Нещодавно в Міністерстві освіти відбувся «круглий стіл», під час якого викладачі, психологи, представники правоохоронних органів та регіональних відділів освіти намагалися з'ясувати, чому зростає агресія в молодіжному середовищі.
...Вона йшла від автобуса ще п'ять кілометрів пішки. Йшла з чужою жінкою, яка вела її до мами. Катя дуже хвилювалася. Хоч мама часто снилася їй, і Катя уявляла, яка вона. А тепер, коли залишилось ще трішки, і реальна мама постане перед нею — стало страшно. П'ятнадцять років дівчинка чекала на цю зустріч, а тепер серце ладне було вискочити з грудей. Мама... Як зустріне її, що скаже? Щось же вона мусить сказати, має пояснити, чому залишила свою крихітку в пологовому будинку, написавши відмову і прирікши виношену під серцем донечку на сирітство?
Першу — і відразу вдалу — винахідницьку спробу він здійснив ще на посаді заводського клерка, виконуючи не надто творчі обов'язки нормувальника праці у відділі зарплат. Помітив, що в цеху зварювання модулів рідного Івано-Франківського «Промприладу» застосовується недосконала технологія, і придумав механічний привід для подачі заготовок на місце обробки. Невдовзі за виняткову кмітливість йому в Москві виписали «червоне» свідоцтво і значок «Винахідник і раціоналізатор СРСР». Та впроваджувати ноу-хау у виробництво союзні «нормувальники» науково-технічного прогресу не поспішали. А через деякий час японські умільці за аналогічним принципом сконструювали пневмомеханізм і додали мешканцям Країни Східного Сонця балів у неофіційному суперництві найінтелектуальніших націй світу.
Вкусивши раз із винахідницького древа ще на початку сімдесятих років минулого століття, Мирон Болехівський уже не міг зупинитися. І хоч нині вже пенсіонер, продовжує метикувати. Його проект використання морських хвиль для виробництва електроенергії нинішньої весни буде представлено на київському «Ярмарку ідей», а медичний пояс уже допоміг йому самому «вгамувати» пахову грижу без хірургічного втручання.
«Чого тільки в лісі не буває»... — по-філософськи промовив мій водій, коли дізнався, куди ми їдемо й до кого. І хоч сьогодні вже ніхто не подивується такій новині, бо школярки тепер народжують частенько, для поліської глибинки все-таки це подія неординарна. На Старовижівщині не так давно був подібний випадок, але там дівчина була трохи старша. А тут... Абсолютно не прагнучи посмакувати якимись пікантними подробицями чи робити сенсацію, хотілося просто поспілкуватися з маленькою мамою. Маленькою, а не молодою, бо Наталці, коли вона народила свою донечку, йшов тільки чотирнадцятий. Як живеться їй із дитиною у багатодітній родині (у мами їх шестеро), що планує робити і як жити далі?
Адреса — село Піски Буринського району Сумщини. Якщо ви схочете щось дізнатися про нього, включивши пошук в інтернетi, отримаєте довгий список публікацій про торішню епідемію пташиного грипу, що сталася тут. Дані про людське душогубство майже сімдесятип'ятирічної давності навряд чи й відшукаєте. Проте, недавно знайдені документи Піщанської сільради, датовані 1933 роком, можуть пролити світло на трагедію Голодомору не лише в цьому селі. Бо такі матеріали, ймовірно, єдині подібні в Україні, що дивом уціліли.
...Ми їхали у Білки — село, яке подарувало Україні одного з найбільших богатирів. За неймовірну силу його прозвали Кротоном на честь легендарного античного борця. Відомий закарпатський атлет і циркач Іван Фірцак, якому аплодувала сама англійська королева, став легендою ще за життя. Він виступав у понад 60 країнах світу, був чемпіоном Чехословаччини зі штанги та боротьби, чемпіоном Європи з культуризму. Американські газети називали його «найсильнішою людиною ХХ століття». Але після великих перемог та світової слави повернувся у рідне село, аби другу частину життя провести в напівзабутті, виступаючи в сільських клубах та на майданах. Про цей, другий, період Кротонової біографії згадується набагато менше. Радянська влада його не ганила, але й не захвалювала, давши можливість відомому спортсменові спокійно доживати вiку, але не більше. Причини на це були вагомі: старший син Іван, чемпіон України з боксу, відсидів вісім років «за український буржуазний націоналізм». Тому-то ім'я Кротона тільки тепер відкривається для України.
