Усі ми вийшли з ідеологічної держави, де панувала своя філософія релятивізму, своя теорія світового комунізму і горезвісна практика, яка витісняється з пам'яті, як поганий сон про безупинну напасть і погоню за людиною. Однак не треба забувати, що все це разом і творило наступальний дух тоталітаризму і формувало свідомість людей. З філософії я хотів би взяти два положення.
Відносність істини. Від теорії пізнання це переходило в практику легальної брехні. Якщо нема істини, то нема спільної мови і обов'язкових правил гри. Комуніст не визнає діалогу, бо він має свою правду, і то газета «Правда».

Документальний фільм «УПА. Погляд крізь роки» молодих авторів Олександра Балабана і Олександра Радинського, який висунуто на здобуття Національної премії ім. Шевченка, — мабуть, один із найглибших кінотворів, присвячених темі Української повстанської армії. Це неупереджене дослідження на основі фактичних свідчень учасників тих подій. У фільмі відтворено складну і суперечливу історію перемог і поразок, довіри і зради, надій і нездійсненних мрій, болісних втрат вояків УПА.

На новий щорічник «Полтавська Петлюріана. Матеріали шостих Петлюрівських читань» щороку чекають ті, хто уже встиг познайомитися з цим виданням, присвяченим дослідженню доби визвольних змагань українського народу на початку ХХ століття. Тож видавці, автори й усі, хто зібрався на презентацію, сприйняли цей захід як данину пам'яті жертвам більшовицьких експериментів.

Ще в 1992 році уряд України прийняв рішення про створення унікальної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». По суті, це мав бути мартиролог усіх жертв тоталітарних режимів, які пронеслися Україною у ХХ столітті. За задумом, на кожну область припадало по одному тому, який міг вийти і кількома книжками. Протягом усіх цих років велася копітка робота в архівах. Першими до її завершення наблизилися закарпатці.

Історичні документи ще треба навчитися читати. Відкриєш, наприклад, «Літопис руський», а там: «Прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола...» За біблійною традицією «агаряни» — це араби, нащадки Ісмаїла та матері його Агарі. Звідки вони могли взятися у причорноморських степах?.. Однак вчитаєшся в текст — а то йдеться про майже рідних половців, які на той час жили поруч із нашими предками вже більше століття і на Землю Руську частіше ходили як союзники Мономаховичів проти Ольговичів. Або навпаки. Очевидно, в конкретній ситуації князю (чи митрополиту) знадобилася саме така «постановка питання». Пропаганда — вона й у Київській Русі пропаганда.

«Батьківщина в неволі. Волю її треба здобути. Цього зможе тільки доконати українська збройна сила. І збройну силу України Ви всі мусите підготовляти! Ви мусите ненавидіти неволю та змагати до свободи й навчити цього других! Ви всі мусите навчитися воєнного діла, щоб вміти волю здобувати. Ви всі мусите витворити в собі таку віру й створити таку силу, яка у відповідний момент започаткувала б нову епоху, щасливішу, ніж літ тому десять взад». Ці слова з листопадового числа часопису «Сурма» 1928 року свого часу були програмою дій Української військової організації. УВО тоді стала предтечею ОУН, її керівник, полковник Січових стрільців Євген Коновалець, був першим провідником легендарної Організації українських націоналістів.
28 січня — 3 лютого 1929 року, тобто рівно 75 років тому, у Відні зібралися 28 представників нелегальних українських формацій — Української військової організації, Легії українських націоналістів, Спілки української націоналістичної молоді та інших. Учасників вікопомної наради було тільки 28. Проте заснована на установчому конгресі Організація українських націоналістів стала однією з яскравих сторінок вітчизняної історії ХХ століття.

75 років років Організації українських націоналістів — «це десятиліття послідовної і наполегливої, жертовної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, — йдеться у відозві Проводу ОУН з нагоди круглої дати. — ОУН постала в надзвичайно складних історичних і політичних обставинах. Поразка Української Народної Республіки, окупація більшовицькою Росією більшої частини українських земель, переділ решти українських земель між найближчими сусідами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною та Угорщиною — призвели до втрати державницької перспективи у значної частини українського суспільства. Саме за умов зневіри та історичної безперспективності спочатку виникла Українська Військова Організація, низка інших націоналістичних організацій, які згодом об'єдналися в Організацію Українських Націоналістів.

Сьогодні — чергова, вже 86-та, річниця битви під Крутами. Ця географічна назва стала символом жертовного опору українців більшовицькій навалі. Уже традиційно неподалік цієї станції в Борзнянському районі Чернігівської області відбудеться зорганізований Народним рухом мітинг пам'яті трагічно загиблих юнаків. У мітингу візьме участь лідер «Нашої України» Віктор Ющенко, інші представники блоку. Майже одночасно в Києві Президент Леонід Кучма покладе квіти до Пам'ятного знака героям Крутів.
Вшановуючи патріотів 1918-го, які свідомо пішли на смерть, варто приміряти їхнє сумління до свого. Порівняти тих молодих людей, запалених національною ідеєю, з їхніми нинішніми ровесниками...

Минулого року наша держава почала святкувати шістдесяту річницю від дня визволення її територій від нацистських окупантів. Утім, коли йдеться про війну, слово «святкування» навряд чи доречне, бо такі ювілеї завжди мають гіркий присмак. Час лікує рани, але рубці залишаються назавжди...
Є на тілі нашої молодої держави один повоєнний рубець (хоча загалом їх безліч), заліковувати який ми або не хочемо, або не вміємо. Йдеться про таке. Одразу після визволення Кримcького півострова від нацистів, навесні-влітку 1944 року, за рішенням Державного комітету оборони СРСР (його очолював Йосип Сталін), з території Криму було виселено сотні тисяч людей: спершу корінний народ — кримських татар, а потім — представників німецької, болгарської, грецької та інших нацменшин. Із далеких куточків Союзу вони почали повертатись до Криму лише напередодні краху радянської імперії. У цих людей відзначання післявоєнних ювілеїв має свою гіркоту: в незалежній Україні вони до цього часу не реабілітовані.

Олександр Довженко зауважував: «У комунізму й фашизму однакові філософські корені». Масштабна провокація в Донецьку проти українських сил при сприянні влади в останній день жовтня відбувалася не тільки під червоними прапорами, а й під російськими триколорами. Експансійна позиція російської влади передається всьому глибоко хворому шовінізмом і ксенофобією суспільству, члени якого дуже легко асоціюють себе з державою. Так, проведене радіостанцією «Ехо Москви» опитування показало, що доктрина «собирания чужих земель» у них просто «в крові». Для 82 відсотків росіян «повернення» Тузли важливіше добросусідських відносин з Україною. У московській аудиторії під час телемосту каналу НТВ, присвяченого конфлікту в Керченській протоці, 76 відсотків висловили готовність «душить, давить мятежных хохлов» заради Тузли. Віце-спікер Держдуми Лукін та колишній міністр закордонних справ Козирєв були надто раціональні й відверті: не варто сперечатися за якість 35 га Тузли, бо Росії потрібна вся Україна (!).