На запитання, чи зацікавлений Блок Тимошенко, як і раніше, у відставці Леоніда Черновецького, депутат Верховної Ради Андрій Шевченко сухо відповідає: «Це справа честі». «Вибори будуть», — каже колега Шевченка по партії та парламенту Валерій Писаренко. Подальше опитування БЮТівців як головних натхненників перевиборів у Києві втрачає сенс — через прогнозовану подібність відповідей. Але тільки по даному пункту. Бо з деталізацією варіантів, як конкретно зробити цю добру справу, все значно складніше. «Плавання» у темі юридичних підстав для зняття Черновецького плюс відсутність єдиної мерської кандидатури роблять заяви демократичних сил щодо перевиборів міського голови декларативними. «УМ» актуалізує певну пробуксовку й запитує, чому вона має місце.

Проспект Науки є тим рідкісним винятком із назв київських вулиць, коли найменування останніх і виправдане, і вмотивоване. В 1944–му на літописну Багринову гору (район між Саперною Слобідкою — з одного боку та Корчуватим — із іншого) переселили наукові установи — допомагати фронту відповідними розробками. Після війни наукові інститути «розрослися» лабораторними корпусами та житловими комплексами. Всі будинки, в які заселили науковців та їхні родини, є компактними, переважно двоповерховими. В цьому містечку домовласники, говорячи про своє житло, вживають слово «корпус». Приміром, «корпус №8». Саме про нього, до речі, і йтиметься. Офіційна ж «прописка» будинку — проспект Науки, 42/1.

Передвиборчий, дотаційний, нереальний, популістський, найбільш соціальний, завищений, утриманський, найсправедливіший — ряд епітетів, якими нагородили цьогорічний бюджет столиці, залишається відкритим. Тож кожен із представників різних політсил може додати щось своє. «Гурт» Черновецького, зрозуміло, буде гнути лінію «найбільш соціального та справедливого». Можливо, навіть найгуманнішого у світі, якщо не забракне фантазії. На тлі того, що Юлії Володимирівні, говорячи її словами, може справді не вистачити пального, аби запустити Черновецького в космос, останній отримує карт–бланш на вчинення будь–яких фінансових безумств. Хоча, за деякими ознаками, земля під його ногами таки двигтить — недарма київський мер так багато закладає в бюджет на «доброчинність» — з надією, що улещений ним електорат його таки «помилує».
...Відтермінування початку першої в цьому році сесії Київради (з десятої ранку на третю дня, а відтак — на п’яту вечора) обіцяло вибухнути якщо не скандалом, то принаймні несподіванкою. Проте у підсумку депутати мляво пережовували те, що вже встигли обговорити ЗМІ. Тетяна Меліхова (БЮТ) традиційно назвала бюджет Києва «бюджетом проїдання та знищення», а права рука вічно відсутнього Черновецького — Олесь Довгий — вступився за істотно підвищене фінансування міської виконавчої влади. Поза тим підсумок дня був таким: окрім фракції Блоку Кличка (яка не голосувала у повному складі) та частини БЮТ, решта депутатів — 87 з 95 присутніх — підтримала бюджет–2008.

...Він молодший тільки за Лавру і Святу Софію. Хоча літописні джерела твердять, що Михайлівський Золотоверхий монастир заснував наприкінці Х століття — в епоху хрещення Русі — перший митрополит київський Михаїл. Проте відлік часу для монастиря традиційно ведуть усе ж з 1108 року — зі згадки про те, як «закладена була церква Святого Михаїла Золотоверха Святополком князем місяця серпня на одинадцятий день». З цього дня й почалася слава прекрасного храму київського — слава, більша за його загибель і величніша за відродження. Про історію Михайлівського Золотоверхого монастиря можна говорити багатоденно й багатосторінково. Ми обмежимося декількома фактами — дещицею з того, що проніс із собою монастир через дев’ять нескінченних віків.

...Натовп в очікуванні фунікулеру трохи хвилювався — у вагоні, який повільно сповзав згори, місця на всіх не вистачило б. У новорічно–різдвяному межичассі Київ, як завжди, фокусується в центрі та на Подолі, тож кількість бажаючих піднятися з Поштової площі на Михайлівську перевищувала місткість металевої гусені. Хтось навіть намагався сформувати чотири акуратні черги — по одній на кожні двері. Щоб, згідно з традицією, стояти не просто так — а за кимось.

