«Третій міжнародний фестиваль дитячої творчості «Золота рибка» запрошує вас на концерт кращих дитячих колективів з України», — звучало три дні поспіль із літнього майданчика в центрі болгарського курортного містечка Созопол українською та болгарською мовами. Почувши з динаміків Русланині «Дикі танці», «Коломийку» та інші пісні з «Гуцульського проекту», вальяжні відпочивальники уповільнювали крок, усе-таки Руслана сьогодні в Європі — безпрограшний піар усього українського. Першого дня ті, хто переминався з ноги на ногу біля фестивальної сцени (літній театр зi зручними лавками до початку «Золотої рибки» відремонтувати не встигли), приглядалися до артистів, другого — зустрічали знайомі номери з ентузіазмом, а третього — підходили до організаторів і просили, щоб діти станцювали той чи той уже улюблений (!) танець. «Мама, запам'ятай, мої улюблені танці називаються «Аркан» і «Чикаго в Парижі», доповідав мені п'ятирічний син, а 14-річний Міша з київського ансамблю «Славутич» став просто кумиром на два тижні відпочинку. А місцеві пані шкодували в розмові з нами, що фестиваль тривав усього три дні.

У літньому фестивальному графіку традиційно привертає увагу народу «Слов'янський базар у Вітебську». Раніше українська делегація на фестивалі була численною, преси набирали вагон, щоб із пафосом описати наші успіхи, але з того часу, як Росія взяла на себе левову частку фінансування і турботи із «замовлення музики», стало очевидно, що сили нерівні і вбухувати в білоруську тусовку шалені державні гроші немає сенсу. Фінанси вкладаються скромніші, на пресу їх узагалі немає, і тим більше не вистачає на умаслювання журі.

Редактори модних журналів — «дєвушкі» за визначенням. Їм завжди належить бути актуальними, передовими, з тенденціями, без віку та різних там домашніх прибамбасів. І тут раптом Ірина Данилевська — співзасновниця українського тижня прет-а-порте і на той час редакторка журналу «L'Officiel -Україна» стає бабусею, у грудні минулого року в неї народився онук Кирюша. Слово «бабця» в українському контексті погано надається до асоціацій із молодими модними жінками, але є обнадійлива тенденція. Проте сімейні радощі редакторки престижного паризького журналу в Україні — не головний інформаційний привід цього інтерв'ю. Просто в березні Ірина Данилевська залишила журнал L'Officiel і придуманий нею журнал «Єва», оскільки відбулися зміни в команді власників, а в червні вже вийшло у світ нове видання — «Сезони моди», придумане і зроблене командою Ірини Данилевської і її чоловіка, видавця Володимира Нечипорука. Про нюанси фешн-журналістики і фешн-бізнесу в Україні, про те, що за глянцем і за подіумом, Ірина погодилася розповісти в ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій».

«Такий дощ, шкода, не пощастило Павлу Михайловичу з ювілеєм», — думала я, зіщулившись підбігаючи до Будинку кіно. Та коли побачила в холі статечних чоловіків у вишиванках, хористів у чорних костюмах, на сходах і поверхах людей, що поспішали вітати Мовчана, стало зрозумілим, що ніщо не може завадити привітати хорошу людину. Авторський вечір Павла Мовчана, який зрежисерував Сергій Архипчук, як і можна було передбачити, був зосереджений на слові: вірші ювіляра у власному виконанні, під джаз і бандуру, під музику Станковича, у художньому виконанні читців, роздуми Павла Михайловича про мову як космічне явище, міні-фільм присвячено цій же темі, виступи друзів — Дмитра Павличка, Івана Драча — все оберталося навколо ідеї, яка стала покликанням цієї людини. До того ж Павло Мовчан не тільки «на папері», в творчості — поезії, публіцистиці, перекладах, критиці — культивував рідну мову, він як ніхто багато зробив для захисту української мови в парламенті, в суспільному житті, в діяльності товариства «Просвіта», яке послідовно і жорстко захищало і захищає духовні права й інтереси українців.

У четвер стартував ХІІІ міжнародний фестиваль мистецтв «Слов'янський базар у Вітебську», найпоказовіший захід пострадянської дружби культур і найяскравіше свідчення нашої політичної слов'янської солідарності. Цьогорічний «Базар» пройде під знаком 60-річчя визволення Білорусі від фашистських загарбників і з особливим акцентом на Союз Білорусі й Росії — із бюджету Парламентської Ради Союзу на фестиваль виділено 24,9 мільйона рублів. Взагалі у фестивалі візьмуть участь артисти з 27 країн, але в найпрестижніших концертах відкриття і закриття фестивалю, в афіші сольних програм фігурують переважно російські зірки — Микола Басков, Анастасія Волочкова, Віктор Сухоруков, Крістіна Орбакайте, Олександр Сєров, Ігор Корнелюк, Олександр Розенбаум та інші. Оскандалений Філіп Кіркоров, який після хамства на прес-конференції в Ростові оголошений фактично персоною нон-грата, теж виступить у Вітебську, тільки вночі — початок його концерту «Руда принцеса і король» поставили на 1.30 ночі.

