Причиною початку акції протесту сумчан стало повідомлення, що поліклініку, яка працює на базі обласного диспансеру радіаційного захисту населення, буде закрито. А «чорнобильців», за чутками, лікуватимуть за місцем проживання. Зрозуміло, така ситуація пацієнтів не влаштовує. «Дев’ятнадцять років тут вивчали наші болячки, а тепер ми підемо нових лікарів навчати, як нас лікувати?» — обурюються вони, наполягаючи, що це дискримінація.
Тепер Оксана говорить, що її підкупили розповідями про красиве життя. При сьогоднішній поінформованості про насильство над людьми повірити в таку простодушність важко. Красиве життя, як і сир у мишоловці, не дістається просто так. Швидше, дівчина розуміла, чим вона буде займатися, але сподівалася, що це буде необтяжливо, прибутково й, може, навіть романтично.
Про таку подію у своєму житті одинадцятикласниця роменської школи і не мріяла. Можливість стати учасницею 62–ї спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН відкрив для Каті Карташової проект «Місто, дружнє до дитини».
Сьогодні в цьому п’ятиповерховому будинку холодно і темно: дім закопчений, знеструмлений, у ньому потріскалися батареї опалення . Його мешканці потерпають. Але можуть радіти принаймні тому, що лишилися живими. Та двоє з них уже ніколи не радітимуть.
Рядки цього документа прочитати непросто: його затер час. А втім, зміст зрозумілий. 25 жовтня 1917 року прокурор Полтавського окружного суду надіслав цю телеграму начальнику Роменської повітової міліції і застеріг, що в разі появи Леніна на території повіту його належить арештувати. Є й відповідь, датована десятим листопада: Леніна на території повіту немає, за даними, він у Петрограді.
Листування, яке веде з міністерствами та відомствами пенсіонер Віктор Клісенко, вже може претендувати на окремий том. Біда лиш у тім, вважає пенсіонер, що листування це нагадує спілкування з глухим: суті проблеми, про яку він говорить, чути не хочуть. Проте сьогодні Віктор Павлович відстоює вже не лише свою позицію, а інтереси групи осіб — наукових пенсіонерів, які, на їхню думку, несправедливо ображені державою. Пропрацювавши чимало років, ці люди виявилися обділеними, стверджує Клісенко.
Із середи у Сумах працює Інформаційний центр Ощадбанку. Розмістився він у великій сесійній залі Будинку рад з ініціативи обласної державної адміністрації. Кожен вкладник тут може безкоштовно отримати кваліфіковану допомогу фахівців Ощадбанку, які надають докладну інформацію щодо процедури та відповідають на запитання людей. Таким чином влада вирішила посприяти зняттю напруги, що виникла у зв’язку з виплатою компенсацій за знеціненими заощадженнями. Найближчим часом такі інформаційні центри, як у Сумах, буде відкрито у кожному районі та місті.
Уже двадцять дві жертви зібрав цьогорічний мороз на Сумщині, п’ятеро з них стали смертельними. Такої кількості постраждалих, як за два післяноворічні тижні, не було навіть у 30–градусні морози 2006 року, повідомляє прес–служба обласного управління МНС. І, звичайно, б’є на сполох, адже причина більшості драм стереотипна. Майже всі постраждалі розповідають схожу історію: випив, заснув, отямився — реанімація.
Невеличкий експеримент: витягаю зі стосу старих газет програму телебачення, відкриваю на вівторкові й читаю назви. «Всі жінки — відьми», «Частини тіла–3», «Посланці царства смертних», «Диявол із Орлі», «Заткнися і пристрели мене», «Чарівливість зла», «Як подружитися із серійним вбивцею», «Будинок мертвих», «Мізки набакир», «Психоз» — загалом двадцять вісім подібних назв. Можливо, випадковість? Переглядаю програму на середу: двадцять чотири назви. На четвер — тридцять...
Ми звикаємо до такого і на загал уже сприймаємо як норму. Проте американські вчені підрахували, що середньостатистичне дитя, перш ніж стати школярем, встигає побачити по телевізору близько восьми тисяч убивств і сто тисяч інших актів насильства. Чи можна дивуватися, що ніби цілком нормальні діти виявляють абсолютно ненормальну агресію? Вони, стверджують дослідники, змалечку живуть у телевізійному мареві, так званому «суспільстві спектаклю», тож і ототожнюють життя реальне із життям екранним. Але телебачення — лише один аспект того світу, який ми створюємо для своїх дітей. Щоб потім дивуватися: і звідки у них це?!.
Починалося все, як у казці. Ну майже як у казці. Намагаючись розшукати колишніх однокласників, Аліна зареєструвалася на сайті «Веб–круг». Незабаром вона отримала листа від незнайомця з далекої і таємничої Африки, такого собі містера із доволі популярним прізвищем Джонсон. Уже в перших посланнях він надіслав Аліні своє фото і розповів історію, що розривала душу. Його батька–мільйонера вбили, і він став спадкоємцем цілої купи доларів. Але злодійка–доля змушує його жити в таборі для біженців. Саме статус біженця не дає йому дістатися до грошей. Тож він попросив Аліну стати його іноземним партнером і допомогти забрати ці гроші, перевівши їх спочатку на рахунок дівчини.
