90–та річниця бою під Крутами — дата непересічна. Невелике село Крути, яке тулиться до однойменної залізничної станції у Борзнянському районі Чернігівської області, здається, закинуте на край світу. Увагу цілої країни Крути стали привертати лише останніми роками — відколи з ініціативи Президента Віктора Ющенка річницю бою 29 січня 1918 року почали відзначати на державному рівні, біля невеликого пам’ятного кургану з хрестом виріс більший, із меморіальною університетською колоною та тризубом, і сюди почав навідуватися сам глава держави. Цього року «родзинкою» заходів з нагоди річниці крутянських подій стало військово–історичне дійство — реконструкція бою на цьому полі 90 років тому.

Про це пан Туск заявив на прес–конференції у четвер увечері. За його словами, якщо хтось зазнав збитків, то може їх задокументувати й очікувати на справедливі дії польського уряду: «Кожен випадок буде ретельно розглянуто залежно від порядку погодження — або через міністерство фінансів, або через суд», — запевнив глава польського уряду. Як сказали «УМ» в амбасаді Польщі у Києві, рішення уряду виконуватимуть, і дипломати вже готові приймати обґрунтовані заявки на відшкодування, однак жодної такої заявки ні з боку автоперевізників, ні з боку українського уряду ще не надходило.

Трагедія, яка сталася у ніч із суботи на неділю на Рівненщині, коли п’ятеро хлопців і дівчина потрапили під колеса пасажирського потяга, є нещасним випадком, заявив на прес–конференції директор «Укрзалізниці» Василь Мельничук. За його словами, розслідування триває, і попередній висновок МВС та прокуратури такий: в інциденті немає вини машиніста фатального потяга №43, передає УНІАН. «Машиніст зробив усе можливе», — сказав пан Мельничук.

Триває «катавасія», яку у Верховній Раді підняли опозиціонери з приводу «листа трьох» — заявки на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), підписаної Президентом, Прем’єр–міністром та Головою ВР. Партія регіонів, «ударна сила» що вже котрий день блокує роботу вищого законодавчого органу, вимагає від спікера Арсенія Яценюка відкликати свій підпис під «листом трьох». Голова парламентського комітету з євроінтеграції й досвідчений дипломат Борис Тарасюк доводить, що вимога «регіоналів» не має під собою жодних законних підстав. Більше того, «біло–сині» суперечать самі собі, адже всі нормативні акти, в яких закріплювався курс вступу України до НАТО, приймалися за їх повної згоди й підтримки. Тим часом сам ПДЧ — зовсім не гарантія вступу країни до Північноатлантичного альянсу. Саме незнання суспільством суті ПДЧ і дає можливість різним політичним силам спекулювати на цій темі.

29 січня минає 90 років з того дня, коли близько 500 українських курсантів, ліцеїстів та студентів стали до бою з чотиритисячною більшовицькою ордою полковника Муравйова у відчайдушній спробі захистити Київ, столицю молодої Української Народної Республіки. Українські пластуни відзначать цю дату інсценівками самого бою, теренівками (іграми на місцевості), пам’ятними вечорами та покладанням квітів.

До волевиявлення братнього кавказького народу уважно ставляться як урядові структури, так і громадські організації України. Позавчора до Грузії прибула група українських спостерігачів за позачерговими президентськими виборами. Вона складається з представників ЦВК, Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, а також неурядових організацій, всього понад 40 чоловік. Вони працюватимуть практично по цілій Грузії, в областях Аджарії, Кахетії, Квемо–Картлі, Імереті, Цхінвалі та власне у столиці — Тбілісі, повідомляє прес–служба МЗС. Українські спостерігачі також входять до складу моніторингових місій Бюро демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, ГУАМ та Парламентської Асамблеї ОБСЄ. За словами координатора української групи, заступника міністра закордонних справ Костянтина Єлісєєва, це вперше українська спостережна місія є такою чисельною.

Справжню «галерею гранітних фігур» планує відкрити у своєму місті голова Севастопольської міськради Валерій Саратов. Як повідомляє «УНІАН», незабаром у центрі Севастополя з’явиться другий в Україні пам’ятник російській цариці Катерині ІІ. «Обґрунтування» знайоме ще з одеських пам’ятникових баталій: Катерина ІІ — засновниця Севастополя, відтак пам’ятник не має викликати жодних запитань, вважає пан Саратов. «До цієї події мають усі добре ставитися, тому що це людина, яка заснувала Севастополь», — заявив він.

Із 13 січня до 15 березня у Києві можна буде покататися на ковзанах просто на Софійській площі. Як розповів «УМ» Петро Буркацький, начальник Головного управління фізкультури і спорту КМДА, ковзанка 20 на 40 метрів буде обладнана за найновішими технологіями. Основні витрати міська влада бере на себе, тож для дітей розвага буде безкоштовна, а з дорослих братимуть символічну плату. Поруч працюватиме прокат ковзанів. «Для нас це «проба пера», — каже пан Буркацький. — Наступної зими ми плануємо відкрити дві ковзанки: одна буде на майдані Незалежності, а іншу, більшу за цю, відкриємо на Софійській площі».

Звести в Одесі пам’ятник останньому кошовому отаманові Запорозької Січі Петрові Калнишевському — ініціатива облдержадміністрації Одещини. А саме — нового голови Миколи Сердюка, який сам родом із села Хоружівка на Сумщині і є земляком як Президента Віктора Ющенка, так і самого Петра Калнишевського, що походив із недалекого від Хоружівки села Пустовойтівка. Як раніше патріотична громада Південної Пальміри виступала проти зведення пам’ятника «Засновникам міста», а де–факто — цариці Катерині ІІ, так тепер піднімаються голоси з іншого боку, місцеві історики вважають, що Петро Калнишевський ніякого стосунку до їхнього міста не має. Як заявив газеті «Сєгодня» історик Андрій Красножон: «Навряд чи і гетьман Калнишевський здогадувався про існування нашого міста. Це суто політична акція».

Цілий світ знав його як Сержа Лифаря, соліста «Російського балету», — трупи Сергія Дягілева, яка виступала у Франції, як балетмейстера і танцівника Паризької опери, де його називали «богом танцю» і «добрим генієм балету ХХ століття». Але народився Сергій Михайлович Лифар у Києві і танцювати починав саме тут, у класі танцю при Київській опері. Він до кінця життя вважав себе українцем і киянином, тож маємо всі підстави пишатися ним, як нашим великим співвітчизником. У 2002 році, через шістнадцять років після смерті Сергія Лифаря, його вдова, Ліліан Алефельдт передала до Національного музею історії України частину мистецької спадщини та речей видатного танцівника: сценічні костюми, листи, нагороди — загалом понад 500 речей. Цього року пані Алефельдт через постійного представника України при відділенні ООН у Женеві Євгена Бершеду передала в Україну ще 300 предметів, пов’язаних з Сергієм Лифарем.