Злі, жорстокі й безсердечні люди, як і диктує їхня підступна натура, щодня, щохвилини і щосекунди намагаються образити іншого. І дарма, що цей інший — серйозний чоловік поважного віку, ветеран праці, справжній професіонал і Прем’єр–міністр України.

«Таємниця Ставицького» — тобто вартість української газотранспортної системи, яку нещодавно вирахувала компанія «Бейкер Тіллі» — залишалася нерозгаданою менше доби. Паливний міністр, нагадаємо, позавчора публічно заявив: фірма, яка на замовлення уряду визначала ринкову ціну нашої ГТС, роботу завершила, але назвати цифру чиновник наразі не може.

Вчорашнє засідання уряду готували значно довше, ніж зазвичай. Навіть акредитацію для преси розпочали тільки наприкінці попереднього дня, коли більшість журналістів уже визначила свій робочий графік. Складалося враження, що влада інтуїтивно відчувала — станеться щось неприємне, щось таке, що вкотре вдарить по її іміджу, а, можливо, й рейтингу.

Україна знову однією із своїх численних сторін повертається у, здавалося би, вже добряче забуті 90–ті. Тепер нас нинішніх із нами вчорашніми поєднує вексель. Хто пам’ятає розруху «догривневого» періоду, згадає про численні цінні папери, які пропонували громадянам замість грошей. І які часто виявлялися не такими вже й цінними...

Міжнародний валютний фонд сформулював свої вимоги до уряду нашої держави, якщо той, звичайно, і далі хоче отримати черговий транш кредиту «стенд–бай». Головна вимога — щоб у нинішньому році дефіцит українського держбюджету не перевищував 2% від ВВП, а в наступному — 1,9%.

За Марксом, економіка — базис, що визначає політику — надбудову; він вказав і на зворотний вплив: «політична влада може завдати економічному розвиткові величезної шкоди і може викликати розтрату сил і ресурсів у масових обсягах», що й маємо в Україні, де панує олігархія. Олігархи не просто багатющі капіталісти, це багатії, що використовують гроші, щоб здобувати владу, а владу — щоб здобувати гроші. У багатьох країнах є лобісти капіталу в політиці, але такого олігархату, як в Україні, не побудовано, мабуть, у жодній державі.

Тішитися життям автомобілістів заважають не лише високі ціни на пальне, а й велика кількість інших засобів для пересування, що прагнуть проїхати тим самим маршрутом. Скільки часу, нервів і грошей за даремно спалений бензин ми залишаємо посеред вулиць, сказати наразі важко. Але фахівці намагаються відповісти на не менш цікаве запитання — а що необхідно робити, аби уникнути цих проблем?

Гучною сенсацією стала звістка про початок будівництва в індустріальному регіоні підприємства з переробки золотовмісних руд. Природну копалину видобуватимуть iз Бобриківського родовища, що поблизу міста Антрацит. Як заявлено, з часом тут продукуватиметься до 2 тонн дорогоцінного металу щорічно, за умови вкладання інвестицій у 50 млн. доларів. Проте історія українського золота демонструє досить прикладів, коли благі, на перший погляд, починання оберталися несподіваною поразкою чи навіть людською трагедією.Така вже аура в 79–го елемента таблиці Менделєєва.

На початку квітня у Кривому Розі відбулася бурхлива подія — конференція трудового колективу публічного акціонерного товариства «АрселорМіттал Кривий Ріг». І хоч вона, здавалося б, стосувалася лише одного окремо взятого підприємства, хай і найбільшого у вітчизняній гірничо–металургійній галузі, інтерес до зібрання вийшов далеко за суто заводські рамки. Бо, по–перше, гігант нашої промисловості для Кривого Рогу є містоутворюючим, а по–друге, його нашумілий продаж мільярдеру індійського походження Лакшмі Мітталу дотепер апріорі вважають найуспішнішою і найефективнішою оборудкою у царині діяльності Фонду державного майна України.

Не дивно ж, що на конференцію завітала і сама Валентина Семенюк–Самсоненко. Цього разу, щоправда, всього–на–всього в іпостасі голови Союзу жінок України «За майбутнє дітей». Проте всі пам’ятають, що «Криворіжсталь» тріумфально продавали саме у часи, коли Фондом державного майна керувала пані Валентина.