У вітчизняній історичній науці Володимир Грабовецький, поза сумнівом, залишить глибокий слід. За майже шістдесятилітню подвижницьку працю івано-франківський професор, завідувач кафедри історії України Прикарпатського національного університету «реконструював» сотні невідомих епізодів минувшини, зокрема обставини загибелі та місцезнаходження останків багатьох українських гетьманів, написав десятки книг, серед яких — унікальна тритомна ілюстрована історія Прикарпаття. Проте сам Володимир Васильович найважливішою справою свого життя вважає дослідження опришківського руху під проводом Олекси Довбуша. Вони — односельчани. Обоє народилися і виросли у підгірському Печеніжині, щоправда, з різницею у понад два століття.
Про виняткове захоплення професора Грабовецького ватажком опришків і про зібрані ним важливі документальні матеріали тих часів, а також — понад тисячу легенд та оповідань про Олексу Довбуша, 122 варіанти пісні «Ой попід гай зелененький» «Україна молода» писала дванадцять років тому, у березні 1995-го. Тоді ж газета присоромила івано-франківських чиновників, котрі, завзято розподіляючи комунальне майно міста, ніяк не могли знайти «пристанище» Олексі Довбушу, для музею якого Володимир Грабовецький хотів передати всі експонати особистого зібрання. Слава Богу, наш голос тоді почули.
...Коли поліський очерет, який був поліщукам за колиску, як співається у відомій пісні («Очерет мені був за колиску»), повезли в Західну Європу на дахи тамтешнім прихильникам екологічно чистих будматеріалів, волиняни неабияк дивувалися. Бо про солом'яні стріхи, тим паче очеретяні, на Волині вже давно забули. Традиційну бляху, за яку в 1939-му при перших совєтах господарі розплачувалися роками виселення в краї, дуже віддалені від України, масово змінив радянський шифер. Той самий, яким у тій же Європі навіть хлівів не покривали, бо азбест негативно впливає на здоров'я та самопочуття худоби. Радянські люди — не худоба, вони витримають усе. Ще дотепер наші садиби дивляться у небо шиферними дахами. Хіба що багаті можуть дозволити собі металочерепицю чи ондулін. У знайомого водія-далекобійника, який мотається Європою, поцікавилася, чи доводилося йому в Голландії бачити очеретяні дахи на будинках? Чомусь саме голландці вподобали волинський очерет. Так, він бачив будинки під очеретом, але задоволення це не з дешевих. Дозволити собі таку розкіш можуть не всі. Село Смоляри, що у Старовижівському районі, може стати місцем паломництва для європейців, де вони можуть повчитися, як збудувати екологічно чисту і довговічну хату зі звичайнісіньких... осикових дров.
Світове визнання художник здобув серією загальновживаних стандартних марок іще у 90-ті роки. Остаточно закріпив позицію серією «Гетьмани України». З 2002 року і до сьогодні дивує світ серією «Історія війська в Україні». А от, скажімо, про тонкої роботи «ню», яких у пана Логвина близько 400, у нас майже нічого не відомо...
«Чим більший голод, тим сильніше затямлюєш, як мало треба. День зживається повнокровніше, ніж десятиліття. Час ніби спиняється, мить пронизує вічним. Ніде і ні в кому немає загрози — безмовно підказує душа, відчувши свою вічністість. Жодних гризот минулого, жодних тривог за майбутнє — така дія вічнолюбові», — розмірковує письменник Євген Пашковський. Євген Пашковський, лауреат Шевченківської премії 2001 року, глибока і дуже незвичайна людина. Щороку він, за власними методиками, «жорстоко» голодує і називає це духовним чином. Що таке голодування задля душі?
Цим досвідом письменник ділиться із читачами «УМ» у час передвеликоднього Великого посту.
