Не всім селам пощастило так, як невеличкому селу на Рівненщині Рисвянці. Книгу про своє село та її мешканців — «Рисвянка і рисвянці» — написав і опублікував у Рівному доцент Українського державного університету водного господарства та природокористування Сергій Остапчук. Багаторічну свою роботу він присвятив землякам, опублікувавши книгу в переддень 400-річчя першої письмової згадки про Рисвянку.

22 січня 1919 року на Софійському майдані у столиці проголосили злуку Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР, що постала в листопаді 1918 року) з УНР. Директорія УНР видала Універсал, у якому повідомлялося про злиття в єдину державу Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянщини. Колишнім малоросам і малополякам сяйнула, хоч і ненадовго, власна держава, у якій вони відверто стали називатися українцями.

Учора в київському Музеї Михайла Грушевського завершилася дводенна міжнародна наукова конференція «Переяславська рада 1654 року», організована спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАНУ, видавництвом «Смолоскип», Канадським Інститутом українознавчих студій. Вчені з Польщі, Білорусі, Росії поряд з істориками з України та діаспори отримали нагоду вислухати один одного та висловитися про цю неоднозначну, але, безумовно, важливу подію на тлі світової історії. Українську науку представляли, серед інших, такі світила, як Ярослав Дашкевич, Віктор Брехуненко, Ярослав Федорук, Тарас Чухліб, Юрій Мицик, Тарас Гунчак (США), Зенон Когут (Канада). Доктор Мирослав Нагельський з Варшави розповів про шведсько-козацькі контакти в часи Богдана Хмельницького, Тетяна Яковлєва з Санкт-Петербурга дослідила зіткнення традицій і персоналій у козацько-московському спілкуванні, Генадзь Саганович iз Мінська — Хмельниччину на землях Білорусі. Читачам «УМ» пропонуємо ознайомитися з висновками деяких учених та організаторів конференції.

...18 січня 1654 року в Переяславі відбулася рада, яка ухвалила «об'єднати Україну з Росією». Про це українським школярам, студентам і трудящим щороку нагадували — уроками, лекціями, фільмами, виставами і книгами. За останніх 12 років ми трошки відпочили від цієї ідеології. Вчені, протверезівши від пропаганди, почали замислюватися: «А чи була рада»? і, аналізуючи раніше недоступні джерела, відповідали: «Ні, не було!» Але політика — річ безперервна. І от починається стара пісня. Офіційні святкування (підкріплені навіть випуском ювілейної монети «Переяславська рада»), незважаючи на численні протести громадськості, усе ж відбудуться. Одне тішить — свято не буде «всенародним».
Що ж насправді відбувалося в 1654 році — читайте в розділі "минуле і думи"

Українські геральдичні дослідження, як відомо, на наших теренах століттями не здійснювалися, діячів нашої історії охоче привласнювали інші нації. Зокрема, першого кавомана Європи, героя оборони Відня Юрка Кульчицького з Кульчиць поблизу Самбора зарахували до сербів, а гетьмана Петра Сагайдачного з тих же Кульчиць — до поляків. Дослідники часто ототожнюють руську шляхту з польською. Та й самі шляхтичі інколи замовчували своє походження чи починали вважати себе поляками.

13 січня — знаменна дата для поета-дисидента, радянського політв'язня, шкільного учителя іноземних мов Івана Коваленка. Цього дня 1919 року він народився (сьогодні йому виповнилося б 85). А через 53 роки, того ж таки 13 січня, його арештували. «Перевиховували» у таборі суворого режиму ВС-389/35 у Пермській області разом з Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом, багатьма іншими дисидентами. Значна частина творів Івана Коваленка була втрачена у роки війни і перебування у радянському концтаборі. Збережений творчий доробок налічує близько 400 поетичних, публіцистичних творів і перекладів. Повне їх зібрання підготувала до друку його донька Марія Кириленко, яка люб'язно надала спогади Івана Коваленка про зустріч з отцем Василем Романюком. «Батько часто згадував про цю зустріч і вважав її знаменням Божим, — розповіла Марія Іванівна. — Він був упевнений, що та потужна духовна підтримка, яку йому судилося одержати на шляху до табору, допомогла йому пережити роки неволі.»

Ми всі зголодніли на правду. Тільки ж у поті чола шукати нам хліб свій. Також — неспожитий хліб минулого. Спогади очевидців та документи — це своєрідна «машина часу», яка крізь товщу утопічних фантазій або відверто цинічної брехні сьогодні «матеріалізує» для нас заблоковану упродовж тривалого часу реальність минулого. Надто довго — з часу «великого перелому» — бабусь не розпитували про те, що ж діялося насправді на цих землях , бо ж вони — «пережитки». А батьки самі нічого не розповідали, бо «заберуть».

У Чернівецькій області доживають свого віку кілька сотень ветеранів, які в роки Другої світової війни були насильно вигнані з рідних осель на примусову працю в сусідню Румунію. У 1943—1944 роках вони працювали на спорудженні залізничних колій. Праця була тяжка й підневільна, харчування — пісне і вбоге, а тому ветерани, яким пощастило вижити, зажадали компенсаційних виплат від Німеччини, що була союзницею Румунії у тій війні. Допомогти розв'язати проблему на користь цієї категорії остарбайтерів узялися соціал-демократи Віктора Медведчука. Дехто вважає, що вони внесли вирішальний внесок у те, що 12 серпня 2000 року набув чинності закон ФРН «Про створення Фонду «Пам'ять, відповідальність і майбутнє». Згідно з ним мешканці Чернівецької області, котрі в роки Другої світової війни були депортовані до Румунії як цивільні особи й були зайняті примусовими роботами, отримували право на компенсаційні виплати. «Отримати право» означає в цьому контексті зібрати всі необхідні документи та свідчення, які б доводили, що той чи інший ветеран дійсно у 1943 році був вивезений до Румунії на примусові роботи.

Вернемося до тих актуальних питань, які сьогодні обговорюються усіма і скрізь: як у нинішньому історичному контексті висвітлюється таке явище, як Українська повстанська армія. Адже тепер дуже багато говорять про визнання чи невизнання УПА як воюючої сторони або сили національного опору. У мене особисто ці розмови викликають асоціацію з образом мурашника, який почав дискутувати з річкою: чому пливе річка? І кожна з мурашок вважає себе речником історії, кожна мурашка має свою думку з приводу цього.

Зошит із записами послань і листів владики Андрея довгі роки був «утаємничений» під заголовком «Щоденник українських буржуазних націоналістів» у фонді «Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях» Київського Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Отож для дослідників історії УГКЦ, спадщини митрополита і ІІ Світової війни він упродовж десятиліть був недоступний. Випадково натрапила на ці записи співробітниця Інституту юдаїки Жанна Ковба, працюючи над дослідженням «Рабини і греко-католицькі священики в роки Голокосту». І впорядкувала нову книгу — «Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1941—1944» (Київ: Дух і Літера, 2003), де вміщено невідомі досі матеріали з історії Української греко-католицької церкви у період нацистської окупації, оригінали послань Андрея Шептицького, записані його секретарем отцем Володимиром Грицаєм, відомості про організаційну структуру виконавчого управлінського органу УГКЦ — Митрополичого Ординаріату. Ці документи свідчать про те, що Андрей Шептицький був надзвичайно сильним лідером нації, міг керувати громадою, давати лад церковній організації та висвячувати священиків у часи жорстокої війни.