Рідним домом став готель «Черкаси» для 46-річного черкащанина Михайла Овсієнка. Тут, навпроти облдержадміністрації та поруч із Черкаським міськвиконкомом, інвалід дитинства (ДЦП) мешкає більше трьох місяців, сподіваючись таким чином привернути увагу влади до своїх проблем.
Україна має знати своїх героїв. Серед них — письменник Михайло Хейфець, автор книги «Українські силуети», однієї з найкращих серед видань про українських дисидентів, в'язнів брежнєвських концтаборів. З її теплих і водночас гостроаналітичних нарисів міжнародна громадськість у 1970—80-ті роки дізнавалася про унікальні особистості — В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса, бандерівців-двадцятип'ятирічників. У ленінградському КДБ справу «антирадянщика» Хейфеця визнали гідною для досвідченого слідчого, до якого присилали повчитися техніки допиту «неоперених» гебістиків. Такий «курс молодого бійця» пройшов і нинішній президент Російської Федерації.
Нещодавно у видавництві «Смолоскип» відбулася презентація нової книги Михайла Хейфеця «Історія одного політичного злочину», що її упорядкував і видав голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.
Із цього села на Сибір та в інші «места не столь отдаленные» було вивезено мешканців 30 хат, 46 чоловік заарештовано і засуджено. Сьогодні із репресованих боголюбців залишилося лише кілька чоловік. Одна з них — ця невеличкого зросту жіночка, яка вже розміняла дев'ятий десяток. Лідія Іванівна Граділь — чудовий оповідач. Її пам'ять зберегла такі деталі дитинства та юності, що дивуєшся, як усе те можна було запам'ятати, не кажучи вже про прізвища та імена односельчан, бойових друзів. Вона бачила Пілсудського і владику Полікарпа (Полікарп Сікорський у роки війни був владикою УАПЦ), читала біля насипаної коло Боголюбської церкви символічної могили борцям за волю України вірші, які й досі ще пам'ятає. Вона просила вчителя, щоб дозволив прочитати «Розриту могилу» Шевченка, але Сергій Павлович Філіпов, син поміщика зі Сходу України, який утік на Західну Україну від радянських порядків, дав їй зовсім інший вірш невідомого автора. В українських строях учні декламували біля могили українську поезію. Це був 1941 рік. Від тієї могили пізніше й сліду не залишиться — прийдуть знову совєти і тракторами зрівняють її з землею. Боголюбським дітям пощастило не лише з учителем, а й зi священиком: із 1927 по 1939 рік у селі правив отець Йосип Василів. Він читав дітям Закон Божий, але встигав, окрім усього, ще стільки розповісти цікавого з історії України, що діти після четвертого класу, які йшли вчитися до Луцька, відразу йшли у шостий, пропустивши п'ятий клас. Святий отець разом з учителями примножував той український дух, який завжди був присутній у селі Богом любимим, і саме за цей дух його мешканці жорстоко поплатяться понівеченими долями, винищеними цілими родинами...
Із творчістю Анастасії Рак — лауреатки премії імені Катерини Білокур — я познайомилася на цьогорічному фестивалі «Країна мрій». Пам'ятаю, йшла Алеєю майстрів, дивуючись різноманіттю талантів, що ними Бог нагороджує людину, і раптом побачила картини. Абсолютно не схожі на академічний живопис, вони були наповнені таким теплом, що я мимоволі затрималася біля них, поринувши в прості й вічні українські сюжети — дівчина прощається з козаком, діти ходять з вертепом, буяють усіма кольорами веселки реальні й нереальні квіти... Мовою мистецтвознавства це називається наївним живописом, хоча правди життя в подібних творах часом значно більше, ніж в картинах, написаних в дусі соцреалізму.
СБУ має чіткий образ найзакритішої організації. Ясна річ, характер роботи багато чого диктує. З начальником управління СБУ в Закарпатській області Володимиром Рокитським ми домовилися, що говоритимемо про все, що можна. А можна говорити про долю однієї людини. І на цій долі показати багато чого з того, що ховається за неприступною вивіскою СБУ.
