«Спостерігаючи три останні покоління українців, бачимо, що кожне з них тікало. Прадід утік з хутора, дід — із села, мати — з райцентру. А діти вже зараз тікають за кордон, — розмiрковує учитель іноземної мови й літератури Василь Доценко, який по закінченні ВНЗ свідомо повернувся до свого села Гаївка на Кіровоградщині. — Ці тенденції «викачування людей з села» відбуваються і зараз. Щоб їх припинити, треба дослідити, чому люди тікають з... раю. Бо земля, ресурси є. Немає лише ума. Адже саме він робить так, щоб душі було затишно там, де вона є».

Незважаючи на те, що слава про наших дівчат як про представниць чи не найвродливішої нації на Землі лунає на весь світ, на конкурсах «Міс світу» претендентки від України вперто не можуть посісти призових місць, не кажучи вже про першість. Однак, виявляється, українські красуні таки можуть і повинні, врешті-решт, довести всім, що жінки нашої нації найкращі. Передумови для цього вже котрий рік поспіль створюють красуні з вадами слуху. Минулого року глуха Марина Хухрій посіла призову сходинку п'єдесталу і виборола звання першої віце-міс світу. А вже в цьому році, що ми є найкращими, у Чехії довела інша дівчина з вадами слуху — Неоніла Кудлик, яка виборола титул другої віце-міс. Проте, на її переконання, це місце не відповідало реальному перебігу подій на празьких сценах, про що дiвчина і розповіла в ексклюзивному інтерв'ю «УМ».

Благодійництво стає все популярнішим у нашій державі. Це підтверджують дані загальнонаціонального опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи»: торік 27,7% українців надавали благодійну допомогу. При цьому середній рівень грошової пожертви становив 260 гривень, мінімальний — 5 гривень, а максимальний — 6 тисяч гривень. Серед меценатів переважають підприємці (45,1%).

Цю людину можна сприймати по-різному: хтось вважає його диваком, хтось — прикладом для себе, а хтось — звичайнісінькою людиною, якій ніколи не сидиться на місці. Незважаючи на тяжку недугу, Володимир Фінюк укотре довів сину та фізично здоровим людям, що життя прекрасне, у незвичний спосіб — пройшовши до Києва з Луцька на милицях за 29 днів!

Бідні ви чи багаті, хворі чи здорові, маєте лише середню чи аж три вищі освіти, живете в селі чи столиці, працюєте продавцем на ринку чи зробили карколомну кар'єру,зовсім самотні чи одружені вп'яте і маєте купу дітей — це вас все одно не мине. І рано чи пізно у свідомість таки почне закрадатися ще не зрозуміла тривога. І раптом втрачатиме сенс те, що донедавна здавалося дуже важливим і цікавим. І ви мимоволі все частіше нагадуватимете собі, скільки вам років, і що життя так швидко минає, а ви так і не зрозуміли, для чого воно. І гидкою змією все частіше заповзатиме в душу страх старості і Кінця. Про надзвичайно складний життєвий етап, який називають кризою середнього віку, ми розмовляємо із відомим психологом, психотерапевтом та психоаналітиком, доктором медичних наук, професором кафедри психології Національного медичного університету імені Богомольця Олегом ЧАБАНОМ.

Написати про нещасний випадок, який трапився із десятилітньою Танею Лагодою з мого рідного села Лютенські Будища на Полтавщині, мені не дозволяла безжальна близькість у часі цієї трагедії. Та й про великі людські вчинки пишуть не одразу: має прийти їхнє осмислення, мають закарбуватися і стати щоденними супутниками втрата і біль. Тетянка пішла з життя останнього слізно-дощового дня червня. Маю розповісти про її саможертовний подвиг. Аби хоч у такий спосіб промовити ті слова, які вона не встигла сказати, аби закликати кожного — бережіть наших дітей.

Того дня вона нічого не передчувала. Була вдома, зайнялася прибиранням, трохи нездужала... Зранку подзвонила знайома: «У військовій частині, де служить Денис, ніби щось трапилося, не знаєш?». Не зреагувала: що там може трапитися? Пізніше знайома подзвонила знову. «Вона не знала, як мені сказати... — каже Валентина Олександрівна. — А я знову відмахнулася. Кажу: аби з сином щось, мені б давно повідомили».

Ще трохи згодом знайома прийшла до неї сама. І врешті з'ясувалося, що про все вже знали співробітники, сусіди, але кожен боявся сказати першим, що сина вбили.
Увечері з депо прийшов батько. Довго не міг втямити, що йому кажуть, потім побіг у військову частину, розташовану тут же, у Конотопі. І лише тоді, після восьмої вечора, на його вимогу, прийшли й офіційно повідомили матері про загибель сина. Валентина Олександрівна в той день не знала, що такі затримки та неузгодження — то лише початок шляху, який їй судилося пройти.

Спокій мого рідного полтавського села Лютенські Будища на Зіньківщині рідко сколихують звістки про приїзд когось відомого і знаного. Чи ж не тому так відклалися у моїй дитячій пам'яті деталі знаменної для нашого села події 1991 року: тоді після півстолітньої розлуки до Будищ завітав Дмитро Нитченко-Чуб (Ниценко) — Патріарх української громади Австралії, видавець, педагог, автор багатьох дитячих книжок, словників, літературознавчих досліджень, епістолярних збірок, а також чудової книги спогадів «Від Зінькова до Мельбурна». Разом із паном Дмитром до Лютенських Будищ тоді приїздила і його донька Леся Ткач. У 1944 році юна зіньківчанка разом із батьками опинилася у німецькому таборі для полонених, звідки родина Ниценків подалася до такої далекої Австралії. Після здобуття Україною незалежності Леся Ткач буває в Україні щорічно. Не став винятком і нинішній рік. Я зустрілася з пані Лесею у Харкові — місті, де навчався, працював, писав вірші її батько...

Його авторитет у судинній хірургії визнано давно. І не тільки в провінційних масштабах Прикарпаття. На хірургічний досвід Михайла Слободяна так чи інакше посилалися провідні вітчизняні (ще за СРСР) та зарубіжні автори у понад трьох десятках спеціалізованих підручників та монографій. Він і сам написав дві дисертації, проте до захисту руки так і не дійшли.

Підлітковий вік традиційно вважається дуже складним. У цю пору вчорашні діти загострено сприймають і навколишній світ, і себе в ньому, а в їхньому внутрішньому світі постійно відбуваються такі катаклізми, що дорослим і уявити важко. Недарма трапляються випадки, коли хтось впадає в глибоку депресію через непорозуміння з батьками чи вчителями, а хтось узагалі кидається з даху через нерозділене перше кохання.