верховній Раді, так і в набагато ширшому контексті політичного вибору.

«...І хлопець хоть куди козак, / Удавсь на всеє зле проворний, / Завзятійший од всіх бурлак», — писав свого часу Котляревський про одного відомого козарлюгу. Інший Козак — той, що Роман Миколайович, — «на всеє проворним» виявився на зовсім іншому й значно коротшому історичному відрізку — під час президентських виборів-2004. Калібр цієї політичної постаті настільки незначний, що, можливо, до розбору польотів Козака повертатися було б і не варто. Та є кілька «але». Підлість і ницість не лише не є покараними, а й далі нахабніють.
По-перше, хоч би хто й що казав, а зло таки має бути засуджене, принаймні морально. По-друге, телевізійний провокатор, який чотири місяці поспіль виконував на блакитних екранах спецзавдання тодішнього режиму із поливання чорним піаром Віктора Ющенка, як виявилося, зараз працює в уряді цього самого Ющенка. Саме «Україна молода» першою зі ЗМІ відзначила той факт, що пан Козак пригрівся у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища на посаді заступника начальника Держінспекції з контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів. По-третє, іти з посади «високоморальний націоналіст» не бажає, а у відповідь на публікацію в нашій газеті подав до Шевченківського районного суду м. Києва позов, вимагаючи від «України молодої» відшкодування моральних і немайнових збитків у сумі 1000000 грн. (один мільйон гривень).
Що ж, будемо розбиратися. І з тим, чи закінчилися в пана Козака зароблені на виборах гроші, і з обсягами його виборчих фондів, і чи не є така піар-акція початком участі Романа Миколайовича вже в наступних виборах, і, головне, що він собі думає про мораль та совість.

Вінниччина дедалі більше нагадує потривожений мурашник. Два місяці минуло відтоді, як на відкритому обговоренні проекту адміністративно-територіальної реформи за участю представників шести регіонів оприлюднили можливий робочий варіант укрупнення районів області (замість нинішніх 27 їх може стати 18), і з кожним тижнем пристрасті розпалюються. Якщо виходити з принагідних розмов із представниками сусідніх регіонів, схожі настрої побутують і в них, але увага до Вінниччини підвищена. Адже саме ця область визначена пілотною для відпрацювання моделі, за якою мають піти інші центральні області, аналогічні за адміністративно-територіальною структурою.

Може, з висоти серйозної політики й не варто було б згадувати про деяких маріонеткових антигероїв недавніх президентських виборів, зокрема, трійцю провокаторів «Корчинський — Коваленко — Козак» — такий собі український «Ку-клукс-клан». Ці «політичні проекти», організовані минулого року Медведчуком і компанією для кампанії Віктора Януковича, хоч і повеселили народ і навіть відняли від результату Віктора Ющенка якісь соті частки відсотків, та все ж виборців зовсім не переконали. Але сміх і гріх у тому, що подібні «технічні» постаті все ще залишаються в арсеналі давно знайомих нам ненаситних політтехнологів. Ці «три К.» продовжують відпрацьовувати сякі-такі гонорари й претендувати на своє місце під сонцем. Хтось скаже, що вони дійсно небезпечні. Особливо для майбутнього України як правової держави, котра дотримується конституційних норм — рівних національних, релігійно-конфесійних i взагалі загальнолюдських прав. Адже від «Ко—Ко—Ко» лунали й лунають заклики захистити Україну чи то від татарської навали з Криму, чи від єврейської змови, чи від іноземців, передусім темношкірих. Водночас як мінімум один із «трьох К.» має непогані шанси вперше в житті таки стати нардепом, інший — «сидить на параші» в СІЗО, а ще один... затесався у лави нової, помаранчевої виконавчої влади.

