Позавчора вздовж доріг у Переяславі чатувала міліція, а працівники ДАІ раз по раз зупиняли машини. «Знову якась конференція», — зметикувала пані в маршрутці. На закид, що це, мабуть, чекають на Табачника, переяславці здивувалися: «А баяністові що тут треба?». Мешканці міста в останні місяці звикли до візитів: 19 січня чекали Кучму, хоча й марно. Зате тут побували Наталя Вітренко і Петро Симоненко зі своїми невеличкими командами (до речі, нардеп-комуніст Леонід Грач у зверненні з нагоди 350-річчя Переяславської ради назвав її «одним із найбільших досягнень російського світу»). І от, 3 лютого — офіційна конференція «Переяславська рада 1654 року: історичне значення та політичні наслідки» у Переяслав-Хмельницькому педагогічному інституті ім. Григорія Сковороди (яку віце-прем'єр Дмитро Табачник так і не відвідав). Зі 130 запрошених прибули близько 80, з них 6 — із Росії. Власну програму мали «козаки» під командуванням Анатолія Шевченка: в час обіду вони влаштували «сценку» — «козацьку раду».

Сьогодні в мусульман завершується триденне свято жертвопринесення — Ід аль-Адха (Курбан-байрам), одне з двох найголовніших свят ісламу. Це свято всепрощення, благодійності й пошанування старших відзначається у пам'ять пророка Ібрахіма — першого проповідника єдинобожжя. І християнство, й іслам базуються на юдейському священному письмі, і частина вірувань для цих релігій є спільною. Отож у пророкові Ібрагімові впізнається біблійний Авраам, що на поклик Господа був готовий принести в жертву свого сина (у мусульман — первістка Ісмаїла). Господь, переконавшись у вірності Ібрагіма, послав з небес архангела Джебриїла (Гавриїла), щоб замінив сина баранцем. Ібрагім готувався до жертвопринесення у долині Арафат, неподалік Мекки, поблизу священного джерела Замзам. Після випробування він з Ісмаїлом збудував тут на подяку Всевишньому дім поклоніння Богові — Кяабу (на місці молитовні, поставленої тисячі років тому першопредком Адамом). У пам'ять про цю подію, що, за переказами, сталася понад 1600 років тому, в місяці зуль-хіджа вірні здійснюють хадж — паломництво до Мекки, що є духовним центром усіх мусульман планети.

Позавчора до символічного кургану з хрестом поблизу залізничної станції Крути грузькою дорогою прийшли кілька сотень людей. Над ними в «зачиненому» небі застигла сірість, яка оселилася і в суцільних калюжах поміж талим снігом і брунатним глинистим грунтом. Люди з різними прапорами — національними українськими, бандерівськими, Чернігівщини, «Нашої України», «Собору» і навіть СДПУ(о) (її прихильники зараз у західних та центральних регіонах активно рекламують свою «українськість»), загрузаючи в болоті, пробиралися до місця пам'яті. 86 років тому тут відбувся знаковий бій між кількома сотнями добровольців українського війська і солдатами 5-тисячного російського батальйону смерті під командуванням Миколи Муравйова. Наймолодшому українському воякові Андрію Соколовському було 15 років. Історики розповідають, що причиною вторгнення російських військ на територію Української держави стало «прохання трудящих» захистити російськомовних мешканців Києва від примусової українізації. Військо «змело» студентів, які ціною свого життя хоч на день заступили йому шлях. А за кілька днів червоноармійці вже порядкували у Києві, вбиваючи також і російськомовних.

Сьогодні — чергова, вже 86-та, річниця битви під Крутами. Ця географічна назва стала символом жертовного опору українців більшовицькій навалі. Уже традиційно неподалік цієї станції в Борзнянському районі Чернігівської області відбудеться зорганізований Народним рухом мітинг пам'яті трагічно загиблих юнаків. У мітингу візьме участь лідер «Нашої України» Віктор Ющенко, інші представники блоку. Майже одночасно в Києві Президент Леонід Кучма покладе квіти до Пам'ятного знака героям Крутів.
Вшановуючи патріотів 1918-го, які свідомо пішли на смерть, варто приміряти їхнє сумління до свого. Порівняти тих молодих людей, запалених національною ідеєю, з їхніми нинішніми ровесниками...

23 січня 1929 року в селі Благодатне на Донеччині народився Михайло Денисенко, відомий сьогодні кожному українцеві як Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Після Одеської духовної семінарії та Московської духовної академії 21-річний чернець з іменем Філарет, вирушає у тривалу дорогу, набуваючи все нового досвіду, умінь, санів: викладача, ректора Київської духовної семінарії, керуючого справами Українського екзархату, настоятеля київського Володимирського кафедрального собору, патріаршого екзарха в Середній Європі, ректора Московської духовної академії, митрополита, місцеблюстителя Московського патріархату... і патріарха Української православної церкви.