На воротах Кіностудії імені О.Довженка цього дня повісили квіточки з повітряних кульок, а відразу за воротами поставили пильних охоронців. «А ви хто?» — запитанням відповіли вони на моє запитання «Де проходить презентація» і суворим голосом попросили посвідчення. Нові порядки нового директора в дії, подумалось мені. Далі по доріжці аж до щорсівського павільйону, де проходила презентація Фонду розвитку українського кіно, були рівномірно розподілені охоронці й повітряні кульки, перші символізували суворість нового порядку, другі — його протокольну святковість.

Про Джона Гальяно світ моди дізнався відразу після випускних екзаменів у лондонській школі мистецтв Святого Мартіна. Його колекцію із 8 одиниць, натхненну французькою революцією, відразу помітили і визнали комерційною. Наступного року він уже показував моделі одягу під власною маркою.
Після того, як ескізи 17-річного вихідця із Алжиру Ів-Сен Лорана надрукував модний паризький журнал, а його післяобідня сукня завоювала першу премію Міжнародної асоціації вовни, за порадою знавців він почав працювати учнем кравця, а навчившись кроїти і шити, поступив помічником до Діора.

У чоловіків теж інколи так буває — нічого одягнути. Або якийсь особливий привід — а в гардеробній нічого особливого. Або особливий настрій — і тоді хоч викликай шоппера, щоб вибрати з усіх можливих магазинів пару комплектів. На задоволення усіх чоловічих примх намагається працювати торгова марка VD-one, як кажуть у таких випадках — від трусів і шкарпеток до пальто. Але для пальто — не сезон, а труси, перепрошую, — одяг всесезонний, тому блок білизни був присутній і на останньому показі колекції від VD-one, який пройшов у ресторані «Орхідея» торгового центру «Мандарин». Директор марки Валерій Родін вибрав правильну маркетингову стратегію — він влаштовує покази, щоб дати журналістам інформаційний привід написати про відкриття нових магазинів мережі у середніх містах, про перехід на франчайзінг, про торгові обороти, а свої абсолютно промислові колекції «упаковує» в такі незвичайні дефіле, що, побачивши їх, промовчати просто неможливо. І головне — він робить це регулярно.

У середу в Державний центр театрального мистецтва ім.Леся Курбаса почути живий голос Василя Стуса зібралися Джордж Грабович, Марія Матіос, Василь Шкляр, Михайлина Коцюбинська, Віктор і Катерина Ющенки, Леся Тельнюк, Роман Корогодський, Лесь Танюк, Олег Драч, Ігор Римарук і багато інших людей, яким голос Стуса і вірші Стуса життєво важливі. Гуманітарний центр Василя Стуса, зорганізований у лютому 2004 року, презентував унікальний компакт-диск із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора.

Дуже схоже на те, що і кіношники, і публіка змирилися з думкою, що кіно в Україні вже, мабуть, не буде. Було ж, дзенькнули своїм золотим у світову скарбничку, для історичного гонору досить, а нині куди тягатися з сучасними кінематографічними монстрами. Справжніх буйних мало — раз, пасіонарність в українців завжди трохи шкутильгала — два, німецького порядку і прагматичності тут зроду не розуміли — три, лічилочку можна продовжувати до плюс-мінус безкінечностi. Доволі несподівано на кіногоризонті на генеральському рівні замаячила фігура режисера, керівника компанії ПРО-ТБ Віктора Приходька. Кінематографічна освіта — Iнститут імені Карпенка-Карого, досвід роботи в Москві, у західних компаніях, успішна продакшн-студія ПРО-ТБ, прагматик, західний тип менеджера. Восени минулого року він з подачі й благословіння Миколи Мащенка очолив кіностудію імені Довженка, півроку нова мітла мете по-новому, наводить порядки, намагається зробити студію адекватною часу і місцю. Найактивніше покоління українських кінематографістів — 60-70-річні — сприйняли його в штики, анонімки, викривальні інтерв'ю у газетах, колективні листи до своїх сюзеренів нагорі. Не «сковирнули». Міцний горішок. У минулий четвер Віктор Приходько завітав на «ПодіУМ» «України молодої» і витримав ще одне випробування — перехресним вогнем запитань наших журналістів. Після цієї зустрічі надія на воскресіння вітчизняного кінематографа у нас воскресла, рекомендуємо і вам прочитати це інтерв'ю — для оптимізму.