Найкращий відпочинок, хай простять мене розкішні п'ятизіркові готелі з «олл інклюзівом» на турецький, сейшельський чи інший буржуйсько-заграничний зразок — це вилазка з наметами на нашу рідну українську природу. Бажано біля річки, щоб і скупнутися в літню спеку, й рибки на юшку наловити... «Водної артерії» мешканцям наметового містечка, розбитого чи то на захист Бориса Колесникова, чи з метою пропаганди принад союзу з Росією й Білорусcю (ондечки й прапори відповідні висять), чи заради порятунку громадян поки що не союзної України від жахливої загрози у вигляді вживлених під шкіру мікрочіпів (у центрі табору на дереві розміщений відповідний плакат із лекцією про «число Звіра — 666», ідентифікаційні коди й зловісну перспективу мікрочипізації населення) явно бракує. Але все одно, можна собі уявити, яка жаба давила якогось замученого чиновника чи й журналіста, коли, пробігаючи «в милі» посеред робочого тижня через парк на роботу до Верховної Ради чи Кабміну, запарений сердега ловив на собі ліниві погляди «пікетників-наметників». Над головою шелестять зеленими кронами дерева, на яких заливаються співом пташки, під ногами — смарагдовий килим м'якенької травички, поруч дзюркотять-міняться райдужно на сонці фонтанчики... Краса! Та ще й у самісінькому центрі столиці. Заради такого задоволення й річкою пожертвуєш...

За останні чотири роки це в Енергодарі, що в Запорізькій області, вже треті «мерські» вибори (останнього голову міста-супутника Запорізької АЕС депутати міськради відставили 9 лютого). Попри «укорочений» термін перебування на посаді — до березневих виборів 2006 року, на портфель мера претендувало аж десятеро осіб. Вважалося, що «каліфом на годину» можуть стати передусім протеже дирекції ЗАЕС, керівник будорганізації Володимир Сірко, директор Енергодарської школи боксерів, екс-тренер відомих у боксі братів Сидоренків Володимир Манзуля, секретар міської ради Тетяна Плахотна чи перший заступник мера Владислав Дяченко. «Бунтівного» Івана Морщавку, 59-річного директора «Спеценергоремонту», міськвиборчком спершу навіть не реєстрував.

Древні й мудрі казали — скажи мені, хто твій друг... Пан Петро Масляк витратив багато нервів і часу на розвінчання соціологічної служби Центру Разумкова. Нервів — бо йому не сподобалися оприлюднені результати травневого дослідження. Часу — бо змушений був навідатися до знайомого соціолога, який у щирій розмові повідав академіку таємниці нинішньої соціології. Прізвище «відомого фахівця» з соціології пан Масляк не розголошує, але повідомляє, що той останнім часом «піднявся», багато всього накупив і консультував академіка «на своїй крутій дачі за шашликами».

Сьогодні ми знову повертаємося до теми фальсифікацій на минулих президентських виборах і одного з епіцентрів тієї сваволі — Кіровограда. Злі язики вже подейкують, що скоро будуть підстави оскаржувати визнання Віктора Ющенка Президентом, адже Верховний Суд виніс вердикт про «переголосування» у зв'язку iз системними порушеннями в ході другого туру виборів, а винесені на даний час судові рішення у справах фальсифікацій зовсім не свідчать про таку «системність». «Стрілочники» отримують умовні терміни, їхні ж «дахи» сплять удома спокійно. Чи буде покарано той безмір та його «авторів»?
Повідомлення про затримання колишнього голови виборчої комісії сумнозвісного 100-го округу Сергія Хільченка кіровоградці сприйняли досить стримано: занадто бурхливі пристрасті вирували навколо відвертих і нахабних методів фальсифікації волевиявлення мешканців не окремої дільниці, а всього обласного центру, занадто довго тривав сам процес порушення кримінальної справи, викликів-розшуків (до речі, сам винуватець цих подій днями заявив, що, відпочиваючи на Закарпатті, ні сном, ні духом ні про що не відав). За цей час обласну прокуратуру не раз пікетували члени місцевих осередків партії «Батьківщина» (голова її обласної організації Валерій Кальченко очолював кіровоградський виборчий штаб кандидата Віктора Ющенка), громадські організації. Серед вимог до влади багатьох мітингів, «круглих столів», інших зібрань громадськості було незмінне: дати правову оцінку діям сотої виборчої комісії.
Якоюсь мірою ця емоційна хвиля вже почала спадати. І все ж повідомлення про те, що у Києві працівники УБОЗ обласного управління МВС затримали пана Хільченка, місцеві ЗМІ виділили як особливу новину. Адже не йдеться про виконавця чужої волі, «стрілочника» чи жертву політичного тиску. І значно більші емоції викликала новина про те, що Хільченко знову на волі...