Про ідею відродити у Маріїнському парку славетну Долину троянд — одну з найвизначніших прикрас дореволюційного Києва — «УМ» коротко повідомляла.
Ініціатива громадського об'єднання «ГАК», яку вже підтримали депутати Київради, зацікавила й нас. Тож ми вирішили довідатися, куди ж саме киянам незабаром слід буде йти, щоб помилуватися трояндовим раєм.

На тлі регулярної роздачі Київрадою землі у руки того чи іншого приватного підприємця поява у столиці новобудови вже нікого не дивує. Однак, виявляється, наділ можна отримати і без лобі у міській владі, просто самовільно захопивши певну «вільну» ділянку. А якщо ти є представником релігійної організації, то навіть таким «акулам», які працюють на столичного мера, важко впоратися і відвоювати те, що можна було б віддати у приватні руки за шалені гроші.

...24 вересня 1941 року на Хрещатику, як пише очевидець, здригнулася земля і потемніло небо. Будинки злітали у повітря або палали у вогні. Скрізь палахкотіло полум'я і до хмар здіймались стовпи диму. То Червона армія, відступаючи, залишала по собі румовища. Звісно, що навіть по цей день руйнацію Києва приписують винятково німцям. Без жодних сумнівів, вони також доклали рук до нищення столиці. Але пізніше — в листопаді 1943-го. А на початку війни окупанти дивились на зайняте ними місто як на власність, з псування якої їм не було б ніякого зиску. До того ж, вже наступного дня німці розшукували причетних до вибухів на Хрещатику і розстрілювали їх. Та й зрештою, у свідомому та цілеспрямованому нищенні СВОГО проглядає питома риса саме радянського мислення чи способу життя, настільки відмінного від усіх інших суспільних устроїв, що помилитися з авторством чину просто неможливо. А ще раніше — у 1934-му — більшовики висадили у повітря Михайлівський Золотоверхий собор. І не тільки його — мартиролог Києва довший, ніж плач пророка Ієремії за зруйнованим Єрусалимом. «Народна» влада нищила безцінні пам'ятки так хвацько, що позаздрити міг будь-який хан Батий.
Власне, зараз у місті відбувається те саме, тільки ще драматичніше. Адже нинішній столичній громаді ніхто не спускав мера згори — самі обирали! І тут, мабуть, прикрість ще більша, ніж присилувана «любов» українців до більшовиків. Але в цьому, водночас, і надія. Бо навіть якщо нашого міського голову не заберуть до себе ані марсіани, ані регіони (є інформація, що Черновецький не проти бути у виборчому списку ПР), кияни зможуть переглянути свій вибір. Це буде непросто, але це буде. Зрештою, на кін поставлено забагато.

Будинок загадковий. Насамперед тому, що в цю державну резиденцію досi не ступала нога журналіста й туриста. Серпанок загадковості навіює й таємничий маскарон на фронтоні, що дивиться на вулицю Лютеранську, — обличчя жінки, прикрашене замiсть дiадеми «п'ятірнею» каштанового листка. Хто ця жінка, що означає її бетонний образ над парадним входом — знають, певно, лише архітектор Брадтман та замовник особняка купець Аршавський. Але вони дуже давно залишили цей світ, тож нікому розкрити таємницю. Зрозуміло лише, що маскарон плаче в дощ — адже об'ємний барельєф на кількадесят сантиметрів «визирає» зі стіни, тому краплі, стікаючи по щоках, створюють враження, яке й змусило киян назвати цю садибу «будинком заплаканої вдови».
Лютеранська, 23. Ласкаво просимо в таємницю, в один з особняків початку минулого століття, який через свою державницьку місію досі залишається «напівсекретним» об'єктом на туристичній мапі Києва.

