Гетьманську столицю Батурин військо Петра І зруйнувало вщент. Церкви й будинки городян пограбували і спалили; славетну книгозбірню Мазепи, його багатющі колекції старожитностей та зброї — вивезли до столиці Петра. Мешканців міста — понад 15 тисяч — убили і, поприв'язувавши до плотів, укинули в річку Сейм. Туди ж спустили плоти з хрестами, на яких розіп'яли козацьку старшину. Російський цар помстився «зрадникові» кров'ю одновірців-православних і, в більшості, не причетних до військової справи: жінок і дітей. Багато хто ховався по льохах і по церквах, однак, як вказується у Лизогубівському літописі, «выходящих от покрытія войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали». Як записано в Чернігівському літописі, коли 8 листопада Мазепа побачив руїни і згарища Батурина, там ще «крові людської... було повно калюжами».

Мученицька доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського є одним із найяскравіших прикладів історичної несправедливості, яка багато віків тяжіла над нашим народом. Цікаво, що Калнишевський — єдина в історії України відома особа, життя якої припадає на три століття: народився в ХVІІ, діяв протягом ХVІІІ, а помер у ХІХ ст. У ці дні саме спливає 200 років з дня смерті гетьмана, який 25 останніх років свого життя відсидів у кам'яній пастці на Соловках.

Щороку наприкiнцi вересня до Бабиного Яру приходять представники влади. Це підтримує пам'ять, хоча і в небагатьох. Адже у Києві досі немає державного меморіалу на місці всесвітньо відомої трагедії, куди щодня могли б приходити діти й дорослі, українці й іноземці: постояти мовчки, відчути неприродність зла. І піти далі своїм життям, відтепер постійно тримаючи в пам'яті знеживлену тишу згаслого пекла.
Громадський комітет «Бабин Яр» об'єднав відомих учених, митців та громадських діячів довкола всім зрозумілої мети — створення на місці масових страт державного історико-меморіального заповідника та відкриття державного музею Бабиного Яру. При цьому — проведення вiдкритої громадської дискусiї. Члени комiтету переконанi, що тiльки вiдкрита громадська дискусiя з цих питань стане ознакою того, що суспiльство демократизується, а влада починає шанувати думку тих, кому «слугує». Нещодавно комітет спільно з Музеєм історії Києва за підтримки Фонду сприяння розвитку мистецтв презентував у столичному арт-салоні виставку «Митці за вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру», на якій було представлено твори Михайла Вайнштейна, Івана Їжакевича, Зої Лерман, Ірини Клімової, Георгія Малакова, Юхима Рудмiнського, Ольги Рапай та інших знаних художників. А в культурному центрі при посольстві держави Ізраїль в Україні члени Громадського комітету провели «круглий стіл» «Бабин Яр: історія та сучасність».

«Росія не може відмовитися від духовної спадщини, яку вона набула внаслідок Переяславської угоди. А імперський погляд на майбутнє Росії підсилюється на державному рівні», — заявив нещодавно голова оргкомітету «Переяславська рада 1654 року», академік Микола Жулинський. Оргкомітет представляють Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, Канадський інститут українських студій та видавництво «Смолоскип». Увійшли до цього поважного зібрання відомі історики та архівознавці, директори академічних інститутів, громадські діячі (Павло Сохань, Іван Дзюба, Ярослав Дашкевич, В'ячеслав Брюховецький, Тарас Гунчак, Зенон Когут, Осип Зінкевич, Віктор Брехуненко, Максим Розумний, Микола Товкайло та інші).

Слово «голодомор» або «голод 1932—33 років» у текстівках експозицій обласних, тим паче районних краєзнавчих музеїв усе ще не з'являється. Немає й оцінки цієї трагедії сучасними вченими. Натомість цілі зали присвячені не зовсім українській історії, скоріше радянській: «Великій Жовтневій», «Великій Вітчизняній», «успіхам колективізації». На музейних стендах досі живе СРСР: цитати Леніна і Маркса, фото молодих усміхнених передовиків і передовиць, делегатів колгоспних з'їздів, комуністів; радянські нагороди, почесні грамоти...

Своєрідним символом в історії української філателії стала єдина українська серія поштових марок радянської доби «Допомога голодуючим» (чотири мініатюри), що з великими труднощами потрапила в обіг у 1923 році. Особливістю цієї розповсюдженої й доступної серії є те, що незначна частина накладу виготовлена на папері з водяними знаками. Відомо, що майже усі причетні до її створення (від політичного діяча Олександра Шумського до художників Олексія Маренкова та Бориса Порай-Кошиця), стали жертвами комуністичної тиранії.

14 жовтня 1942 року офіційно вважається днем створення УПА (постанова Української головної визвольної ради від 30 травня 1947 р.). Довго, аж надто довго — цілими століттями змінювалися покоління за поколіннями — йшов український народ тернистими, кривавими шляхами до цієї події. Від неї бере свій відлік якісно новий етап національно-визвольної боротьби українського народу. Боротьба народу (нації) за свою волю і незалежність є природною і священною, тому ніколи не може бути злочинною!

Сигнал про загоряння у Меморіальному музеї історії політичних репресій та тоталітаризму «Перм-36» (колишня дільниця особливо суворого режиму останнього радянського концтабору ВС-389/36) надійшов на пульт пожежної охорони на початку першої ночі. За годину, поки вогнеборці дісталися до села Кучино Чусовського району (тридцять кілометрів до райцентру розбитими «расєйськими» дорогами), усі дерев'яні конструкції бараку згоріли. За повідомленням прес-служби пермських пожежників, полум'я погасили вже о першій п'ятнадцять. Але за годину від будівлі, побудованої у кінці 50-х, залишилися тільки цегляні стіни. За офіційною версією, причина стихії — коротке замикання в електромережi.
Член правління пермського обласного «Меморіалу» Олександр Каліх вважає, що це лише прикрий випадок, адже експозицію на час ремонтних робіт перенесли на територію дільниці суворого режиму — і унікальні фотографії, документи та матеріальні пам'ятки зеківського побуту таким чином не постраждали. Директор музею Віктор Шмиров додає, що з вогню вдалося винести оригінальні металеві столи, за якими мали виконувати робочу норму в'язні 80-х. Натомість українські політв'язні, яких карали в цьому таборі, Микола Горбаль і Василь Овсієнко, мають сумніви й не вірять у «нещасний випадок». Та й справді, чому бездумний вогонь мав знищити не якийсь корівник, а єдиний на території всього колишнього «архіпелагу ГУЛАГ» повністю відновлений і музеєфікований об'єкт? І, головне, найбільш символічний для українців! Адже саме в ньому 4 вересня 1985 року, вже під час горбачовської перебудови, загинув Василь Стус...

У Дер­жав­но­му ре­єс­т­рі не­ру­хо­мих пам'яток Ук­ра­ї­ни цей уні­каль­ний об'єкт — за­по­від­ник «Бу­ша» на Він­нич­чи­ні — сто­їть на­рів­ні з та­ки­ми всес­віт­ньо ві­до­ми­ми пам'ят­ка­ми, як Софiя Ки­їв­сь­ка, Бах­чи­са­рай­сь­кий та Кер­чен­сь­кий iсто­ри­ко-куль­турнi за­повiдни­ки, Ки­є­во-Пе­чер­сь­ка лав­ра.