Учора в київському Музеї Михайла Грушевського завершилася дводенна міжнародна наукова конференція «Переяславська рада 1654 року», організована спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ, видавництвом «Смолоскип», Канадським Інститутом українознавчих студій. Вчені з Польщі, Білорусі, Росії поряд з істориками з України та діаспори отримали нагоду вислухати один одного та висловитися про цю неоднозначну, але, безумовно, важливу подію на тлі світової історії. Українську науку представляли, серед інших, такі світила, як Ярослав Дашкевич, Віктор Брехуненко, Ярослав Федорук, Тарас Чухліб, Юрій Мицик, Тарас Гунчак (США), Зенон Когут (Канада). Доктор Мирослав Нагельський з Варшави розповів про шведсько-козацькі контакти в часи Богдана Хмельницького, Тетяна Яковлєва з Санкт-Петербурга дослідила зіткнення традицій і персоналій у козацько-московському спілкуванні, Генадзь Саганович iз Мінська — Хмельниччину на землях Білорусі. Читачам «УМ» пропонуємо ознайомитися з висновками деяких учених та організаторів конференції.

«Девчёнки, да зачем в Крыму татары-то? И зачем они вам? Вы ж славянки, надеюсь! — лютився «казак» з московською говіркою, на шаленій швидкості вивозячи нас з подругою на вершину Ай-Петрі. — Эти татары — вредители все, они же Родину предали, с немцами сотрудничали... Колодцы, сады — это все русские сделали. Татары на все готовое пришли!..» Упродовж автостопної мандрівки півостровом склалося враження трибарвної мозаїки настроїв: україномовні водії розповідали про культурні пам'ятки краю чи новопридбані кримські маєтності нашого «гаранта»; татари ділилися проблемами вимушеного безземелля і безробіття; росіяни ремствували на татар і «націоналiстів».

Святкування і відзначення — це дві великі різниці, чи не так? У майже дворічної давності указі президента Кучми йшлося про відзначення 350-річчя Переяславської ради, сьогодні на урядових зібраннях обговорюється підготування до святкування цього «ювілею», про що урочистим голосом повідомляє дикторка по радіо. На червоному (бо неділя) аркуші «Народного календаря» за 18 січня 2004 року читаємо: «350 років тому Переяславська рада ухвалила об'єднати Україну з Росією». І далі — слова Шевченка, які поет писав «зовсім не про це»: «Чи є що краще, лучче в світі, як укупі жити, братам добрим добро певне пожить, не ділити?». Упродовж 33 років «Народний календар» упорядковує Анастасія Онищенко, з них всього 12 — незалежних. Утім тематика і лексика календаря з кожним роком все ближчає до «звичного стану речей». Хто привчив до такого стану і постійно про нього нагадує? Відповіддю може стати роз'яснення співробітниці Російського медіа-центру в Києві, де минулої суботи відбувся «круглий стіл» «Переяславская рада 1654 года: Поиск общего видения истории. Позиция украинских и российских ученых»: «На самом деле мало журналистов хотят писать о Переяславской раде, а ведь юбилей приближается. В Украине был учрежден государственный оргкомитет во главе с Дмитрием Табачником, но он, кажется, так и не собирается ничего делать. И мы хотим через прессу расшевелить государство, чтобы праздновали поактивней».

Чи можливо осягти історію як цілісність, як мудру книгу уроків, писану діалогом Творця і людей, якщо не освітити її для себе самих зором сумління? Отой духовний «внутрішній» зір у пострадянських людей залишається нетренованим, пробіли в знаннях про нематеріальний світ досі не заповнені. Суть як класичного мистецтва, основаного на християнському віровченні, так і історії людства залишається недоступною, заблокованою атеїстичними стереотипами. Масова література, телепрограми, шкільні підручники в Україні сьогодні вперто продовжують виключати знання про душу. Про те, які плоди визрівають із квіточок атеїзму, — наша розмова з доктором історичних наук, професором кафедри історії НаУКМА, заввідділом Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського, священиком Юрієм Мициком.

Мабуть, усі українці на пострадянських теренах уже знають, що святий Миколай — опікун дітей, убогих і тих, хто в дорозі, захисник під час бур і штормів. Усі знають, що найшанованішою іконою в українських домівках, поряд зі Спасителем та Богородицею, є образ святого Чудотворця. Однак святий Миколай — ще й покровитель теслів і будівничих. Можливо, тому в українських містах і селах найчастіше будували храми на його честь. Волинь, Поділля, Бойківщина, Буковина, Сіверщина і Київщина мають, ясна річ, самобутні архітектурні традиції. Отож і Миколаївські храми в кожному регіоні гарні по-своєму.