В останні вихідні травня традиційно відзначається День Києва. Щоправда, сьогодні кияни сприймають цей день не як свято, а як привід для поминок за містом, яке вони втратили. Втім, може, зміни, що відбулися у зовнішньому вигляді української столиці останніми роками, не такі вже й погані, а наші нарікання — то лише результат банального людського консерватизму? З цим запитанням кореспондент «УМ» звернулася до відомого києвознавця Анатолія Макарова. Анатолій Миколайович — автор унікального видання «Малая энциклопедия киевской старины», що захоплююче розповідає про незначні, на перший погляд, явища та ознаки київського побуту позаминулого століття, з яких, проте, і складалося реальне життя міста.
Особисто я, прочитавши цю книжку, помітила аналогію між багатьма тодішніми міськими реаліями і нинішніми. В ХІХ столітті на будівельних роботах у Києві також були зайняті переважно сезонні робітники, що приїжджали з усіх усюд, аристократи та міщани часто влаштовували благодійні аукціони, процвітали, як і нині, гральний бізнес (щоправда, на відміну від сьогодення картярські притони були підпільними) та проституція. А ще можна провести аналогію між «обжорками» — місцями на вулицях та площах, де продавали гарячу їжу для невибагливої публіки, та сьогоднішніми жіночками, що ходять базарними рядами з вигуками «Гарячі обіди» та «Чай, кофе, капучіно», «потішними вогнями» (видовищами, що ледь не щотижня влаштовувалися у місті за часів керування генерал-губернаторів Милорадовича та Черткова) і сучасною модою на феєрверки. Та й критика дій влади щодо розбудови міста в ті часи також була...

У березні Президент Віктор Ющенко підписав Указ «Про заходи щодо впорядкування забудови території та збереження історико-культурних територій і об'єктів у місті Києві». Цей документ заборонив висотне будівництво в історичній частині Києва. Згідно з указом Президента, Київська міськдержадміністрація повинна вжити заходів щодо заборони будівництва в історичному центрі міста Києва житлових та громадських будинків підвищеної поверховості, а також розробити та затвердити схему розташування таких будинків i споруд поза межами історичного центру міста. Водночас Президент Віктор Ющенко зобов'язав Генеральну прокуратуру України здійснити перевірку законності забудови історичного центру Києва, зокрема при наданні земельних ділянок для будівництва. А Кабінет Міністрів повинен впорядкувати механізм забудови міст, що віднесені в установленому порядку до історичних місць України.

Передвиборчі клопоти для політика — це як жнива для хлібороба: працюєш цілодобово, а який врожай збереш, дізнаєшся тільки в останню мить. Хоча парламентаріям, мабуть, важче — здається, домовився про все: до списку майже занесли, гроші зарезервував, група однодумців тільки й чекає на команду «фас». Але часом, практично нізвідки, вилізе маленький противний нюансик і зіпсує всю ідилію. Ти з ним борешся-борешся, а результат виходить зовсім не таким, як раніше собі планував.

Каюся перед вами, кияни, за те, що не тільки голосував за Леоніда Черновецького на виборах мера, а ще й за те, що підштовхнув до цього досить велику кількість людей. Тепер бачу, що вчинив украй необачно. І річ не в тім, що Черновецький гірший за Омельченка. Тепер маразм помножився на повну неосвіченість і мера, і його молодої команди в комунальній сфері. Тим паче що багато хто з хабарницької зграї залишився на своїх місцях, а корупційний досвід тепер переймають нові «акули капіталізму», які прийшли з «Правекс-банку».

Київ у кожного свій. Мій почався з Чорнобиля — напевно, це банально. А, може, й ні. Просто коли ти переживаєш щось дуже сильно, усіма «фібрами душі», як казали письменники ХІХ століття, тобі здається, що подібні почуття має багато хто з оточуючих. У 1986-му нас, школярів, завантажили в автобуси і відправили до Скадовська. Я пробула там недовго і скоренько звідти втекла — хай і не в буквальному розумінні. Й навіть не через те, що совдепія у піонерському таборі імені Гагаріна лізла з усіх шпарин і доводила до сказу. З ранку до обіду й з обіду до вечора ми, столичні юні ленінці, шльопали по розігрітому добіла асфальту при повному червоногалстучному параді і горлали «речьовки».

У серпні цього року голова Подільської районної ради Євген Романенко оголосив про майбутній конкурс на план реконструкції Андріївського узвозу. Це було схоже на оголошення війни: знаючи, як міська влада провела «реконструкцію» того ж майдану Незалежності, громадські організації та об'єднання митців, які працюють на узвозі, почали довготривалу облогу Подільської райдержадміністрації, щоб «київський Монмартр» «поза очі» не перетворили на ще один пам'ятник несмаку зі скла й «нержавійки».