Дитяча реанімація, у якій лежать прооперовані малюки віком від одного дня до кількох років, у людини непідготовленої може викликати справжній шок. Важко навіть уявити, як лікарі примудряються зробити операцію й «поремонтувати» серце немовляти вагою трохи більше від двох кілограмів, коли в тієї дитини навіть вени не помітні. Але в пацієнтів українського центру дитячої кардіохірургії принаймні є шанс вийти з палати здоровими. На відміну від їхніх однолітків із вадами серця, які не змогли вчасно потрапити до рук ескулапів...

«Ми запрошуємо вас зробити новорічний подарунок ВІЛ-позитивним дітям. У багатьох iз них є тільки бабусі й дідусі, батьки інших втратили роботу через свій ВІЛ-статус, деякі провели майже все своє дитинство в лікарні. Для багатьох малюків це єдиний подарунок, який вони отримають на Новий рік». Так починався лист із проханням допомогти хворим діткам, який учора надійшов до редакції «УМ». З'ясувавши адресу, за якою розташувалася «дідморозівська кухня», троє наших журналістів вирішили зробити свій посильний внесок у підготовку новорічних пакунків для малюків, які живуть із ВІЛ.

Упродовж наймасштабнішої благодійної акції в історії України — чотиригодинного Всеукраїнського телевізійного марафону «Дитяча лікарня майбутнього» — благодійникам вдалося зібрати понад 242 мільйони гривень для будівництва суперсучасного медичного закладу для важкохворих дітей на території «Феофанії». Голова Наглядової ради фонду «Україна 3000» пані Катерина Ющенко подякувала всім телеканалам, які підтримали цю акцію, та всім людям, які долучилися до створення лікарні.«Це безпрецедентна акція, яка об'єднала всю країну, — зазначила дружина Президента. — Я знаю, що у нашій країні є багато хороших медичних фахівців, які змушені працювати в тяжких умовах, з поганим обладнанням. Тому ми маємо створити необхідні умови для їхньої роботи». Крім того, пані Катерина нагадала прислів'я: легше запалити одну маленьку свічку, ніж усе життя проклинати темряву. І запропонувала разом запалити цю свічку.

Вакцинацію — винахід англійця Дженера, який свого часу здійснив революцію в медицині, — сучасні українці сприймають неоднозначно. Ситуацію нагнітають як нещодавній скандал навколо імуноглобуліну на Харківщині, так і повідомлення з Росії про те, що більш як 70 росіян скаржилися на алергію, а четверо школярів навіть потрапили до реанімації після вакцинації «Грипполом». На тлі цих випадків палкі виступи окремих медиків про «безжальну імунізацію» здаються не такими вже й безглуздими, тож батьки просто бояться вести своїх малюків на уколи і, як можуть, відтягують похід до імунолога. Але чим ризикують українці, відмовляючись від обов'язкових щеплень? Кому уколи треба робити обов'язково, а кому не можна взагалі? Чи здатна людина «заразитися» через вакцину? Відповіді на ці запитання «УМ» шукала у головного інфекціоніста МОЗ України, завідувача кафедри дитячих інфекційних хвороб Національного медуніверситету імені О. О. Богомольця, професора Сергія Крамарева.

Більше дев'яти місяців українці не бачать на прилавках магазинів польської свинини, курятини й ковбас — заборона на ввезення м'ясної продукції з території Польщі, введена нашим ветеринарним Держдепартаментом наприкінці березня, триває по сьогодні. За кілька тижнів до України подібне вето наклала на польську м'ясну продукцію й Росія. Обсяги експорту в Росію були такими великими, а політичні візії такими гострими, як ножі, що восени Москва зненавиділа Польщу не менше, ніж Грузію, а Варшава у відповідь продемонструвала всі можливості дипломатичного інструментарію держави-члена ЄС — заблокувала укладення масштабної базової угоди між Росією та ЄС. І хоч до торговельної війни, яку веде з поляками Російська Федерація, не дійшло, Варшаву неабияк непокоять «м'ясні» непорозуміння з Києвом.
Розголос у мас-медіа про заборону імпорту негативно вплинув на цей ринок і призвів до зниження закупівельних цін на свинину в цілому в Польщі. Тамтешні виробники з радістю поновили б свої поставки до держави-сусідки, але українські ветеринари стверджують, що польські товари не відповідають санітарним нормам України і їх завозять до нас здебільшого нелегально. Держдепартамент ветеринарної медицини водночас із Польщею наклав заборону на експорт в Україну м'ясопродуктів з Молдови й Білорусі. Поляки, у свою чергу, натякають, що м'ясний конфлікт має політичне походження, і без «дружньої російської руки», яка дала вказівку «наїхати» на польських виробників, тут не обійшлося.
Утім з'ясування справи проходить і справді на рівні натяків: Варшава у міркуваннях стратегічних не бажає надавати конфлікту гостроти, так само, власне, і Київ. Лише з вуст одіозного віце-прем'єра Анджея Леппера недавно відверто пролунало: «Україна проводить типову політичну гру... на зло Польщі».
Чи польське м'ясо впало в немилість Держдепартаменту ветеринарної медицини України з політичних причин? Чому «свиняча криза» затяглася на такий тривалий термін і коли слід чекати її розумного розв'язання? Чи з'явиться на нашому святковому столі смажений символ нового 2007 року, вирощений десь у Кракові чи Плоцьку? Відповіді на ці та інші запитання ми шукали в голови Державного департаменту ветеринарної медицини, головного державного інспектора ветеринарної медицини України Івана Бісюка.

