Кримінальну справу, відкриту після сутички 23 березня між кримськими татарами та російськомовними сімферопольцями, не розслідують, вважає голова секретаріату Меджлісу кримськотатарського народу Айдер Мустафаєв. Деяких татар, які брали участь у сутичці, тримають у СІЗО набагато довше, ніж це дозволяє законодавство. А окремих iз тих, хто потрапив до лікарні, наприклад, Ділявіра Максудова, батькам довелося забрати додому, адже міліцейський пост було знято, а в палаті постійно сиділи бритоголові й погрожували «розібратися». Для того, щоб забрати сина з ножовим пораненням додому, батько Ділявіра змушений був підписати документ, буцімто стан хворого задовільний.

На сьо­год­ні в Іта­лії — по­над пів­міль­йо­на «на­ших». «Я ще не зус­т­рі­чав та­ко­го міс­теч­ка, се­ла чи ху­то­ра, де не бу­ло б ук­ра­їн­ців», — ка­же ко­ор­ди­на­тор ук­ра­їн­ців гре­ко-ка­то­ли­ків у Іта­лії отець Ва­силь По­точ­няк, який уп­ро­довж трьох ро­ків що­тиж­ня по 3-4 дні про­во­дить у до­ро­зі, про­ві­ду­ю­чи й гур­ту­ю­чи спів­віт­чиз­ни­ків у різ­них міс­це­вос­тях Апен­нін­сь­ко­го пі­вос­т­ро­ва. Близь­ко 90 від­сот­ків за­ро­біт­чан в Іта­лії — це жін­ки, пе­ре­важ­но се­ред­ньо­го ві­ку. Своє пе­ре­бу­ван­ня «у най­мах на чу­жи­ні» во­ни роз­ці­ню­ють як ви­ко­нан­ня ма­те­рин­сь­ко­го обов'яз­ку. Ад­же тут во­ни за­роб­ля­ють на нав­чан­ня, лі­ку­ван­ня і їжу сво­їм ді­тям та ще на те, щоб зап­ла­ти­ти за світ­ло і газ у квар­ти­рах, де за­ли­ши­ли­ся з ро­ди­ча­ми, а то й iз су­сі­да­ми їх­ні донь­ки й си­ни. Ста­тис­ти­ка свід­чить, що за­га­лом близь­ко 5 міль­йо­нів ук­ра­їн­сь­ких жі­нок пе­ре­бу­ва­ють за кор­до­ном на за­ро­біт­ках — і це в се­ред­ньо­му 5 міль­йо­нів на­пів­си­ріт в Ук­ра­ї­ні: біль­шість за­ро­біт­ча­нок ма­ють по 2-3 ди­ти­ни. Але чо­му ж свій ма­те­рин­сь­кий обов'язок во­ни не мо­жуть ви­ко­на­ти на Бать­ків­щи­ні?

Ми­ну­лої су­бо­ти — на­пе­ре­дод­ні Між­на­род­но­го дня сім'ї — у ки­їв­сь­ко­му іс­лам­сь­ко­му куль­тур­но­му цен­т­рі «Ар­ра­їд» упер­ше в Ук­ра­ї­ні від­був­ся «офі­цій­ний» хрис­ти­ян­сь­ко-му­суль­ман­сь­кий ді­а­лог «Міц­на ро­ди­на — за­по­ру­ка май­бут­ньо­го». Мож­ли­во, йо­го ор­га­ні­за­то­рів на­дих­ну­ло те, що 2004 рік ого­ло­ше­ний Між­на­род­ним ро­ком сім'ї. А мо­же, і те, що, за ста­тис­тич­ни­ми да­ни­ми, по­ло­ви­на меш­кан­ців зем­ної ку­лі — це хрис­ти­я­ни і му­суль­ма­ни.

Учора близько 30 тисяч людей iз різних куточків Криму зібралися у центрі Сімферополя, щоб вшанувати численні жертви депортації кримськотатарського народу, що розпочалася 60 років тому, 18 травня 1944 року. Після траурного молебня, очоленого муфтієм мусульман Криму Еміралі Аблаєвим, шість велелюдних колон прибули на площу Леніна, де розпочався Всекримський жалобний мітинг, у якому взяли участь Голова ВР Криму Борис Дейч, Голова Ради Міністрів Криму Сергій Куніцин, народний депутат, голова комітету ВР України з питань європейської інтеграції, голова Народного руху України Борис Тарасюк, голова Комітету ВР з питань прав людини і національних меншин Геннадій Удовенко.

«Якщо запитати у людей, які тут зібралися, як вони уявляють рай, переконаний, що значна частина змалювала б його у вигляді шматка ось цього чудового соснового лісу, — сказав позавчора на жалобному мітингу в Биківні Віктор Ющенко. — Але тут панувало зло». Цього року день пам'яті жертв сталінського режиму відзначали у Биківнянському лісі не другої, як раніше, а третьої неділі травня. Тут зібралося кілька сотень людей — родичі загиблих, священики, народні депутати від блоку «Наша Україна», представники Київської міськдержадміністрації, члени українських партій, — щоб згадати про понад сто тисяч активних, мислячих особистостей, яких виконавці «волі партії й уряду» убили тут у 1937 році. Побували тут також посол США і колишній держсекретар Збігнєв Бжезинський.

