Цей середніх розмірів двоповерховий будинок нічим не виділяється з-поміж довколишніх особняків часів розвиненого соціалізму, тому перехожі не звертають на нього уваги й не уявляють, який дивовижний світ ховається за невисоким парканом обсадженого сливами та яблунями міського обійстя. На подвір'ї — уламки якихось давніх фундаментів, фрагменти кераміки, а в глибині — монолітна стовпоподібна фігура знаменитого Світовида, ідола, до якого ревно молилися наші ще нехрещені предки. Праворуч — непоказне, схоже на муровану комору добротної сільгоспартілі, приміщення. Саме там і прописалися 17 галицьких князів і зосередилися в найконцентрованішому вигляді сюжети із життя столиці Галицько-Волинської держави.

Не спогад, а сповідь годилося б писати перед образом такої людини, як Надія Світлична. Точніше Надійка — так до кінця відведених Всевишнім днів називали її друзі, однодумці й колишні співкамерники. Поряд із нею соромно було бути боягузом, коли біле називали чорним або навпаки, соромно було промовчати, коли ситуація вимагала чіткого й однозначного «так» або «ні», соромно було не поставити свій підпис під зверненням, де розставлялися крапки над «і». Коли «сучасний Сковорода», видатний український письменник і філософ Василь Барка опинився в жалюгідному становищі — самотній, старий, хворий, без даху над головою й без коштів на існування, Надія Світлична не побоялася назвати «ганьбою» таке ставлення закордонних українців до своїх пророків, пригадавши жалюгідний кінець ще одного видатного діаспорного майстра пера — Тодося Осьмачки, який вмирав серед чужинців забутим і покинутим.

Ім'я українця Ігоря Ненька сьогодні знають не лише в нашій країні, а й у наших сусідках—колишніх республіках СРСР. Адже цей 31-річний чоловік став першим в історії країн СНД спортсменом, який спромігся подолати вплав протоку Ла-Манш. Наступного дня після повернення від чужого берега до Києва українець завітав до редакції «УМ», де й розповів журналістам про свій нелегкий десятигодинний марафон у холодній воді. Цей високий (188 сантиметів), кремезний (вагою близько 100 кілограмів) хлопець із нерівномірною засмагою (білий слід на лобі залишила плавецька шапочка, яка сповзала під час руху) весело згадував про кілометри, «намотані» в атлантичній воді, про залишені на дистанції 5 кілограмів ваги та критичні моменти під час руху, про несподівану зустріч із щупальцями медузи, про щогодинне покусування банана та «ловлю чаєм на живця», і не тільки. Відверту розмову «УМників» з Ігорем Неньком

Про водія (більшість пасажирів не знають ні його імені, ні прізвища) раніше білого Мерседеса, тепер — жовтого «Богдана», що курсує вулицями Чорновола, Набережна і Галицька через центр Івано-Франківська, мало не легенди складають: він і першим вітається з тими, хто заходить у салон, і дякує за оплачений проїзд, і частенько возить школярів лише за чарівні «будь ласка». Словом, якась міфічна особа чи моторизований Дід Мазай, а не звичний водій вітчизняного пасажирського автотранспорту.
Як не дивно, у наведених нетиповостях майже немає вигадки. Сумніви розвіялися, коли автор цих рядків випадково потрапив у загадковий автобус. За кермом сидів чоловік середніх років, трохи схожий на відомого за «Танцем на барабані» Миколу Гнатюка. У нього справді все виходило легко й невимушено: вітався, дякував, про щось розпитував. І ця незвична доброзичливість відразу передавалася пасажирам — із салону миттєво вивітрювалися поганий настрій і флюїди провокативної поведінки.
Із 51-річним Мироном Зайцем ми зустрілися у міському сквері десь аж через півроку після тієї поїздки-інкогніто.

Сьогодні вже нікого не дивує, що тисячі українців назавжди залишають рідну Україну і вбачають у цьому благо для себе. На цьому тлі багатьом абсолютно незрозумілий вибір американського волонтера Джона Звожека, який, пропрацювавши кілька років у Тернополі, твердо вирішив залишитися тут до кінця життя. У 68 країнах світу зараз працюють сім тисяч волонтерів відомого американського Корпусу миру. Близько трьохсот із них — у нас, в Україні, але саме 76-річний архітектор Джон Звожек став першим в історії організації, хто займався волонтерською діяльністю шість років безперервно і продовжує робити це далі. Втім, живучи і працюючи у західноукраїнській провінції, він і не думав про встановлення жодних подібних рекордів.

