Узагалі-то, вистава «Маленькі подружні злочини» за п'єсою французького драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта, прем'єра якої в Театрі імені Франка відбудеться 13 червня, своїх перших глядачів уже мала. Річ у тім, що постановник спектаклю, всесвітньо відомий польський режисер Кшиштоф Зануссі, запропонував франківцям, задіяним у «Злочинах», попрацювати над виставою у Польщі. Як розповів другий режисер вистави, Дмитро Череп'юк, вони з акторами два тижні гостювали в палаці пана Кшиштофа, що за кілька кілометрів від Варшави. Умови своїм українським колегам Зануссі забезпечив найкращі, а тому робота над спектаклем просувалася досить динамічно.

День незалежності в уявленні типової пострадянської людини — це масові гуляння, феєрверки, концерти на площах. Нехай і з варіаціями, але свята сьогодні у нас, як і тридцять років тому, відбуваються за таким сценарієм. Офіційна Грузія свій День відновлення державної незалежності в Україні відзначила значно елегантніше. Вечір напередодні найголовнішого державного свята вирішили в класичному ключі — у Національній філармонії виступали українські і грузинські молоді піаністи: Анна Федорова і Борис Жданов та Кетеван Картвелішвілі і Вахтанг Жорданія. Апофеозом цієї акції компаративістики стало виконання Баха одночасно на чотирьох фортепіано.

«Персонаж» до українських екранів добирався якось аж занадто довго. У той час як американці цей фільм подивилися ще півроку тому (ризикну припустити, що вже про нього й забули), ми з ним познайомилися лише тепер. З-поміж картин, які йдуть сьогодні у прокаті, ця вирізняється тим, що примушує думати над сюжетом, більше того — намагатися аналізувати те, що відбувається на екрані. І хоча ніяким артхаузом тут не пахне, до категорії ширвжитку «Персонаж» також не належить.

Завдяки Future Shorts українці протягом року переглянули сто випусків короткометражних фільмів, у кожному з яких обов'язково була українська стрічка. У світлі того, що політику вітчизняного прокату сьогодні диктує Голлівуд, ці цифри виглядають досить скромними. Але зважаючи на те, що крига таки починає скресати і американський ширвжиток отримує бодай невеличку альтернативу, факт досить позитивний.

Кінофестиваль, що розпочав свою роботу у понеділок, а в п'ятницю визначатиметься з переможцем, під перехресний вогонь кінокритиків потрапить трохи згодом. Адже для фахового аналізу і об'єктивної фіксації «Кінолітопису-2007» в історії української культури їм потрібно, принаймні, переосмислити побачене. Але про першу особливість цьогорічного фестивалю можна вже було говорити на церемонії відкриття — дійство розпочалося прем'єрою гімну Києва «Київ — серце України» (автори — Дмитро Павличко та Володимир Губа, виконував Ансамбль Збройних сил України під керівництвом Дмитра Антонюка). Композиція, яка своє право існувати у такому амплуа виборола у серйозному конкурсі, вийшла урочистою і помпезною. Щоправда, стоячи її слухала лише половина зали. Оскільки про те, що звучав гімн, ведуча вечора, екс-ведуча «Інтеру» Світлана Леонтьєва повідомила вже після його закінчення.

Ще кілька років тому Ігоря Талалаївського можна було б звинуватити у надмірному творчому авторитаризмі. Створивши театр «Ательє16», учень Едуарда Митницького заходився наповнювати репертуар власними виставами. Критики вже розмірковували над тим, а чи не пора називати «Ательє16» театром авторським. Але Талалаївський, як з'ясувалося незабаром, хотів бачити у своєму театрі найрізноманітніші вистави і почав активно запрошувати у постановники до «Ательє16» режисерів з України і не тільки. Олег Ліпцин вписав до афіші спектакль «Цілую, Оскар», Лінас Зайкаукас — «Чекаючи на годо» та «Сестри Прозорови», а худрук Театру на Подолі Віталій Малахов — виставу «Самовбивця», прем'єра якої відбулася кілька днів тому.

Аби бути представленим у світовому прокаті, німецькому кіно, як і будь-якому іншому, крім американського, доводиться докладати максимум зусиль. Вибудовуючи стосунки із глядачем, німецькі кінематографісти беруть активну участь у фестивалях, влаштовують презентаційні тури своїх картин і з величезною повагою ставляться до глядача з будь-якої країни, намагаючись зацікавити його найкращим. До України на фестиваль «Нове німецьке кіно» вони привезли найуспішніші стрічки останніх років. Принаймні так стверджує відомий німецький кінознавець Каті Ронке, яка у столичному кінотеатрі «Київ» разом зі своїми колегами презентувала фільми «Пінг-Понг», «Дирижабль», «Достатньо крутий», «Істина й обов'язок», «Чотири хвилини» та «Елементарні частинки».

П'єсу «Моральність пані Дульської», сценічну версію якої привезли до Києва поляки, Габріеля Запольська написала сто років тому. Того ж року вона була вперше поставлена на сцені Краківського міського театру. І протягом цілого століття ця п'єса упевнено тримається на плаву театрального процесу. Особливо — у Польщі та Україні. Що дуже просто пояснюється: Габріеля Запольська, яку поляки вважають своїм класиком, 150 років тому народилася на Волині.

Як це не дивно, але гроші у рейтингу найпроблемніших місць сучасного українського кіно займають не першу сходинку. Принаймні саме до такої думки мене підштовхнула надзвичайно насичена програма «Кінофоруму», який у три дні примудрився втиснути майже півсотні семінарів, презентацій, «круглих столів», допрем'єрних показів тощо. А от проблему злагодженої взаємодії всіх частин механізму, що зветься «українське кіно», «Кінофорум» ототожнив із шилом у мішку, яке витикалося часом у дуже незручних місцях.

З нагоди свого від'їзду за маршрутом Київ—Гельсінкі Вєрка Сердючка позавчора дала невеличку прес-конференцію. На зустріч із журналістами вона, як і належить мегастар, під'їхала на чорній «Чайці». З автiвки звідти разом з Вєркою випурхнула і її мама. Дами були одягнуті скромно, але зі смаком: жовто-сині спортивні костюми (як пояснила Вєрка, такою є форма української збірної, а вони з мамою — «збірна естради»), на футболках — пікантна цифра 69. За словами нашого делегата на «Євробачення», 69 символізує любов Європи та України.