У наші дні подорож на Соловки та в урочище Сандармох для нас є ніби покаянням, своєрідним паломництвом до багатотисячних «кладовищ без могил». У 1930-ті роки карельська земля прийняла в себе біль і передсмертний стогін тисяч сильних духом людей. Їхні душі прагнуть заспокоєння і пам'яті, так само, як душі живих потребують повноцінного входження своїх «скошених» попередників до усвідомленої хроніки історії.

На сьогодні в Карелії є кому піклуватися про місце пам'яті наших загиблих земляків. Адже, за передостаннім переписом, у цій автономній республіці РФ мешкає до 40 тисяч українців. Нещодавно на пропозицію колишнього політв'язня Василя Овсієнка архітектор Іван Кушнір розробив проект дерев'яної каплиці, яку планують збудувати в урочищі Сандармох. Про задум встановлення каплички і про життя українців на землях стародавніх скандинавів для читачів «УМ» розповіла голова Товариства української культури Республіки Карелія «Калина», член Української всесвітньої координаційної ради Лариса СКРИПНИКОВА.

До «Парнасу на Видубичах» Яків Сазонов уперше прийшов, коли йому виповнилося два роки. «Ми сиділи удвох і розповідали уривок з «Причинної» Шевченка, син тримав мене за руки і за вуха, — згадує його мама, пані Любов. — У три роки він уже всю поему знав напам'ять». Пані Люба має четверо дітей. Найменшому, Якову, зараз сім років, п'ять iз них він вивчає поезію. «Оскільки у школі тільки на уроках українська, то вдома вечорами я начитувала поетичні тексти середульшій, Марійці, щоб вона «насичувалася» мовою, а Яків слухав, — розповідає Любов Сазонова. — Через два тижні він підійшов і сказав: «Мамо, а як це — орел вийняв карі очі на чужому полі, а біле тіло вовки з'їли?». Кажуть, що дітям шкідливо слухати «такі жахи». Але по телебаченню й не таке показують. А тут справді словом твориться вражаюча картина, майже в кожному рядку нова: «Реве та стогне Дніпр широкий»... «Додолу верби гне високі»... «Горами хвилі підійма».

Якщо батьків кіровоградських гімназистів попросити заплющити очі й уявити, що гімназії імені Шевченка у місті немає, вони їх враз розплющать, і в їхніх нажаханих зіницях одна за одною пробігатимуть «картинки»: чого позбудуться їхні діти разом iз цим навчальним закладом. Під вечір на «спальних» околицях Кіровограда не горять ліхтарі, люди постійно бояться повертатися додому. Найбільше пригнічує безнадія: пограбувань і вбивств у місті, як правило, не розкривають. А ще люди бояться, коли у їхніх оселях раз по раз несподівано відключають світло чи воду. Про всяк випадок завжди напоготові мають свічки, а у ванних і кухнях у великих бутлях чи виварках — воду. Гарячої, як правило, немає — її гріють на плиті в каструлях. Гімназія — ніби промінчик світла в занедбаному обласному центрі, чиї мешканці живуть хіба що сподіваннями на майбутнє — от малі вивчаться, вискочать із замкнутого кола й змінять щось на краще... Проте вже другий місяць гімназію «тіпає» від нескінченної «уваги» правоохоронців.

Цікаво, коли вперше одна людина сказала до іншої: «Пограймося у весну! Ти будеш холодним сніговим вітром, ти — сонцем, а ти — дощиком»? Утім весняні ігри вигадали не діти, а дорослі. Ще тоді, коли бачили світ як велику чарівну казку, в якій кожна подія і кожна річ мають символічне значення. З давніх давен люди в ритуалах повторювали природні явища, гралися в символічні ігри, де в образах учасників ніби змагалися між собою тепло і холод, добро і зло. Ці міфологічні ігри збереглися до наших днів: «Подоляночка», «Воротар», «Король», «Мости». Вони розвивають образне мислення, вчать у звичайних речах бачити відгомін «ідеального» світу, в якому добро завжди перемагає.

Наприкінці січня Київ отримав від своїх молодих мешканців приємний дарунок — першу екуменічну молитву про єдність християн. Такі молитви, спільні для представників різних конфесій, є звичними для більшості європейських міст завдяки міжнародним молодіжним зустрічам з ченцями екуменічного монастиря на теренах Франції (братами TAIZE), які упродовж багатьох рокiв напередоднi нового року відбуваються в тому чи іншому великому європейському мiстi. Цього року зустріч з братами TAIZE відбувалася в Гамбурзі й зібрала понад 60 тисяч молоді різних конфесій з різних країн (до речі, київські паломники викликали захват там у своїх різномовних однолітків виставою «Вертеп» і старовинними колядками). Основне, що приваблює молодь у таких зустрічах і допомагає кожному відкрити шлях до Бога як джерела єднання в своїм серці — це простота і переживання спільноти, коли тисячі таких же, як ти, разом моляться за одне, і не важливо, звідки ти і до якої конфесії належиш.