Коли в придністровській Кам'янці запровадили українську як окремий предмет, дід Вогнистий, який 75 років тому починав ходити тут в українську школу, скликав сход: «Давайте всю школу переведемо на рідну мову». Сход сказав: «Так!». Однак зробити це поки що ніяк. Адже потрібні вчителі, підручники і, врешті, можливість для кам'янських дітей згодом здобути українську вищу освіту. Втім українську мову в Придністров'ї (Молдова) вивчають сьогодні у школах Рибниці, Тирасполя, Бендер, Дубосар, багатьох інших міст і сіл. У Кам'янці український клас відкрили, тільки-но в місті Бендери відкрилася українська гімназія. Там з року в рік набирали по 10—15 дітей до українського класу. Коли «первістки» дійшли до 7-го, постало питання постійної школи. Відразу ж народний депутат України Петро Порошенко подарував новоствореному українському закладу комп'ютери, а українські міністерства — освіти і науки та закордонних справ — передали художню й методичну літературу. МЗС, до речі, має централізований банк даних щодо освітньої ситуації нашої діаспори у 52 країнах світу: дані щодо кількості шкіл, у тому числі й недільних, українських класів, учителів. А товариство зв'язків з українцями за межами України «Україна — світ» застосовує ці дані в активній діяльності: організовує для вчителів діаспори українознавчі семінари у Києві. Минулого року товариство влаштувало 4 такі семінари та ще й Міжнародну конференцію «Освіта в українському зарубіжжі».

«До загальнолюдських цінностей можна прийти тільки через національні та релігійні», — такого переконання за 30 років активної громадської діяльності дійшов колишній радянський дисидент і політв'язень, член Української гельсінкської групи, а нині — віце-президент Конгресу національних громад України Йосиф Зісельс. Ще одним підтвердженням цієї думки є організований КНГУ табір «Джерела толерантності», в якому діти різних національностей навчаються взаєморозуміння, проживаючи дні в традиції того чи іншого народу.
У минулому України щодо національних громад простежується закономірність: поневолення українців відгукується для інших національностей репресіями і нищенням культурної спадщини. А свобода українського народу завжди є запорукою свободи нацменшин. Щодо вольностей, то, скажімо, законодавство Української Народної Республіки щодо національних меншин було визнане одним з найкращих на ті часи в Європі. Схожа картина вималювалася й на зорі нинішньої незалежності, наприкінці 1980-х — початку 1990 років: Рада національностей Народного руху України заклала основи національної політики в сучасній Україні.
Сьогодні Йосиф Зісельс, який брав участь у створенні Ради національностей Руху, ділиться з «УМ» своїми міркуваннями з приводу співпраці представників різних націй задля відновлення на українських теренах життя, поруйнованого в добу радянського інтернаціоналізму та атеїзму.

Стандартний штамп «РОЗСТРІЛ» на документах, написаних від руки, — найбільш моторошний у справах убитих у 1930-ті роки українських педагогів. Носії знань у той час постраждали чи не найбільше. Часто люди з їхнього ж середовища під тиском пропаганди і заохочені винагородою за зраду, вказували на безневинних і вимагали: «Розстріляй!». Злочин тривалий час приховували — спершу за ширмою райдужних байок про «побудову справедливого суспільства», потім — за глухими стінами секретних архівів. Сьогодні майже всі спецсховища відкриті для дослідників, хоча недоступні «нірки» ще залишаються. У 1995 році німецький історик Хілліг Гьотц, який понад 40 років досліджує педагогічну спадщину Антона Макаренка, вперше отримав можливість оглянути у київському центральному архіві невідомий доти фонд — особисті справи педагогів. І підготував книжку про 28 учителів з оточення Макаренка. Виявилося, що кожного другого з них було репресовано. Тоді й виникла ідея разом iз київським істориком Василем Марочком написати книгу про репресії проти педагогів в Україні.

Хоча ще триває Великий піст, однак за тиждень — Великдень, отож саме час подумати про великодній кошик. Що і скільки в нього класти? Може, ще встигнемо зробити необхідні запаси? Передусім, подбаємо про паски — пшеничні й сирну, а також про крашанки, грудку вершкового масла, пиріжки з сиром і завиванець з маком, сіль, хрін і шинку. А хтось, може, за стародавнім звичаєм і ціле порося з хріниною в роті запече у духовці... Усі ці пожитки освячуються для того, щоб люди на свято одержали радість і духовну, і від земних дарів. Не забудьмо і про свічку (її встромляють у паску і запалюють, коли священик святить скоромне). Стане у пригоді й великодній рушничок — якщо не встигли власноруч вишити такого — не сумуйте, бо такий зараз можна купити, з візерунком на будь-який смак: і з писанками, і з кошиком, і з церковкою... Головне, щоб було що накривати. Отже, про страви.

«Ми ніби побували в Україні!» — таким було враження тисяч українок від святкування Дня матері, яке минулого року організувала Українська греко-католицька церква у Римі, а також в Неаполі, Мілані, Перуджі, Болоньї та інших містах Італії. Своїх земляків вітали Павло Дворський та Оксана Білозір, Тарас Курчик, гурт «Піккардійська терція», дует «Писанка», гуморист Микола Савчук (якi, до речi, за свої виступи не вимагали платнi) римський молодіжний гурт українських студентів «Єдині». На концерти у Римі прибули понад 5 тисяч заробітчан iз 28 міст Італії. Наступного такого свята, яке відбудеться на початку травня цього року, чекають як промінчика світла заробітчанки-українки. А їх в Італії — ой як багато! Розповідають, що у Римі нашій людині неможливо заблукати, обов'язково трапиться землячка, яка скерує до потрiбних автобуса чи вулиці. На сьогодні, після 10-ліття міграції, в Італійській Республіці легально проживає 140—160 тисяч наших заробітчан, нелегально — близько 500 тисяч. Переважна більшість iз них — освічені жінки середнього віку, які працюють тепер хатніми робітницями — доглядають літніх, хворих, малих.