В останні роки фестиваль моновистав «Відлуння» був заспівувачем театрального місячника в Києві. Оскільки тільки-но наприкінці квітня завершувалося «Відлуння» — починався «Київ травневий», а в літо столиця, набравшись мистецьких емоцій, входила з Мельпоменою під ручку. Цього року «Київ травневий» взяв тайм-аут: через складну політичну ситуацію міська влада вирішила не проводити фестиваль міст-побратимів. А тому перед «Відлунням» з'явилося додаткове завдання хоча б частково згладити цю прикрість і ввести в організми столичних театралів хорошу ін'єкцію мистецького адреналіну. На цю «терапію» відвели п'ять днів, упродовж яких киянам були запропоновані 13 фестивальних вистав.

Що таке кохання? Невдячне, навіть дилетантське питання, на рівні дитячого садка... Бо відповіді на нього будуть дуже різними, аж до таких, що заперечують одна одну. Колись давно зустрічалися двоє молодих людей, їм було цікаво і комфортно разом, їм здавалося, що це і є кохання. Ось тільки минуло літо, і Франк, не довго думаючи, вирушив у життя без Ромі. Бо, зрештою, кожна молода людина має право не лише на кохання, а й просто на флірт. Але Ромі думала інакше, вона була переконана, що Франк — це той єдиний, справжній, який кохає її так само пристрасно, як і вона його. Майже через двадцять років, коли Франк уже мав дружину і дорослого сина, Ромі постукала у двері його квартири. Щоб нагадати про обіцянку, яку Франк давав того пам'ятного літа, і... зруйнувати його життя.

Тиждень документалістики в Києві, незважаючи на поважний статус кінофестивалю «Контакт», мав усі шанси перетворитися на локальну тусовку, цікаву, насамперед, самим кінодокументалістам. Підстави до таких сумних прогнозів — переконливий трiумф жанру «поп», від якого сучасність уперто не хоче позбавлятися. Народ, що масово нищить поп-корн у залах мультиплексів, про документалістику має досить приблизне уявлення. Та, всупереч прогнозам, фестиваль «Контакт» витримав тест на актуальність, довівши, так би мовити, що не поп-корном єдиним... Кожен із понад 80 фільмів, запланованих програмою фестивалю, збирав чимало глядачів. Потім глядачі ледь не в повному складі залишалися після сеансу: одне з найпомітніших нововведень «Контакту-2007» — спілкування режисерів із народом, які організатори фестивалю запропонували учасникам та гостям паралельно з традиційними прес-конференціями. (Після показу франко-італійського фільму «Семеро моряків з Одеси» дискусія з режисером Леонардо ді Костанцо та капітаном судна «Одеса», що спеціально прибув на фестиваль з Італії, тривала чи не довше, ніж сама стрічка).

Обидві відзнаки, що вигулькнули на літературному небосхилі майже одночасно, були здетоновані — нехай і опосередковано — Національною премією імені Шевченка. Так, ініціатором Мистецької премії «Глодоський скарб» став цьогорічний шевченківський лауреат, головний редактор журналу «Кур'єр Кривбасу» Григорій Гусейнов — задля шляхетної мети підтримати молодих він не пошкодував власних преміальних. Першого лауреата премії «Глодоський скарб» вітатимуть у Києві та на Кіровоградщині — ім'я переможця, який отримає диплом і 15 тисяч гривень, буде повідомлено на урочистостях, що відбудуться 25—26 квітня. Лауреата запросять до Торговиці (батьківщина українського поета Євгена Маланюка), а також він матиме зустріч з мешканцями Кіровограда.

Останнім часом фестиваль «Київ травневий» за своєю стабільністю не поступався... цвітінню каштанів на Хрещатику. Хоча каштанам процес «запалення свічок», навіть попри сумнівну екологію, давався таки простіше. У той час, як Олексію Кужельному, генеральному директору і художньому керівникові «Києва травневого», кожен «фест» коштував величезної кількості нервових клітин, часу і здоров'я. Але вісім фестивалів «Київ травневий» до свого активу записав — його афіші завжди вабили виставами-легендами, а сама імпреза, що зазвичай тривала кілька тижнів, примудрялася тішити киян лише якісними подіями. На цифрі «9» «Київ травневий» спіткнувся — «підніжку» поставила Київська міська влада, замовник фестивалю, яка цьогоріч вирішила його не проводити.

Андрій Білоус — режисер-«космополіт». Його вистави присутні в афішах багатьох театрів: «Сузір'я» («Жінка в пісках»), «Ательє 16» («Навь»), Драми і комедії на Лівому березі («Сірано де Бержерак»), ТЮГ («Закохана витівниця»)... Він — один із тих нечисленних представників молодої режисури, що змушені перти плуга за всіх випускників режисерського факультету останніх років. Отримавши диплом, колеги Білоуса якимось дивним чином ніби розчиняються у театральному просторі країни, примушуючи театральну громаду з подивом розводити руками: «І де ж вони, ці молоді режисери?» Якби не Білоус та ще два-три його колеги — то стояти нам у такій позі ще невідомо скільки.

Документалісти, на відміну від колег, що працюють в ігровому кіно, ніколи не потерпали від надмірної уваги громадськості. Тож прагнення використати будь-яку можливість для того, щоб презентувати своє кіно і почути відгуки колег, у них розвинене на інстинктивному рівні. Фестиваль «Контакт», який носить ім'я відомого українського режисера-документалiста Лариси Роднянської, зібрав саме таких небайдужих до всього, що відбувається у сучасній документалістиці.

Як у попередні роки, фестивалитиме «Контакт» одразу в кількох площинах. Одна лише конкурсна програма складатиметься з чотирьох категорій: оцінюватимуть окремо повнометражні та короткометражні фільми окремо українських та іноземних учасників фестивалю. Обидва конкурси, міжнародний та національний, оцінюватиме окреме журі. В експертній раді, що визначатиме переможців серед українських режисерів, головує грузинський кінорежисер Олександр Рехвіашвілі, журі міжнародного конкурсу очолює його колега з Великобританії Пол Вотсон.

У 1987 році у світі сталося чимало визначних подій. Паоло Коельо написав свою першу книгу, американські аніматори презентували мультик «Черепашки-Нінзя», із неволі звільнили лідера Африканського національного конгресу Нельсона Манделу... А у київському кафе з поетичною назвою «Теремок» відкрився театр «Актор». Хоча слово «відкрився» не дуже точне, бо в цьому контексті звучить якось безпроблемно. Насправді ж цей факт буквально вистраждали, витримавши шалений натиск дійсності, яка тоді, як і зараз, не дуже симпатизувала мистецтву, актор Валентин Шестопалов та його дружина Тетяна Родіонова.

Книгу мемуарів Сержа Лифаря «Спогади Ікара» (переклад Ганни Малець) презентувало видавництво «Пульсари». «Прелюдія» до урочистого представлення книги як для українського книговидавництва була досить типовою: між бажанням та можливостями пролягла величезна прірва. Але бажання було не лише великим, а й шляхетним — «Спогади Ікара» , мали вийти у серії «Українці у світовій цивілізації», яку «Пульсари» започаткували у 2001 році. А питання можливостей вирішили з допомогою Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні та Міністерства закордонних справ Франції.