Напередодні Дня журналіста представники столичних ЗМІ за традицією зібралися у великій залі видавництва «Преса України», щоб відзначити 45-річчя Спілки журналістів України. Сюрпризом для учасників зібрання була презентація першого номера нового журналу «Київський журналіст».

Україномовним разовим випуском усіх газет ДЕРЖАВИ напередодні 24 серпня цього року, а також одноденною трансляцією всіх радіо- і телевізійних передач винятково українською мовою запропонувала відзначити День незалежності Українська всесвітня координаційна рада. УВКР оприлюднила звернення з цього приводу до журналістів, власників та акціонерів газет, радіостанцій, телевізійних студій і каналів, інтернет-видань та інформаційних агентств України.

Редакції газет, які зазнають брутальних переслідувань, проведуть завтра акцію, мета якої — привернути увагу до стану зі свободою слова в нашій державі. Підтримку заходу надають Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації й Спілка журналістів України.

Наприкінці минулого тижня ми з колегою їхали у Житомир на зустріч під назвою «Суспільство, ЗМІ, держава: вектори взаємодії» (інша назва — Всеукраїнська нарада керівників ЗМІ) і дивувалися тому, скільки на житомирській трасі було даішників. Вони, бідаки, піднялись, напевне, ще й коли на світ не благословлялось, тож навіть не встигли як слід подбати про екіпірування. Стояли собі під майже зливою без звичних для таких погодних умов плащів-накидок. Так виглядали навіть високі міліцейські чини, заклопотані й трохи очманілі. Кого очікували в Житомирі, окрім нашого брата-журналіста, було ще не ясно. Але зрозумілим ставало одне: «куртуазність» прийому передбачає присутність на заході когось iз високопоставлених осіб. Додайте до цього ще промоклих до рубця оркестрантів на сходинках житомирського драмтеатру (де мала відбутися нарада), металошукачі на вході та ретельну перевірку документів, і ви матимете інтригу у всій її загадковості... «Віктор Федорович Янукович!» — оголосив котрийсь з організаторів заходу, щойно всі зайняли свої місця. От тепер всі пазли склалися як треба, подумалось. А Віктор Федорович тим часом зайняв приготовлене для нього в президії найвище крісло і мало не помахав у повітрі білою хустинкою, даючи початок дійству. Останнє пішло як по маслу, а точніше, як по єлею. Особливо коли слово взяв голова Держкомтелерадіо Іван Чиж і відзначив усі непересічні досягнення теперішнього уряду. А відтак закликав представників мас-медіа заспівати алілуйю його керманичу...

Комісія з журналістської етики, організація, яка, як нагадав її голова Володимир Мостовий, зародилася із надр корпоративної акції 2001-го року «Журналісти — за чесні вибори», збиралася у суботу на свій з'їзд. Фахова зустріч не випадково відбулася саме зараз, коли у всіх на слуху висунення майбутніх кандидатів у Президенти. «Захід нам дає зрозуміти, що поки держава не візьметься за послідовне впровадження норм демократії, зокрема свободи слова і дотримання прав журналістів, говорити про реальне приєднання України до Євросоюзу не доводиться. Чи не головним «лакмусовим папірцем» у цих процесах мають стати чесність і прозорість виборів наступного Президента країни», — каже пан Мостовий, головний редактор громадсько-політичного тижневика «Дзеркало тижня». За його словами, «ми є свідками того, як певні владні сили готуються перетворити суспільство на загальнонаціональний Мукачівський виборчий округ». «За таких умов значення об'єктивного, етичного висвітлення перебігу виборчої кампанії важко переоцінити», — відзначив він.

Через півроку народ України обиратиме свого Президента. Це формально, а по суті — обиратиме шлях розвитку суспільства і держави, як мінімум, на наступне десятиріччя. Якою ти хочеш бачити Україну, своє власне життя в ній, свою журналістську професію? Задумайся над цими словами, бо без тебе справжні вибори насправді не відбудуться. Голос кожного виборця у державі, яка прямує до демократії, — це цінність, особлива цінність — якщо його віддають на підтримку кандидата свідомо і вільно. Без твоєї участі неможливо забезпечити громадянам України їх право обирати главу держави: жоден з кандидатів не спроможний зустрітися з 36 мільйонами виборців; жоден iз кандидатів без твоєї участі не може доносити до людей свою правду, так само, як і свою брехню.

В'ячеслав Піховшек на критику не ображається. Він просто вважає, що всі, кого нудить від щоденного (для глядачів «Епіцентру» на телеканалі «Студія 1+1» — щотижневого) змагання Славка із самим собою (як нижче прогнутися, зручніше повернутися, нашарувати побільше єлею на певні владні органи тощо), «помиляються». Так, як, скажімо, помилилася «Україна молода», опублікувавши минулої п'ятниці матеріал «Дурна слава». Щоправда, в чому саме полягає помилка, Піховшек не пояснив. Можливо, в тому, що підірвана провідним аналітиком «1+1» 14 березня «бомба», себто розмова двох невідомих осіб, одним з яких може бути двоюрідний брат народного депутата Романа Безсмертного, виявилася «обманкою»?

Те, що зі свободою слова в Україні не все гаразд, свідчать недавні події навколо радіо «Свобода», радіо «Континент», «5-го каналу», газети «Сільські вісті». Напередодні президентських виборів влада проводить тотальну «зачистку» інформаційного простору, закриваючи опозиційні та просто об'єктивні ЗМІ, обмежуючи їх доступ до глядача-слухача-читача шляхом безпідставних судових та адміністративних переслідувань. Наразі останнім під «зачистку» потрапив один із найпотужніших і найпопулярніших телеканалів Закарпаття — «М-студіо». Напередодні виборів міського голови Мукачева такий хід влади інакше, як застосуванням тупої сили, що стало порушенням прав громадян на свободу отримання інформації, не назвеш.

Щоп'ятниці на «Громадському радіо» (на хвилі «Радіо Рокс» — 103,6 FM) виходить авторська програма Олега Медведєва «Дерусифікація» — «програма про тих, хто всупереч ринковій стихії, яка диктує пріоритетний попит на російськомовний продукт, співає україномовні пісні, пише та видає україномовні книжки та мас-медіа». Народжений на російськомовній Луганщині, Медведєв тринадцять років прожив у Москві — навчався, працював у мас-медіа та політико-технологічних структурах. Переїхавши до Києва лише 2001 року, заходився вчити українців... української мови. Наша розмова — про особливості його радіомісії.

У кожній державі, яка претендує на звання демократичної, є такий-собі «чорний список» засобів масової інформації, які дуже не до вподоби тамтешній владі. Власне, саме ставлення до «неугодних» державному керівництву ЗМІ є одним із основних критеріїв реальної, а не номінальної демократії. В Україні перелік опозиційних, а отже, «несимпатичних» найвищим посадовим особам друкованих та (незначною мірою) електронних ЗМІ чималий. Цим, до речі, любить похвалитися керівник Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента Сергій Васильєв, якого журналісти вважають головним негласним цензором української преси та автором знаменитих «темників». Мовляв, он їх скільки — критиків самого гаранта та його нинішніх поплічників, усі вони «пораховані» і враховані, але ж існують, працюють, і ніхто їм кисень не перекриває...