Після війни в моєму селі пересувні кіноустановки крутили трофейні фільми: «Робін Гуд», «Королівські пірати», «Месник із Ельдорадо», «Три мушкетери», «Красна мантія», «Таємничий знак» та інші. Чи не тому в ті роки мушкетерами ставали всі учні школи, змагаючись на перервах клас на клас лозяними шпагами. У восьмому класі, взимку, мені пощастило: зi шкільної бібліотеки, по черзі, дісталась книга Олександра Дюма «Три мушкетери» iз запальцьованими краями сторінок, яку вночі читав при каганці, а навесні — ще й «Двадцять рокiв по тому»...

Люди старшого поколiння, життя яких проминуло переважно в епоху панування комунiстiв, добре пам’ятають iснування на селi торговельного монстра — споживчої кооперацiї. Цю потужну структуру можна було прирiвняти до такого собi паралельного райкому партiї, бо через її ланки проходив увесь дефiцит, тобто iмпортнi товари. Але власником омрiяної речi мiг стати лише член споживчого кооперативу, до того ж якщо вiн був повнопайщиком. Повний пай на той час становив 20 крб. Проте при зарплатi 50—70 карбованцiв, яку одержували бiльшiсть селян, вiдiрвати вiд сiм’ї таку суму мiг дозволити собi не кожен. Тому бiльшiсть обходилася тим, що пропонував вiтчизняний виробник.

Нудить уже незбочених українцiв вiд нахабних витiвок гундяєво–кадебiстської агентури.

То вона на берегах Днiпра закликає колiнкувати перед бiлбордними «iконами» закатованих бiльшовицькими бандами на берегах Ісетi членiв родини Миколи II. «Прости нас, Государь!». То розпочинає ритуальнi пританцьовки з приводу «400–летия дома Романовых»...

Не знаю, як у столицi, а в провiнцiї «Укрпошта» «дiстала» всiх. Ще кiлька рокiв тому газети доставляли чотири рази на тиждень, хоча по–хорошому це потрiбно було б робити п’ять разiв. Та от невiдомо хто i з якої радостi, нi сiло нi впало призначив директором Укрпошти С. Плотнiкову, яка заявила, що реформує поштову галузь. Пiсля цього газети почали надходити до передплатникiв тричi на тиждень. А починаючи приблизно з середини минулого року, чи то внаслiдок реформи, чи пiсля оптимiзацiї, пiд якою в умовах України розумiють урiзання витрат на освiту, медицину та iншi галузi, що обслуговують населення, бо «нiчим одiти княжат недорослих», себто нема що вивозити на Кiпр в офшори, часто–густо газети почали доставляти двiчi на тиждень.

Ідеться не про фільм із Висоцьким, а про систему побудови влади. Недавно було продемонстровано надзвичайну «ефективність» президентської вертикалі: Янукович зняв трьох голів райдержадміністрацій Києва за неприбраний сніг. Кращими дороги не стали, але у багатьох з’явилося запитання: а може, задля дієвості треба підсилити вертикаль, щоб Президент звільняв двірників? Президентський нагляд за кожним реалізувати не просто, та ж він сам обіцяв дійти до кожного.

Звертаються до вас телеглядачi — палкi шанувальники телепередачi «Надвечiр’я» з Тамарою Володимирiвною Щербатюк.

Ми обуренi тим, що цю передачу транслюють не в суботу, як було майже впродовж 25 рокiв, вiдтодi коли її було започатковано, а в п’ятницю, коли всi на роботi або на навчаннi.

Після розвалу есересерії, працюючи на будовах Ханти–Мансійщини, нечастими вихідними мав змогу переглядати московську періодику. На обкладинці місячника «Молодая гвардія» надибав якось розцяцьковану парсуну нашого Святослава Войовника — в косоворотці, рудого, патлатого, бородатого — у серії «Русскiє святиє»... Колишнім комсомольським писарчукам, які ще 10—20 років до згаданої публікації знали лише єдиного «святого» — «всєгда/вєчно живова Лєніна», дорікати незнанням європейської історії — марна справа. Цi журналотворці, окрім шкільних «Історій СРСР», вузівських підручників з істмату/діамату, нічого не проглядали. Де їм знати про візантійські хроніки, в яких «прес–секретар» імператора Цимісхія Лев Диякон, який особисто зустрічався з нашим володарем, чітко описав його запорозький вигляд: на поголеному обличчi — козацькі вуса, на голеній голові — косацький чуб–оселедець. Русявим був, як переважна більшість русів–українців.

Згадую березень 1953 року. У восьмому класі Макошинської школи все ходило ходором — розпочався урок, а вчителя нема... Хвилин через п’ятнадцять зайшла учитель фізики — сумна, заплакана... Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів — найрідніший наш батько — Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збу­джені, та, швидше, це була миттєва реакція 15–річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який на честь себе назвав міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид у віршах, що ми вивчали, та в піснях, що співали: «Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив», «Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін» (Пісня піонера).