Його проекти схожі на виклики. Вони дивують, захоплюють, дехто дивиться на них очима, подібними на знаки запитання. Але всім цікаво, окрім маститих володарів пензлів. Їх заздрісна «дрож пронімає» від підвищеного інтересу мас-медіа до молодого, вдатного на несподівані ідеї колеги. Маститих теж можна зрозуміти: хлопець побожно не завмирає перед полотнами патріархів, не просить у них милостивої поради, зате часто «вибухає» непрогнозованими мистецькими витворами, на які журналісти кидаються, як піраньї.
Ну хто б із солідних малярів додумався написати картину-прогноз під назвою «Вручення Нобелівської премії Віктору Ющенку» із точним зображенням представників шведської королівської родини та завсідників церемоніалу нагородження лауреатів. Останній штрих Роман додав до неї тоді, коли діючий Президент України ще й не номінувався на премію за просування демократії в Україні. Після того ж як відзнака імені Нобеля оминула Віктора Андрійовича, чиновники бояться картини як шаманського наврочення. Проте автор не впадає у покаянний транс. Він продовжує допікати консерваторам — до цьогорічного Дня молоді виставив картину «Палітра Станіславова», на якій, окрім визначних архітектурних пам'яток та особливостей життя обласного центру Прикарпаття, знайшов місце і для найвідоміших івано-франківських бомжів.
Однак його нетрадиційну творчість не можна сприймати лише як характерні для задерикуватої молодості арт-витівки чи недоступний для вікторіанських смаків ультра-модерн. Роман справляє стійке враження митця-інтелектуала, який хоче дивувати світ масштабними за сюжетами і розмірами полотнами.
Нині його творча передова пролягає через одну з ремонтних майстерень Богородчанської сільгосптехніки, де на час творення «Хроніки України» навіть перестали лагодити трактори та вантажівки. Коли Романа навідує натхнення, він сідає за кермо «дев'ятки» і з Івано-Франківська їде в орендовану за 200 гривень на місяць (відтепер — удвічі більше) ангарного типу робітню. По дорозі в райцентр Богородчани й розпочалася наша розмова.

...За моїм вікном ллє дощ. Небо розверзається блискавками й спадає на омиті вулиці, будинки, дерева розлогими громами. Червнева злива така щедра, як, здається, була лишень колись у дитинстві, коли, утікши до хати, ховалися за маминою спиною й тихенько молилися разом з нею до Боженьки, тримаючи запалену свічку-громничку. Віконні шиби стікали водяними потоками, і світ омивався разом з ними. Цей дощ нагадав мені не лише дитинство...

...Першу книжку у своєму житті він прочитав уже аж у шостому класі. У школу повоєнного села, загубленого в лісах Вінничини, привезли бібліотеку — цілих 100 книжок. Дітлахи, згадує він, згорали від нетерпіння, бо дуже кортіло пошвидше взяти в руки якусь із новеньких книг у різнокольорових і симпатичних палітурках. Йому тоді дісталася одна з найтовщих — «Партизанська боротьба в Україні». Й оте дитяче відчуття, коли на непрочитану книжку дивишся як на найкоштовніший скарб, залишилося із ним назавжди. Хтозна, можливо, саме тому й сам свого часу почав писати. І не без успіху, оскільки нині один із найстарших українських письменників Донеччини Петро Бондарчук є автором більше трьох десятків книжок поезії, прози, гумору й сатири, творів для дітей, перекладів.

З великим рахунком, цей фільм розпочався з ризикованої авантюри. Мистецька група «Яра», що працює при одному з найстаріших експериментальних нью-йоркських театрів «ЛяМама», зібралася в свою першу творчу подорож до підрадянської України, де хотіла разом зі своїми колегами зі Львова, Києва й Харкова поставити виставу про життя та творчість Леся Курбаса.

Маленький рівненчанин - п'ятирічний Богдан Іллюк - ще не зовсім, мабуть, усвідомлює, що став справжнім героєм - він урятував життя товаришу. Про цю історію майже випадково дізналися дорослі: Богдан разом з іншими дітьми бавився в одному із рівненських скверів, коли трирічний Сашко випадково впав у відчинений каналізаційний колодязь.