У недiлю Сиропусний тиждень завершується святом Масницi, а в понедiлок починається пiст. Свято Масниці (Масляна) ще років сто тому тривало в Україні аж сім днів, упродовж сиропусного тижня, що передує Великому постові. Це своєрідне свято проводів зими і всіх пов'язаних із нею неприємностей — морозу, завірюх, ожеледей. У слов'янській міфології Масляна втілює родючість, і водночас — смерть і позначає поворот на весну в природі. На думку деяких дослідників, у цьому образі відлунює стародавній міф про вмираюче і воскресаюче божество. Масляну гуляли в нас весело — молодиці збиралися в корчмі й справляли обряд «колодки». У понеділок вона родилася, у вівторок — хрестилася, в середу відбувалися похрестини, у четвер — помирала, у п`ятницю колодку ховали, у суботу поминали, а у неділю вже «волочили», тобто чіпляли неодруженій молоді. Знімали тільки тоді, коли парубок чи дівчина відкуплялись. Це означало, що перед постом хлопці й дівчата, що не встигли одружитися, ніби «замикалися» на час постового стримання. Утім «відчиняється» інше віконце для спілкування зі світом — починається вивчення веснянок і писанкарювання.

«Беруть усі, всюди і за все», — такого висновку дійшла робоча група з питань корупції Всеукраїнської студентської ради при Президентові України. Всеукраїнська протикорупційна студентська акція тривала з 17 листопада по 6 лютого, тобто в час, коли вузи «стрясала» сесія. В цей час діяла телефонна «гаряча лінія»: кожен студент, який знав її номер, міг зателефонувати і розповісти про хабарників у його вузі та спитати поради, як чинити у тому чи іншому випадку. Окрім цього, представники студентської ради виїздили в регіони, розмовляли зі студентами та ректорами вузів. «Приблизно 150 гривень за залік беруть як у райцентрі на Чернігівщині, так і в столичному вузі, скажімо в КПІ, — каже секретар студради Андрій Черних. — Можна навіть сказати, що в усій країні виробилися єдині тарифи на такі «послуги» для студентів». Цікаво, що способи «оплати праці» викладачів за останні роки дещо оновилися. Якщо раніше гроші треба було передавати індивідуально, то тепер на курсі частенько є посередники, яким можна «здати» купюри і бути спокійним за свої оцінки, навіть не пішовши на іспит...

«Жодна молодіжна організація, яка сьогодні діє в Україні, не може похвалитися такою результативністю, як Пласт», — заявив народний депутат-«нашоукраїнець», секретар Комітету Верховної Ради з питань молодіжної політики Юрій Павленко на презентації цієї національної скаутської організації для представників державної влади, громадськості і преси. І науковці, і практики-педагоги, ознайомившись з методикою Пласту, переконуються, що виховний процес тут, на відміну від багатьох інших дитячо-юнацьких організацій, має логічну систему. Завідувачка лабораторії дитячих об'єднань Інституту проблем виховання АПН України Раїса Охрімчук розповіла, що під час практичного ознайомлення з літнім гуртовим відпочинком дітей вона з наплічником, часом під дощем, пройшла багатьма дитячими таборами і переконалася, що пластові табори — найзмістовніші.

У Києвi нещодавно відбулася вже традиційна чотириденна виставка «Сучасна освіта в Україні — 2004», організована Міністерством освіти і науки України, Академією педагогічних наук та виставковою фірмою «КАРШЕ». Особливою увагою користувався семінар Центру комп'ютерних інформаційних систем Академiї педагогiчних наук та Науково-методичного центру засобів навчання Міністерства освіти. Зійшлися на думці, що комп'ютери у школі потрібні насамперед учителям. Але їхнiй рівень володіння цими машинами, особливо тих, хто закінчив вуз 15—20 років тому і не є математиками за фахом, м'яко кажучи, низький.

Ар'є Вудку — юнака з Дніпропетровщини — арештували в середині 1970-х років у Рязані, де він навчався у вузі і поширював самвидав. З «великої зони» СРСР він потрапив до малої — радянського концтабору. Там він познайомився з багатьма українськими дисидентами — Іваном Сокульським, Євгеном Сверстюком, Миколою Горбалем. Завдяки своїй феноменальній пам'яті, він став живою скарбницею віршів ув'язнених, а виїхавши, відтворив і передав українській громаді десятки поезій — Євгена Сверстюка, Олекси Різниківа, Василя Стуса. Так побачив світ збірник «Поезія з-за колючих дротів». Згодом вірші Сверстюка та Стуса, перекладені ним на іврит, вийшли друком у серії «Шедеври східнослов'янської літератури в якісному перекладі». Вудка допомагав національному життю різних народів. Зокрема, опублікував у книзі «Московщина» звернення Бабура Аліхан Туре, де описано, як Російська імперія, а згодом СРСР знищували туркменський народ. Сьогодні Ар'є Вудка продовжує переконувати громадськість у тому, що червоний комуністичний режим слід відверто визнати злочинним, яким визнали рівнозначний йому коричневий нацистський режим на процесі в Нюрнберзі.