Містичні історії — неодмінні супутники всіх проектів, так чи інакше пов’язаних із творчістю Михайла Булгакова. На знімальних майданчиках фільмів за Булгаковим, на виставах за його п’єсами чого тільки не відбувалося — падали освітлювальні прилади і декорації, актори ламали руки–ноги, а вдома їх чекали записки від чоловіків/дружин із лаконічно–образливим «Прощавай, я починаю нове життя». Міжнародний булгаківський фестиваль у Києві не став винятком із цього правила.

Зі стаціонарним українським театром наша найтитулованіша актриса Ада Роговцева розпрощалася більш як десять років тому. Її історія прощання зі столичною Російською драмою, де Ада Миколаївна прослужила кілька десятиліть, мала дуже неприємний присмак... Але, усупереч прогнозам «доброзичливців», театр Роговцеву так і не відпустив. Її почали кликати в Москву — Ада Миколаївна отримала запрошення від Романа Віктюка та кількох антреприз, у Києві вона разом з колегами випустила «Варшавську мелодію2», яка йшла з величезним успіхом, у Театрі драми і комедії Дмитро Богомазов поставив виставу «Ошукана», де Ада Миколаївна зіграла головну роль. Плюс величезна зайнятість у кіно...

Упродовж кількох останніх років свої зустрічі з пресою художній керівник «Молодості» Андрій Халпахчі починав із розповіді про те, що фестиваль під загрозою, він ось–ось має стартувати, а грошей на його рахунку нема. Щоразу, аби врятувати фест, організаторам доводилося в авральному порядку домовлятися зі своїми партнерами, просити їх, аби гостей розселяли, годували, перевозили тощо у кредит, і обіцяти, що обов’язково з ними потім розрахуються. Паралельно величезних змін зазнавала програма фестивалю — а як же інакше, якщо економити доводилося на всьому?

Серію ювілеїв та бенефісів у Театрі імені Фран­ка роз­почав Володимир Ко­ляда. І обрав для відзначення свого шістдесятиріччя виставу «Мартин Боруля», яка в столичній Українській драмі є однією з най­популярніших. Причин глядацької любові до цього спектаклю існує кілька: колоритна п’єса класика Карпенка–Карого, щира «українськість» героїв і, звичайно ж , майстерність акторів на чолі з Володимиром Колядою у ролі Мартина Борулі.

Із Петром Бенюком ми розмовляли в останній день гастролей Львівського театру імені Заньковецької у Києві. З чотирьох вистав, які «заньківчани» привезли до столиці, Бенюк був задіяний лише в одній, а тому й приїхав уже під завісу цього візиту. У цьому факті закодований нинішній стан речей у творчому житті Петра Михайловича… Та сумувати з цього приводу актор не збирається. Адже професія зобов’язує тренуватися щохвилини, до того ж завтрашній день обіцяє кілька цікавих проектів.

Рідкісним гостeм y Києві львівський Театр імені Заньковецької назвати навряд чи можна. Оскільки, на відміну від театрів із Сум, Вінниці чи Луцька, заньківчани до столиці вряди–годи таки приїжджають. Ось тільки візити ці, через відсутність масованих рекламних кампаній, носили конспіративний характер і на спектаклі до заньківчан потрапляли лише найобізнаніші. Два роки тому підопічні Федора Стригуна привозили до Києва «Саву Чалого» — чимало театралів, які б із задоволенням подивилися цю виставу, дізналися про гастролі лише з пост–статей у пресі. Цього разу один із найстаріших українськиx театрів вирішив навідатися до Києва «гучно і влучно». Тим більше що й привід зобов’язував — у цьому році заньківчани відзначають 90–річний ювілей.

«8 липня 1942 року — це вже було останнє вивезення молоді і дітей — забрали нас, на станції закинули у вагони із соломою і повезли аж до Франкфурта. Ми малі, голодні — всього не опишеш. Десь у Карпатах вагони відкрили, хто хотів утекти — то половили озброєні фашисти з собаками...» Ці рядки — із щоденника Меланії Ковтонюк, яку в роки війни разом із десятками тисяч українців вивезли до гітлерівської Німеччини і змусили відробляти «панщину» на землі всемогутнього, як на той час здавалося, фюрера. Але серед численних історій остарбайтерів, як правило, трагічних і скорботних, її історія виглядає справжньою фантастикою — майже через півстоліття після тих подій іменем Меланії Ковтонюк влада міста Руссельсхайм назвала міський сквер.

Видатний російський драматург Олександр Островський, мабуть, у якомусь із своїх життів був великим психологом. До того ж спеціалізувався на нещасному коханні: здається, тонку натуру жінки, що кохає і не знаходить взаємності, він знає навіть краще, ніж вона сама. Одна лише Лариса Дмитрівна Огудалова («Безприданниця») чого варта! Та й інші героїні його п’єс «запрограмовані» на те, що кохання без страждань неможливе в принципі. Людмила Герасимівна з його «Пізнього кохання» тут нічим особливим із компанії своїх подруг по нещастю не відрізняється. Та й від багатьох реальних жінок, які від невитраченого кохання роками плачуть у подушку і невтомно заповнюють анкети у службах знайомств.

Учора Національний театр імені Франка виставою «Наталка Полтавка», кошти від якої будуть переказані на будівництво «Дитячої лікарні майбутнього», розпочав свій 88–й сезон. Напередодні відбувся традиційний збір трупи. Це коли актори збираються разом після літніх відпусток, розціловуються, жартують, посміхаються, обсипають один одного компліментами, демонструючи, що якщо якийсь театр і називають тераріумом однодумців, то точно не їхній. Цього разу цим приємним миттєвостям у житті актора передувала хвилина мовчання — помер народний артист України В’ячеслав Сумський, батько Наталі та Ольги Сумських...

Минулого року в столиці з’явився новий театр. З претензійною назвою «Київ модерн–балет». Щодо перспективності цього проекту тоді «вималювалося» дві протилежні точки зору: більшість навколо балетного люду вважала, що цей театр є явищем одномоментним, нетривалим, меншість, попри все, вірила у його щасливе майбутнє. Причому більшість із тієї меншості складалася із трупи театру та його художнього керівника Раду Поклітару. Сьогодні торішні песимісти, мабуть, пред’являють претензії власній інтуїції. І ... із задоволенням відвідують вистави «Київ модерн–балету». За неповний рік театр випустив два балети — «Кармен.TV» та «Веронський міф. Шекспірименти». Перед «Кармен...» зняли капелюхи навіть надпринципові та, як правило, консервативно налаштовані експерти премії «Київська пектораль», назвавши саме цю виставу кращою з усіх київських прем’єр 2006 року.