Хто бачив мультик про Кротикові штани із відомого чеського «радянського» серіалу про кротика, той може собі приблизно уявити...процес створення традиційного українського рушника. Нехай вас не шокує порівняння із масової культури, технологія виготовлення тканини що на кротикові штани, що на рушник чи намітку в давні часи була однаковою. Для сучасної людини, яка автентичні українські рушники бачить здебільшого в етнографічних музеях, важко навіть уявити, яким довгим був шлях від стебла коноплі чи льону до мистецького шедевру, намальованого заполоччю на полотні. А в Україні рушник був у кожній хаті, навіть у найбіднішій, до того ж у «промислових масштабах». «Напрясти й наткати треба було на всю сім'ю, та ще й податки сплатити полотном, рушниками й ряднами. Тому й сиділи жінки за прядкою, з кужелем та веретеном у руці з осені до весни. На добу пряли по сім-десять годин: одну мичку — за годину, за п'ять годин — починок, за пять вечорів — куделю» — читаємо у книзі «Українські рушники», відомого етнографа Лідії Орел.

26 лютого усі, хто виходив до Кабміну палити рукописи, і багато інших зберуться у Колонному залі імені Лисенка Національної філармонії з приємнішої нагоди. П'ята Всеукраїнська рейтингова акція «Книжка року-2003» вручатиме своїх «слонів» вітчизняним видавцям. Сьогодні в Україні існує дві престижні і солідні книжкові акції — львівський Форум видавців і київська «Книжка року», Форум старіший на 5 років, авторитетний і дуже велелюдний, а «Книжка» ближча до епіцентру подій, до того ж має герб і гімн. Якщо герб — велика буква «К» в геральдичному обрамленні існує давно, то гімн — чистісінька новація. Як вдалося розвідати «УМ», текст гімну написав видатний Актуальний Поет сучасності Олександр Ірванець, а музику — солістка «Королівських зайців» Леся Герасимчук. Але в готовому вигляді Леся записала гімн не із «зайцями», а з дитячим хором — формат вимагає!

Важко прийти до тями від перевтоми після новорічних святкувань. Їдемо з чергових гостей, шлунок давить і на мізки, і на язик — ліньки навіть говорити. В метро пощасливилося сісти, тому автоматично дістала із сумки книжку, яку дали почитати в гостях, яку я ж і подарувала на день народження своїй приятельці. Правду кажучи, я не дуже жадала її прочитати, на бабське чтиво нема настрою. Ой, ну знову ці проблеми — похудіння, обмеження цигарок і алкоголю, бойфренди... У свої 32 — а цій Бріджит Джонс, здається, також 32, ну може 31 — у мене є серйозніші проблеми і вже навіть, на жаль, глобальні катастрофи, щоб перейматися такими нісенітницями. До того ж написано у вигляді щоденника пересічної сучасної лондонської дівчини, яка працює у видавничому бізнесі — стиль життя і коло людей приблизно ідентичні моїм, уф, я вже стільки перечитала подібного. 15 сторінок перегорнула, час убила — моя станція. Може згодом, як настрій буде менш мізантропічним...

9 січня Сергію Параджанову — кінорежисеру, художнику, життєлюбу — виповнилося б 80 років. Крім розкішно красивих фільмів, які він зняв, крім колажів, ляльок, картин, які він створив, крім красивих столів, якi він накрив за своє життя безліч, крім химерних фотопортретів, які він залишив по собі, він приніс у світ такий культ краси, такий талант прикрашати будні, заквітчувати реальність, що й після смерті розпаду його магнетичного світу не сталося. Відкрийте будь-яку книжку про нього, візьміть касету із його фільмом, включіть документальне кіно, де в кадрі з’являється чарівник Параджанов — і марно опиратися буйству краси і смаку, вам не вдасться бути безпристрасним чи байдужим. 9 січня кінематографічна громадськість понесла квіти до пам'ятника Сергію Йосиповичу на території кіностудії імені Довженка, низько вклонялися пам'ятнику і пам'яті, а за кілька годин до покладання я тримала в руках смішні малюнки, зроблені фломастером, з написаними каракулями Параджанова і ніяково натискала «паузу» на диктофоні, поки Михайло Олександрович Бєліков, режисер і оператор, голова Спілки кінематографістів України, кілька разів виходив на кухню, щоб приховати сльозу, яка не істерично, зрадницьки тихо з'являлася посеред щоки, коли він говорив про Сергія Параджанова. Свого друга.

