За великим рахунком, герої цієї історії — не прості адресати, чий листовний діалог, розпочавшись у таборах переміщених осіб у 1948 році, урвався вже наприкінці 1961 року. Утім любовні стосунки між двома найвидатнішими німецькомовними літераторами ХХ століття — чернівчанином Паулем Целаном і віденською красунею Інгеборг Бахман — в епістолярному сенсі мали різні форми виразу: хвороблива активність, тривожні паузи, екзальтовані «мушу все–таки просити тебе в листопаді не приїжджати». І тому цей діалог уповні вкладається в колекцію всесвіт­ньої історії листування видатних артистичних осіб на зразок Джона Леннона і Йоко Оно, от лишень мінімалістських листівок на зразок «Дихай!» наші герої одне одному не надсилали, зате поет–сюрреаліст Целан міг заявити своїй коханій: «Ти — наче фен». Неабияк при цьому вплинувши на подальше поетичне шумовиння своїх послідовників iз Нью–йоркської групи.

Щодо милозвучного для кожного українського вуха, свого власного «козацького» прізвища, автор цієї збірки налаштований іронічно: «В Україні є лише дві відомі людини: Павло Чубинський і Анатолій Чубинський. Один з них дуже відомий». Утім, за градацією («річка — Дніпро, Чубинський — автор гімну «Ще не вмерла Україна!») варто зазначити, що однофамілець класика — народний гуморист, чиї афоризми нині зібрані в ошатному тритомнику «Великi думки у малому форматі».

Якось так сталося, що постмодернізм на пострадянських теренах заступив на вахту, не дочекавшись зміни караулу — хронологічно виправданого модернізму, який, виявляється, нікуди не зникав, будучи черговий раз «зупинений на льоту» в далеких тридцятих, і виринувши на поверхню літпроцесу лише у сімдесятих роках минулого століття. Тож не дивно, що проза Юрія Гальперіна, який наприкінці сімдесятих емігрував до Швейцарії, залишилася непоміченою радянським читачем, оскільки вона захлинулася у потоці «повернутої» літератури часів перебудови.

Своїм бунтарським надривом Висоцький заступав таких сумирних символів своєї епохи, як Галич, Візбор і Окуджава, замінивши беззубу «авторську пісню» на цілком сучасну віянням часу іпостась «рок–поета». Адже справді, якщо порівнювати його постать iз відповідними представниками світової контркультури, то варто пригадати таких авторів пісень протесту, як Віктора Хару з Латинської Америки, європейського барда Жоржа Брасанса і навіть Боба Ділана, який у 60–х підкорив і Америку, і Європу. І не дивно, що правонаступниками Володимира Висоцького стали такі яскраві представники радянської рок–музики, як Олександр Башлачов, Костянтин Кінчев і Юрій Шевчук, у чиїх піснях вчувалися бунтарські мотиви їхнього кумира, якому вони присвячували пісні, без огляду на явну архаїчність такої позиції для начебто вічно молодої матриці рок–музики. У тому–то й річ, що наслідували вони позицію, а не культурні традиції закордонної, по суті, субкультури — в СРСР усе було пов’язане з багатовіковою спадщиною культу поета–пророка, поета–бунтаря.

Несподіваним доповненням до святкових заходів з нагоди 140–річчя Василя Кричевського, видатного українського архітектора, художника, етнографа і педагога, творця герба України й ескізів перших українських грошей, стала нещодавня меморіальна подорож Харковом — за маршрутом, пов’язаним із життям і діяльністю славетного земляка.

Чому несподіваною була ця мандрівка — від спроектованих мистцем у співавторстві з Олексієм Бекетовим монументальних будівель колишніх Земельного і Торгового банків, що в центрі Харкова, до його власного особняка на Москалівці? Мабуть, тому що шляхи Кричевського, вже за радянської влади доктора мистецтвознавчих наук, заслуженого діяча мистецтв і завідувача кафедри малярства Київського художнього інституту, для історії українського радянського мистецтва обірвалися від того часу, як він залишився в місті після його окупації військами вермахту 1941–го року. Як воно було насправді, нескладно сказати. Радянське відходило, українське зазвичай залишалося. Хто не хотів їхати в евакуацію разом із владою, яка споконвіку гнобила все українське, того або знищували, як поета Свідзінського, або забували, як художника Кричевського.

Поет і прозаїк, драматург, есеїст і перекладач, Юрій Тарнавський успішно працював лінгвістом–кібернетиком в компанії IВM і професором української літератури в Колумбійському університеті в Нью–Йорку.

Завжди було цікаво дізнатися, як цілком автономні одиниці з часом складаються в офіційну схему чергового покоління. Не в останню чергу цьому сприяє література, і зокрема, у російському жанрово–стилістичному бестіарії давно вже прижилися світоглядні романи виховання, присвячені як кінцю минулого, так і початку нового століття.

З виходом цього роману світова література збагатилася одразу двома несподіванками. По–перше, автор «Країни вина», чий псевдонім Мо Янь у перекладі з китайської означає «мовчи», по суті, став першим китайцем, що отримав Нобелівську премію. По–друге, сама книжка 57–річного професора з Гонконгу була видана санкт–петербурзькою «Амфорою» напередодні рішення преміального комітету в серії «Майбутні нобелівські лауреати». Таким чином, видавництво передбачило перемогу, хоч дехто з метрів сучасного письменства не сумнівався в успіху цього автора. «Якби лауреата Нобелівської премії вибирав я, то це був би Мо Янь», — зауважив Кендзабуро Ое.

Автори цих поетичних збірок — на пару з їхніми предтечами в жанрово–стилістичному сенсі — по–різному бачать і світ, і його околиці. Одним з них до болю близький Харків. Другим теж несолодко живеться, але вже в їхньому рідному місті, «где над рекою Колумб уродский / Стоит, как в нашей поэзии Бродский».

На творах цього культового автора виросло не одне покоління читачів, а постмодернізм у його особі здобув надійну прописку в періодичній таблиці літературних жанрів. Цитати з його романів розійшлися в народ, п’єси за його оповіданнями з успіхом ідуть у московських театрах, режисери знімають фільми, і навіть те, що премії при цьому отримують інші, а не живий класик постмодернізму Віктор Пелєвін, — так само свідчить про стратегічну спрямованість творчості цього найзагадковішого письменника сучасної російської літератури. Ну, тобто про його вічну актуальність.