Російська столиця регулярно приймає змагання найвищого рівня з різних видів спорту, тому 38–й континентальний форум боксерів–аматорів не став для неї чимось екстраординарним. І слова президента Федерації боксу Росії Бориса Іванюженкова: «За проживання й харчування гостей хвилюватися не варто», сказані на прес–конференції перед стартом турніру, сприймаються як щось саме по собі зрозуміле. Самі господарі, за традицією, мають грандіозні плани: за словами глави російського міністерства спорту, туризму й молодіжної політики Віталія Мутка, Росія розраховує лише на командну перемогу.

Офіційних змагань у боксерів­любителів не так уже й багато, особливо в неолімпійський рік. Фактично це лише чемпіонати Європи та світу — саме за ними «спортивне» міністерство дає оцінку ефективності діяльності національної федерації та й рівню спортсменів також. Тому до континентального форуму, що стартує в Москві сьогодні й триватиме до кінця наступного тижня, наші боксери готувалися надвідповідально.

Цього року санітарно–епідеміологічна служба забракувала 80 відсотків вітчизняних пляжів і рекреаційних зон. Раніше заборонили купатися тільки в Одесі, а нещодавно виявили, що не відповідають санітарно–епідеміологічним вимогам і пляжі Криму та Миколаївщини. Зокрема закрито річковий пляж у місті Первомайськ Миколаївської області, у селищі Піщане Бахчисарайського району Криму, а також пляжі в Ялті. Ці зони відпочинку, заявив головний санітарний лікар Геннадій Рожков, перебувають під наглядом санепідемстанції, і купання там заборонене.

Погода знову підносить українцям неприємний сюрприз. У Львівській, Волинській, Херсонській, Черкаській областях, а також у Києві підраховують завдані негодою збитки. Внаслідок короткотривалого, але потужного буревію, що пронісся Україною 3 червня і супроводжувався грозою та зливами, десятки населених пунктів і досі залишаються без енергопостачання, вулиці міст розчищають від повалених дерев.

В історичній літературі практично не можливо відшукати інформацію про футбольні матчі українських команд із військовими частинами Вермахту та союзників Третього рейху в окупаційні часи. У радянській історіографії дослідники періоду німецької окупації звертали увагу передусім на роль Комуністичної партії в розвитку підпілля, насаджуючи думку про те, ніби партизанський рух мав всенародний характер і користувався необмеженою підтримкою місцевого населення. При цьому з ідеологічних міркувань обходили питання політично–колабораціоністського, соціального, культурницького характеру. Завдяки такому підходу період нацистського панування на наших землях асоціюється у свідомості більшості українців із жорстоким терором, постійними розстрілами цивільного населення за найменшу провину та героїчною боротьбою партизанів проти сваволі гітлерівців із першого і до останнього дня окупації.

Тепер, коли, відкрився доступ до раніше засекречених матеріалів, можемо досліджувати різні аспекти життя України періоду окупації. І маємо підстави стверджувати: у німецькому тилу життя українців не було суцільним «ходінням по муках» — люди і працювали, і розважалися. Футбольні змагання місцевого населення з німецькими військовими були не поодинокими випадками на кшталт т. зв. «матчу смерті», а відбувалися в багатьох містах України: крім Києва — у Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі, Львові, Одесі, Кіровограді, Херсоні та ін.

Загалом за період 1941—1944 років на території України місцеві футболісти зіграли з німецькими, угорськими, словацькими, румунськими, італійськими військовими частинами понад 150 футбольних матчів. Авторові завдяки повідомленням тогочасної преси вдалося встановити результати 111 поєдинків. При цьому статистика свідчить не на користь загарбників: 60 поєдинків виграли українці, 36 — окупанти, 15 — завершилися внічию.

Реально оцінити дії чиновників у нашій країні можна, на жаль, лише після завершення їх каденції. Вчора Рахункова палата України оприлюднила результати свого дослідження про те, якими віртуозними методами попередня влада присвоювала собі кошти з державного бюджету.

До чудотворної ікони йдуть, щоб вилікуватися, полегшити душевний біль від гріха, щоб подякувати, покаятися, попросити покровитель­ства на добру справу. Із таких ікон, буває, виділяється ароматна масляниста рідина. Вона у вигляді роси проступає зсередини образу. Утім олія витікає зі святинь у різних релігіях, це притаманно і шаманізмові, і магії. Ідоли теж можуть зрошуватися олією. Різниця — у ставленні до таких явищ. Богослови наголошують, що чудотворна ікона — це знак того, що Небо завжди поряд із нами. Коли вона мироточить, це знак Божої любові. Чудотворна ікона — це все ж не лікарня і не «телефон довіри». Це нагадування про те, що людина може рівнятися на Небо і невтомно трудитися духовно. Інакше в чому різниця між святим образом та ідолом, якого просять «вирішити проблему»? Помічено, що чудесні прояви посилюються у роки богоборства і зневіри. Так було у 1920 — 30–ті, у 1990–ті і в... 2004–му. Особливо в Україні. Недарма спеціалізовану комісію РПЦ із вивчення чудесних явищ створили саме в листопаді 2004–го, коли вісті про масово проявлені чудеса стали надходити з Києва. Хрест, установлений на Майдані 26 листопада, закровоточив. А 28–го збиралися віддати наказ про використання військ для знесення наметового містечка...

Коли рівно 26 років тому нас, випускників журфаку Львівського вищого військово–політичного училища, полковник–кадровик із Москви розподіляв по військових округах і флотах, то, пригадую, жоден із дванадцяти однокурсників — «мореманів» — не виказував щонайменшого бажання потрапити в розпорядження командувача Червонопрапорного Чорноморського флоту. Геть усі воліли писати свою офіцерську біографію тільки на Північному, Тихоокеанському чи бодай на Балтійському. Навіть тоді ЧФ («чи флот чи не флот» — так із–поміж самих моряків однозначно розшифровувалась ця коротка абревіатура) не вписувався в омріяну романтику дальніх морських походів і справжньої бойової служби. Прийнятний варіант — замінити в курортний Крим хіба що під «дембель», але вже назавжди. Цей меркантильний інтерес до «вартового» південних морських рубежів перенесено і в нові «формульні» російсько–українські газові домовленості. Із цим погоджується мій співрозмовник — керівник міжнародних програм севастопольського Центру «Номос», експерт, колишній розвідник Дмитро Штибликов.