Його друзі кажуть, що у своєму юному харківському житті він завжди примудрявся не бути людиною юрби. Неначебто як усі, але водночас — інший. Престижна десятирічка Харкова, музична школа, «ін'яз» університету. Словом, повний набір перспективного хлопчика, якому навіть совдепівська одноманітність апріорі обіцяла життя не таке, як в інших. Отож, коли наприкінці 80-х Сашко Горелик раптом почав читати на першому комерційному телеканалі міста у власному перекладі новини дуже нетутешньої компанії Сі-Ен-Ен, усі подумали, що хлопець нарешті стартував у визначеному йому долею напрямі. Але тоді ніхто і припустити не міг, наскільки далеко від рідного міста його заведе розпіарений бренд американської мрії.
Без Терещенків було б усе по-іншому. Ця родина довела світові, що українські хлопці з Глухова здатні завдяки розуму й вправності заробити солідний капітал, стати одними з найбагатших людей у Європі. І при цьому користуватися повагою у простих і чесних людей. Без Терещенків у Києві не було б щонайменше чотирьох провідних музеїв, десятка лікарень, університетів, храмів. Вони були естетами-колекціонерами й меценатами, визнаними підприємцями і фінансистами Європи. А ще — вигнанцями, «капіталістами-кровопивцями» за радянських часів. Мішель Терещенко є онуком видатної особистості в історії ХХ сторіччя — Михайла Івановича Терещенка, міністра закордонних справ та фінансів у Тимчасовому уряді Керенського. Він народився і виріс у Франції, й лише за часів незалежної України зміг приїхати на історичну батьківщину своєї родини. Тепер Мішель опікується родинним гніздом, де починали й закінчили свій земний шлях його предки, — містом Глухів. Вирощує льон, експортує до Франції український мед, хоче розвивати столичні музеї, створені на основі колекцій Терещенків. І всерйоз замислюється над тим, щоб узяти українське громадянство.
Цю місцину, яка ще має назву «шостий кілометр», що позначає відстань від залізничної станції Ворохта, здавна обжили охоронці лісу. Хто перший заклав на так званому кордоні лісника підвалини людської оселі, не пригадують і старожили найближчих населених пунктів. Але точно відомо, що смерекову хату, яка чверть століття тому дісталася Миколі Стефураку «по службовій лінії», збудували й освятили ще за Австрії, в 1903 році. Коли новий господар вселився сюди з молодою дружиною Ганнусею, обійстя ще не бачило електричного струму. Але в тому, що спати лягали рано, жартує пан Микола, були і свої плюси — сім'я без демографічної паузи поповнилася сином і донькою. Третій нащадок з'явився на світ уже «при електриці».
Усе свідоме життя Миколи Юровича пов'язане з лісом. І необхідність бувати на самоті (до найближчого сусіда — чотири кілометри), вести майже натуральне господарство — теж данина лісові. Хоча з часом до цих незручностей сім'я Стефураків почала ставитися по-філософськи і знайшла в них чимало переваг над звичним способом життя.
Ковальство ніколи не було легкою справою. І хоч сучасні технології полегшили роботу майстрів, та легкі, красиві, ажурні вироби з металу зустрічаються не так часто. Таємниці ковальської справи, які зазвичай передавалися з рук в руки, від батька до сина, частково втрачені. І відновлювати їх зовсім не просто. Для такої роботи потрібні не лише знання, а ще й велика любов до своєї справи.
Не помітити чорнобривцевий однострій уздовж дороги, коли в'їжджаєш із Луцька на Горохівщину, неможливо. Більш як на три кілометри простягнувся обабіч траси цей чорнобривцевий шлейф на тлі добротно оброблених і засіяних угринівських полів. Їдуть люди - і дивуються: от молодець влада - придумала, як око звеселити.
