Наша країна розмаїта пісенними традиціями. Утім так склалося, що кожен «регіон» співає своєї, а цілісної картини пісенної культури українства майже ніхто не представляє. Троє львівських музикознавців-етнологів вирішили змінити цю ситуацію і ось уже понад п'ять років знайомлять Україну з усім багатством її фольклорної спадщини — регіональними особливостями українського автентичного співу, невичерпністю обрядових і ліричних пісень усіх етнічних земель свого народу.

Лайка суттєво відрізняється у різних етносів і в різні історичні епохи. У ній проглядає суть багатьох стереотипів поведінки та спосіб думання народу. Адже лайка «виголошується» людиною розлюченою, отож піддає образі головні цінності ображуваної людини. А ці цінності, звичайно, перебувають у рамках загальної системи цінностей даного суспільства.
У радянські часи на вивчення лайок було накладено табу, і хоч деякі дослідження проводилися, їх результати, як правило, були доступними лише вузькому колу фахівців. Зараз ці табу знято, і, як наслідок, — з'являються наукові праці, зокрема розвідки Наталі Яковенко, матеріали яких, а також низка власних спостережень, покладені мною в основу цієї статті. Йтиметься тут про пізній період епохи Середньовіччя, оскільки про те, як лаяли один одного наші предки в раніші часи, нам за браком джерел поки що відомо небагато.

«Макіяж», сережки і художнє татуювання у первісних племен, на відміну від нас, «цивілізованих», застосовували переважно чоловіки. Таке оздоблення обличчя й тіла обумовлене традицією, і про справжню моду навряд чи можна говорити. Отож якщо в одному племені розмальовують щоки і носять прикраси в носі, а в іншому розфарбовують лоба й чіпляють щось блискуче до вух, то декор малюнка і форма прикрас можуть дещо варіюватися (хоча все ж у визначених рамках), але самі місця нанесення фарб і навішування прикрас залишаються незмінними.
Усі способи прикрашати тіло обумовлювалися традиціями й обгрунтовувалися в міфах. Зокрема, у гвінейських тома татуювання на спині означало сліди зубів Великого Духа, який нібито пожирав хлопчиків при ініціації, а потім випльовував їх уже як дорослих чоловіків.

Восьмого листопада православ'я відзначає День святого великомученика Димитрія Солунського (306 рік по Різдву Христовому). Субота ж перед цим днем прилучена церквою до так званих батьківських поминальних субот, і отримала назву Димитрівської. Церква Христова молиться за померлих, особливо в перші дні після смерті фізичного тіла, та в дні загального поминання спочилих.

У народному календарі день святого великомученика Дмитра пов'язаний із початком перших справжніх холодів. Сам святий уявлявся у срібному обладунку і з срібною трубою. Як співається в одній колядці:

«А як затрубив ще й святий Дмитро,

Та й покрив зимков усі гори біло ...»

Осінь, як кажуть, - пора весіль. Пишний український весільний обряд ще добре зберігається в пам'яті старших людей, однак усе менше чути на весіллях традиційних пісень, все частіше замість старшого боярина весіллям керує найманий за гроші тамада з недоречними тостами й банальними жартами. Утім із того часу, як наші далекі пращури перестали «умикаті собіє жон», попри пропаганду «вільного кохання» й громадянських шлюбів, попри постійні звинувачення у «відсталості», шлюб і весілля для більшості наших співгромадян залишаються бажаним ритуалом, а для декого й таїнством.

Фестиваль мистецтв «Слобожанський Спас» проводять у містечку Сватовому (на сільськогосподарській півночі Луганщини) уже вшосте, а в статусі міжнародного його порядковий номер — четвертий. Райцентр найсхіднішої області держави самочинно проголосив себе столицею Слобідської України — при тому, що до цієї історичної території відносяться кілька українських регіонів і до десятка районів на прилеглих теренах Російської Федерації. У тому числі такий мегаполіс, як Харків. От тільки Харків не здогадався якось формалізувати свій статус, а сватівчани не посоромилися навіть ввести почесні звання заслуженого та народного артистів Слобожанщини. Звісно, в цьому є велика доза нахабства, але мені таке нахабство подобається. Зрештою, хто проголосив Донецьк столицею Донбасу? І чому представники більш «древніх» Луганська, Бахмата (нині Артемівська) чи того ж Маріуполя боягузливо промовчали? От нехай тепер мовчать Харків із Бєлгородом...

За уявленнями наших предків-землеробів, новий рік починався навесні, із початком нового сільськогосподарського «кола», із новою оранкою й сівбою. Нестор-літописець веде свою «Повість минулих літ» за березневим літочисленням. Зберігалося весняне новоліття на наших землях аж до ХV століття. Отож Масляна (яку гуляють в останній тиждень перед Великим постом) — одне з найвеселіших і найулюбленіших народних свят, по суті, Новий рік. Його основна радість — це закінчення лютої зими й початок довгоочікуваної весни.

У кожного народу існують свої неповторні коди, які не судилося зрозуміти представникам інших націй, — слова, які не піддаються перекладу, жарти, які ніхто більше не розуміє, традиційні вироби мистецтва, які у чужих руках ніколи не досягнуть досконалості. Як би це не було банально, але Україна таки — країна пісень і вишивок. Країна, в якій вишивальниці й килимарі сплачують податки нарівні з підприємцями, якi продають жувальні гумки й презервативи, і не мають жодних пільг. Країна, в якій автентичний одяг — це розкіш, у якій чи не єдина фабрика художніх виробів давно почила в Бозі. Проте унікальна українська вишивка живе... Принаймні у своєму історичному центрі — на Полтавщині, у Решетилівці.

Цим селом володіли королева Бона й Андрій Курбський, який утік аж на Волинь від гніву царя Івана Грозного. Належало воно і православному князю Сангушку, за часів володарювання якого (перша половина XV ст.) було збудовано церкву Преображення Господнього (храм є пам'яткою архітектури). Чим ще знамените Нуйно? Приміський потяг Камінь-Каширський — Ковель робить тут аж дві зупинки, бо село простяглося на шість кілометрів. Автобуси й маршрутки втомлюються зупинятися на всіх зупинках. А ще звідси вийшло чимало відомих на Волині юристів і міліціонерів, тому й називають Нуйно інколи селом «ментів».
Походження назви села трактують по-різному: колись тут були непрохідні болота, й чумаки, їдучи в Крим по сіль, чи то дивуючись побаченому, чи то поганяючи своїх волів, вигукували: «Ну!» і «Но!». Як би там не було, поселилися пращури нуйнівців на хуторах між цих боліт, і виросло Нуйно. Це вже після 1945-го, коли почалася колективізація, позганяли нуйнівців силоміць із їхніх хуторів і заселили вони село, найдовша вулиця якого сягає тепер 6 кілометрів. А так — звичайнісіньке поліське село, якому пощастило трохи більше, ніж іншим, бо притулилося неподалік райцентру і поближче до цивілізації. Саме тоді, у 50-ті, відійшла назавжди в минуле знаменита нуйнівська «гірка»...