160 років тому, у 1848–му, в Києві гостював Микола Гоголь. Одна з байок про Гоголя розповідає, що до зустрічі з письменником ретельно готувались, а Михайло Юзефович (представник адміністрації київського навчального округу) задля такої нагоди зібрав у себе в гостях молодих професорів Київського університету, серед яких був, зокрема, і Микола Костомаров. Уся професура вдягла новенькі мундири і помітно хвилювалась перед прибуттям почесного гостя. Гоголь з’явився похмурим і насупленим, ні з ким майже не розмовляв, а тільки дивився весь час на такого собі пана Михольського, ба, навіть не так на самого Михольського, як на його жилет: оксамитовий, весь у химерних цятках та звивинах, дуже схожий на шкіру ящірки. Найцікавіше, що на самому Миколі Васильовичу був майже такий самий жилет.

У Новий рік ми традиційно вступаємо з новими надіями. Зокрема, й на щойно обраний уряд. Щоправда, Юлія Володимирівна вже була при владі... Та вважатимемо, що під час першого пришестя вона не мала вдосталь часу, аби вразити столичну громаду (яка, між іншим, активно голосує за неї) особливо трепетним ставленням до пам’яток старовини та культурологічних, історичних чи естетичних проблем Києва. А проблем, до речі, накопичилось громаддя. Тож найперша мета цього матеріалу — актуалізувати історію столичних втрат і надбань за останні дев’ять років. Ми починаємо з 1999–го — року, коли Президентом був вдруге обраний Леонід Кучма, а на посаді мера Києва був Олександр Омельченко. Звичайно, що увесь масив подій неможливо відтворити на двох газетних шпальтах: торкнемось лише деяких із них, даючи принагідно свою оцінку — «плюс» або «мінус». А наприкінці спробуємо підбити деякі підсумки.

Нині у Київській фортеці — життя буденно–екскурсійне. Жовтий пісок і білий сніг товчуть у єдине місиво граки та групи старшокласників. Кореспондентка «УМ», користуючись нагодою, також сходила на екскурсію — в музей «Косий Капонір» — колишню царську в’язницю, на порядок кращу, ніж нинішні СІЗО та ІТТ, на відвідини яких ще декілька років полюбляла брати пресу Ніна Карпачова. Там же — у сусідніх з камерами залах — бачила і милу президентському серцю трипільську кераміку. А по завершенні культурної програми констатувала: ще не вмерла Київська фортеця, і слава Богу, адже рік тому столична громадськість була не на жарт схвильована брутальним вторгненням на територію музею будівельної техніки. Тепер, схоже, для фортеці настають кращі часи, хоча, як каже директор музею В’ячеслав Кулініч, головне — це пережити новорічну ніч, бо гіркий минулорічний досвід підказує: будівельні скандали у Києві розгоряються якраз після заходу сонця та ще й, як правило, на свята.

27 листопада постійна комісія Київради з питань культури та інформаційної політики визнала професійно непридатними виконуючих обов’язки головних редакторів київських комунальних газет Дениса Жарких («Хрещатик»), Романа Кострицю («Вечірній Київ») та Петра Щербину (тижневик «Українська столиця»). Комісія також рекомендувала звільнити вказаних осіб, тим паче що останні з’явилися на її засідання вкрай непідготовленими — без концепцій розвитку видань та їхніх бюджетів на наступний рік. А за півтора тижня Київрада вдалася до ще більш радикальних дій, ухваливши рішення ліквідувати вказані засоби інформації протягом першого півріччя 2008 року. Вартий уваги момент: проект постанови ініціював депутат Київради від Партії регіонів Олександр Прогнімак, і це той рідкісний випадок, коли з оцінками «Регіонів» погодилися представники «помаранчевих» фракцій.

Анатолій Макаров у книжці «Мала енциклопедія київської старовини» пише про столичних проповідників, які вважалися гарними ораторами і, очевидно, користувалися популярністю серед прихожан, якщо їхні імена збереглися з XVIII століття до наших днів: Іван Левада, протоієрей Семяновський, протоієрей Іван Скворцов...