Трагічна історія двох породіль Світлани Пузікової та Олени Захарової, яким у пологовому будинку №6 Харкова не віддали народжених ними дітей, мусується вже четвертий рік. Власне, як і повідомлення про те, що в місті за досить короткий проміжок часу аналогічним чином безслідно зникло близько трьох сотень немовлят. Безперспективний пошук власної дитини Світланою Пузіковою навіть став сюжетом фільму, який зняли німецькі журналісти. Жінка розповіла, що, за інформацією лікарів, її дитину поховали на кладовищі так званих біовідходів. Але проведена на її вимогу ексгумація цей факт не підтвердила. Натомість нібито відкрилася інша, не менш страшна правда. У могилі, за її даними, знаходилися останки тридцяти зародків і окремі частини крихітних дитячих тілець. Побачене дозволило їй припустити, що лікарі відбирають у породіль немовлят для перепродажу їхніх органів.

Ще півроку тому трансплантологи з п'ятьох українських міст могли хіба що мріяти про суперточне діагностичне обладнання, здатне визначати рівень концентрації медпрепаратів у крові та інфекційну «чистоту» органів для пересадки. Через брак швидких тестів медики мусили «дружити» з приватними лабораторіями, які могли оперативно з'ясувати, чи не заражений донор ВІЛ-інфекцією та гепатитом. Відтепер ситуація змінилася — завдяки Міжнародному благодійному фонду «Україна 3000» та компаніям «Астеллас Фарма Юроп» і «Ганза», які передали трансплантаційним центрам в Одесі, Києві, Львові, Запоріжжі та Харкові аналізатори та ІМх-модулі загальною вартістю 200 тисяч гривень.

За українськими законами, жінка, яка живе з ВІЛ, може народити немовля у будь-якому пологовому будинку країни — чи то районному, чи то обласному — і лежати у загальній палаті з іншими мамочками. Зрештою, ВІЛ — не харчова і не повітряно-крапельна інфекція, аби передаватися через побутовий контакт, тож іншим породіллям таке сусідство нічим не загрожує. Але практика засвідчує, що здорові жінки, варто їм лишень дізнатися, що на сусіднє ліжко поклали інфіковану жінку, влаштовують грандіозний скандал керівництву медичного закладу і всілякими правдами й неправдами намагаються вижити нещасну з палати. Непоодинокі випадки, коли у наданні допомоги майбутнім мамам із ВІЛ-позитивним статусом відмовляють навіть лікарі, знаходячи для пояснення своєї відмови найнеймовірніші причини...
Куди звертатися вагітним жінкам, які бояться такої дискримінації? Чи можуть у ВІЛ-інфікованих батьків народитися цілком здорові діти? Як часто це трапляється і за яких умов це можливо? Відповіді на ці та інші запитання «УМ» шукала в офіційних кабінетах та в лікарняних палатах Києва.

Продовжуючи свою розповідь про осінню мандрівку до історичної турецької області Каппадокії, не можу не згадати про фортецю-скелю Учнішар та багатоярусне підземне місто Деринкую. «Спочатку в нору, потім — на гору», — такий жартівливий анонс видають туристам екскурсоводи, коли збираються повести іноземців на оглядини цих унікальних об’єктів. Й іронічно позирають на кремезних німецьких бюргерів та огрядних американців, які радо сприймають цю новину. А коли група починає героїчне сходження по вирублених у скелі східцях на велику висоту або ж навпочіпки спускається-протискується по вузьких тунелях під землю, сміються усі: і стрункі дівчата й хлопці, які легко долають шлях (хоч і згинаються мало не вдвічі), і туристи, які завдяки своїм габаритам ризикують застрягнути у проході (наче Вінні-Пух у гостях у Кролика), але все одно наполегливо йдуть уперед...

На заходi вже давно відпрацьовано практику спільного навчання здорових дітей і малюків, які мають певні вади фізичного розвитку. У звичайній американській школі нікого не здивує дитина на інвалідному візку чи на милицях, ніхто не дражнитиме дівчинку з протезом і не тицятиме пальцем у хлопчика, хворого на дитячий церебральний параліч (ДЦП). Завдяки такому сусідству у здорової більшості виховується толерантне ставлення до інвалідів, а у хворих малюків не з'являється відчуття власної неповноцінності. На жаль, Україні до запровадження такої практики ще далеко. Наші малюки з фізичними вадами (якими б розумними вони не були!) найчастіше пізнають світ за допомогою книг, інтернету, телевізора й розмов із мамою. Вони або виховуються вдома, або ж навчаються у закритих закладах для інвалідів, і дуже рідко когось із них можна зустріти у звичайній школі...
Напередодні Міжнародного дня інвалідів (який, нагадаю, відзначається третього грудня) кореспондентка «УМ» завітала до однієї із загальноосвітніх столичних шкіл, яка в рамках експерименту відкрила перший клас для дітей з обмеженими фізичними можливостями. І на власні очі побачила, як малюки, хворі на ДЦП, відповідають на уроках, вивчають комп’ютерну грамоту, займаються фізкультурою, граються на перервах з учнями «звичайних» класів та за ручку зi старшокласниками ходять до їдальні. Дізналася про те, що з двохсот дітей-інвалідів Оболонського району Києва, які цієї осені мали піти до першого класу, сьогодні гризуть граніт науки менше половини. А ще — побувала у новенькому приміщенні, в якому за кілька тижнів діти-інваліди почнуть готуватися до першого класу, а першокласники продовжать навчання.