— Чому, на вашу думку, саме зараз, а не рік тому, два, коли Прем'єром був проросійський Янукович, почалася ця русофобська хвиля з мовним питанням по регіонах? При тому, що це відбувається при націонал-патріотичному Президентi. І чи простежуєте ви в цьому якусь домовленість між окремими силами?
— Це, без сумніву, є домовленість, це політична акція, пов'язана з тим, що Україна поступово виходить з російської сфери впливу, а мовне питання, болюче у цьому відношенні, завжди було інструментом досягнення певних цілей. Це пряма політична кампанія на межi провокації.

Дніпропетровськ, звісно, не Львів, але й не Донецьк iз Луганськом. Серед усіх південно-східних областей тут, вважається, регіон найдемократичніший. Зокрема, за помаранчеві ідеали в 2004 році у краї проголосувало значно більше людей, аніж у козацькому Запоріжжі чи першій столиці — Харкові. Отож не дивно, що саме Дніпропетровщина є областю визначальною — у сенсі оцінки того, куди схильна повернути стрілка політичного барометра. І коли подекуди проголосили російську мову так званою регіональною з посиланням на «притягнуту за вуха» Європейську хартію регіональних мов, тут, подумалося, такий номер не пройде. 24 травня четверо молодих людей розташувалися прямісінько біля входу до міськради, один iз них — прив'язав себе до дверей мерії символічним ланцюгом. Акція триває донині.

Протягом століть передаємо з уст в уста перекази, легенди про Берестецьку битву, про подвиг останніх 300 козаків і останнього захисника Берестецького поля битви, якого народ називає Іваном Нечаєм. Залишившись одним серед живих, він не здався ворогові і загинув як герой на невеличкому озерці, яке дивом збереглося до наших днів. Основну ж частину українського війська (близько 90 тисяч) вивів тоді з оточення через болотисту річку Пляшівку наказний гетьман Іван Богун... У 1844—1845 роках історик Микола Костомаров записав тут від селян низку переказів, легенд, пісень. Він ще застав на полі битви залишки земляних укріплень, які описав у своїй науковій праці.

Луганськ довго себе не змусив чекати і, як і низка обласних центрів України, відзначився у своїй неповазі до Конституції та державної мови. Учора слідом за міськрадами Харкова, Севастополя, Донецька, Дніпропетровська та Донецькою, Миколаївською облрадами депутати луганської міської ради ухвалили рішення про надання російській мові статусу регіональної. Повторити цей «подвиг» хочуть і херсонські обранці.

Ціни на яблука і груші в наших магазинах незабаром дорівнюватимуть, мабуть, цінам на м'ясо. Днями на ринках Чернівців красені-плоди коштували 12—15 гривень за кілограм. Звичайно, йдеться про фрукти, завезені з Франції та Італії. Місцеві ж виробники не поспішають торгувати власною продукцією на буковинських ринках. Яблука з Шилівців, наприклад, можна знайти на Троєщинському ринку в Києві.

Майже весь минулий тиждень столиця ритмічно пульсувала віршами у виконанні прибацаних юнаків, літніх чолов'яг із божевільним блиском в очах, припанкованих і зухвалих «дєвушок» та млосних створінь a la dekadans із катастрофічно підведеними очима й шовковими шворочками навколо начорно пофарбованих голів у стилі gothic.

Днями у Чернігові зроблено хорошу справу — відкрито обласний соціальний центр матері та дитини «Батьки й дитина разом». Тут зможуть жити зі своїми малюками молоді мами, які через побутові та матеріальні проблеми збиралися відмовитися від немовлят. У центрі жінок забезпечуватимуть усім необхідним — житимуть малюки та матусі в комфортних умовах, доки період кризи у їхньому житті не мине, — це щонайменше півтора року. Директор обласного центру Світлана Васильєва певна, що психологічні проблеми, відсутність житла та підтримки сім’ї стають головними причинами відмови матері від дитини. Тим більше, якщо вона надто молода. Статистика свідчить: із загальної кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (а це майже 100 тисяч, відповідно до статистичних даних в Україні), 12—15 тисяч дітей — це ті, чиї батьки відмовилися від них при народженні. Більшість батьків, які відмовляються від своїх дітей, — неповнолітні. Лише минулого року українки не забрали з пологових будинків додому 1 200 немовлят.

У листопаді 2005-го Президент Віктор Ющенко видав указ «Про проведення в Україні в 2006 році Року захисту прав дитини». Посол доброї волі ООН, олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва сприйняла ініціативу як заклик, бо мета її є нагадування дорослим, що у найменших громадян країни теж є свої права, насамперед — право на життя. «Лейтмотив акції — надання вагомої фінансової допомоги дітям України, які живуть з ВІЛ/СНІД, хворіють на туберкульоз, онкологічні недуги, страждають розладами серцево-судинної системи, втратою зору і слуху, — розповідає знаменита спортсменка. — Тому першим кроком стала презентація мого Міжнародного благодійного фонду «Здоров'я поколінь», яка відбулася у Всесвітній день здоров'я, 7 квітня. З цього дня на підтримку ініціативи Президента ми разом із компаніями «Майнстрім» та «Спорт-Сервіс», за підтримки ООН розпочали реалізацію масштабного проекту «Хай завжди буду Я».

Роль і значення особи Василя Січка в українському спротиві радянському тоталітаризму часів Брежнєва—Андропова—Черненка—Горбачова і в зародженні вітчизняного політичного плюралізму наприкінці вісімдесятих—початку дев'яностих років минулого століття вочевидь потребує грунтовнішого дослідження, ніж дозволяють можливості щоденної газети. Його життя обірвалося на сорок першому році в американському мегаполісі Чикаго за досі остаточно не з'ясованих обставин. У густих вітчизняних політичних заростях зачахло і Січкове дітище, яке спершу іменувалося Українським християнсько-демократичним фронтом (УХДФ). Написавши програму і статут УХДФ, Василь ще 14 листопада 1988 року звернувся до президії Верховної Ради СРСР із заявою про реєстрацію організації і надання їй офіційного статусу. Рада московських компартійних старців, звісно, не могла благословити зухвалий виклик «групки українських націоналістів», котрі основною метою своєї діяльності декларували вихід України зі складу СРСР, створення національної армії, запровадження синьо-жовтого прапора та тризуба як політичної символіки. Однак, незважаючи на пряму й приховану протидію радянських силових структур, Василь Січко з однодумцями, передусім батьком Петром, 13 січня 1989 року в Львові провели установчий з'їзд УХДФ. Через 15 місяців фронт реорганізувався в Українську християнсько-демократичну партію, яка активно поринула в розбурхану горбачовською перебудовою політичну стихію.