Навряд чи на Гуцульщині ще знайдеться людина, через руки якої (в прямому значенні цього слова, бо з механізації на розташованому в горах виробництві — лише млинок для подрібнення пресованого сиру) пройшла така кількість власноруч виготовленої бринзи. «Скільки саме, точно сказати не можу, — зізнається після коротких роздумів Іван Дмитрович. — Пік виробництва припав на колгоспні часи, тоді ми щотижня відправляли в Івано–Франківськ машину бринзи. Давайте рахувати, що воно виходило лиш за один сезон полонинського господарювання: близько чотирьох щотижневих тонн множимо на чотири місяці, то буде понад шістдесят тонн. А я вже тут — сороковий сезон».

«В який ресторан сьогодні підемо? Цьому вже рік, він споганився, там кухар змінився — не підемо, але на цьому тижні відкрили кілька екзотичних — можемо щось із нових вибрати», — це звична розмова столичних жителів, типова для п’ятниці. Парубку сьогодні дуже важко здивувати свою дівчину походом у ресторан, це колись було — о–го–го, а зараз — рядова подія. Віктор Циганенко — один із найкращих кухарів радянської України, який працював у ресторанах «Дніпро», «Москва», закрите кафе №1 при Раді Міністрів, колишній викладач Київського національного торговельно–економічного університету, автор дванадцяти книг, а нині — провідний консультант із приготування страв та напоїв в Україні і за кордоном — знає про київські ресторани радянських часів практично все. І про кулінарні смаки та вподобання тодішніх правителів не в книжках читав, бо сам часто готував для великих офіційних прийомів.

У гаражі в Сергія Васюри, мешканця села Іваньки Чигиринського району Черкаської області, як і в кожного чоловіка, про якого люди кажуть, що «в нього — руки на місці», чимало різних інструментів. Коли дивишся, як вправно та швидко цей молодий чоловік ними працює, то розумієш, що він справді майстер на всі руки — Сергій і «болгаркою» шматок залізяки відріже, і пилкою дровиняку перепиляє, і електрозваркою арматуру з’єднає. Тільки вся річ у тім, що в нього немає правої руки, а на лівій — тонкій 30–сантиметровій кисті — лише два пальці. Цією крихітною рукою він може електровимикач вимкнути, сигарету взяти, двері відкрити. У Сергія є протези рук, що їх зробили йому в Києві кілька років тому. Але він до них так і не звик, тож сховав на горище.

Скорочення світлового дня, похолодання, погіршення погоди... Навіть глибоко в підсвідомості бринить смуток від того, що закінчилося літо і приходить занепад природи — як занепад життя. Ми всі по–різному відгукуємося душею на осінь. Але всі ми — потенційні жертви цієї сезонної депресії.

Упродовж літа, поки тривають шкільні канікули, Надійка з татом, мамою та старшим братом майже не бачать людей, окрім рідкісних мандрівників (неподалік — прикордонна з Румунією зона), і мало що знають про події, що відбуваються за горизонтом високогірної полонини Шкарухів. Дівчинка, як сама нам розповіла, вперше потрапила сюди у тримісячному віці і відтоді не пропустила жодного полонинського сезону. Хоча звідси до її рідного верховинського села Яблуниця якихось двадцять кілометрів, цю відстань навіть сучасний позашляховик натужно долатиме щонайменше дві години, не кажучи вже про пішу мандрівку з коров’ячою процесією, що по–тутешньому зветься виходом на полонину і триває від світанку до пізнього вечора, а то й довше, поки худоба і люди, виснажені важкою, кам’янисто–вибоїстою дорогою, досягають кінцевої точки маршруту. Так починається для них ізольоване від світу чотиримісячне полонинське літування.

Рідко хто з тих, хто вперше бачить її роботи, стримує захоплені емоції. Гонорові кіношники з «Мосфільму», котрі нещодавно знімали в Кам’янці-Подільському епізоди «Матроської тиші» і випадково натрапили на розгорнуту просто під стінами старовинного будинку її виставку, теж не шкодували щедрих епітетів. «Вязаные иконы, — записали подивовані москвичі у книзі відгуків, — вызывают у нас профессиональный восторг». Щоправда, до хору похвальних голосів інколи додаються критичні побажання майстринь «з бісеру» удосконалювати техніку в’язання. Тоді експресивна пані Надія без зайвих образ пропонує опонентам свої спиці: «Покажіть, будь ласка, як це робиться». А воно ніяк не робиться, бо за в’язання чогось подібного вручну ще ніхто не брався.

Проголошення Акту Незалежності 24 серпня 1991 року громадський діяч Михайло Бунь, свого часу ув'язнений за зв'язки з УПА, сприйняв не як «несподіванку», а як закономірність. Адже мільйони його попередників, сучасників і послідовників віддали за свободу і державність свого народу свої кращі роки, а то й життя. Пан Михайло за свої понівечені в «соцтаборі» роки не шкодує, і в нинішній політичній ситуації радить не розчаровуватися, а довершити справу звільнення. Тиждень тому, 22 серпня, Михайлові Буню виповнилося 75 років. Наша з ним розмова — про його власну дорогу до свободи як частину шляху нації.

Минулого тижня стало відомо, що нашого земляка Леоніда Стадника, за рішенням керівництва Книги рекордів Гіннесса, було визнано найвищою людиною світу. Досі супергігантом вважався китаєць Бао Сішунь. Кореспондент «УМ» негайно вирушила в гості до Леоніда — щоб і самій побачити, і вам розповісти, який він, надзвичайний велетень. Леонід виявився добрим, терплячим і, схоже, не надто щасливим — у світі «звичайних» людей важко почуватися комфортно чоловікові зі зростом 2,55 метра.

Село Фанчиково надзвичайно зручно розташоване. До райцентру Виноградова — вісім кілометрів. Є не тільки шосейна дорога, а й залізниця, якою теж можна дістатися до цивілізації. І нічим особливим це село не виділялося б з-поміж сотень закарпатських поселень, якби не одна обставина — саме тут народився багаторазовий чемпіон СРСР з футболу, володар Кубка кубків, майстер спорту міжнародного класу Василь Рац. Одного цього імені достатньо, аби хотiти навідатися у Фанчиково.