Ще тільки початок нового, 2004-го, ще мізки у всіх забиті попсовими новорічними мюзиклами, ще громадяни не прочунялися від тотального перегляду телецеремоній вручення російських музичних премій, як ба! — елітарне мистецтво. Компанія «Антреприза» привозить у Київ японську балетну трупу «Шамбр Вест», що в перекладі з французької означає «західна кімната». Така назва повідомляє тільки про місцерозташування «Шамбр Вест» — на захід від центру Токіо. Цей колектив існує 14 років і «спеціалізується» на нових трактовках класичних балетів, утім у репертуарі японських танцівників є й оригінальні вистави.

«Ко­ли муж­чи­ні 40 ро­ків...» — спі­вав Та­рас Пет­ри­нен­ко. А ко­ли 50? І цей муж­чи­на ві­до­мий ком­по­зи­тор і аран­жу­валь­ник, фа­хо­вий і точ­ний зву­ко­ре­жи­сер, ко­ли він прос­то при­єм­на то­бі лю­ди­на, про яку не­од­мін­но хо­четь­ся роз­по­віс­ти яко­мо­га біль­шо­му ко­лу лю­дей? За при­ко­ла­ми і стьо­бом зов­сім зник­ли нор­маль­ні об­лич­чя і сер­йо­з­не мис­тец­т­во, і в ба­гатьох скла­да­єть­ся вра­жен­ня, що те, що най­час­ті­ше ма­ня­чить в те­ле­ві­зо­рі, і є цін­ним.

Є ще в житті такі речі, заполіровані телекамерами і «письменниками» до лисин, але не побачити їх на власні очі — великий гріх. Вважається, що коли пропустиш, буде «мучительно больно». На вихідні до Києва приїхав Большой театр із найголовнішою своєю візиткою — «Лебединим озером». І хоча субота й неділя — це моя священна корова, посягання на яку карається стратою, і хоча в неділю по обіді тепла компанія друзів із пляшкою сухого «Мартіні» на рідній кухні не передбачала моєї втечі, і хоча на «чистку пір'я» для походу в Оперу не було належних півдня, моє культурне сумління підняло мене з м'якого куточка і шмякнуло перед входом до Національної опери.

Реноме Києва як міста з високою академічною культурою останнім часом починає відновлюватися, правда, винятково за рахунок гастролерів. Маріїнський театр iз Валерієм Гергієвим, Джессі Норман і Володимир Співаков, Большой театр, на січень заплановані гастролі Японського балету — у любителів класики нарешті з'явилися безпрограшні варіанти класу люкс. 20-21 грудня агентство «Едвайс» привозить до Києва знаковий російський балет «Лебедине озеро», а патронат посла Росії Віктора Черномирдіна і рамки Року Росії в Україні гарантують, що це не буде гала-концерт чи набір номерів, з якими любить виступати відновлена в трупі Большого Анастасія Волочкова, а повноцінний балет із зірками-солістами, декораціями Сімона Вірсаладзе, із театральними начальниками. Повноцінних балетних гастролей Большого театру не було в Києві 49 років — у 1954-му востаннє привозили сюди «Лебедине озеро» і «Бахчисарайський фонтан».

Український фешн-бізнес накрила демографічна хвиля. Індустрії у нас поки що немає, відомих дизайнерів — у межах двох десятків, тим помітніші прогалини у шерензі.

Ближче до Нового року і комерційні компанії, і глянцеві журнали, і навіть салони краси взяли моду підбивати підсумки. Днями у нічному клубі Freedom відбулася звітно-виборча вечірка по кумирах журналу Elle-Україна. Коньяк і шампанське біля шинквасу та креативні салати на вході заплановано піднімали настрій і гостям, і кумирам, а величезні фотопортрети Жіля Бенсімона, який працював для Elle близько 40 років і вважається відкривачем таких топ-моделей, як Лінда Євангеліста, Клаудія Шиффер, Наомі Кемпбелл, Сінді Кроуфорд, розвішані на балкончику, натякали на клас заходу.