«Для мене наука — то забава, — зізнається директор відділу електрохімічної технології й магнетизму Дослідного центру корпорації IBM Любомир Романків, який до того ж є керівником української скаутської організації «Пласт» у всьому світі. — Я можу працювати над дуже серйозними речами, ніби граючись». Якось, ще підлітком, Любомир наповнив порохом соломинки, розклав їх вдома на столі і... став по черзі підпалювати. «Ті соломинки літали по хаті, як ракети, аж поки весь порох не вигорів!» — захоплено згадує 75-річний дослідник, сяючи очима. Тоді він ще нічого не знав про ракети. Однак усе нове й непізнане завжди приваблювало майбутнього вченого. Можливо, саме такий підхід дозволив йому вийти на зовсім новий рівень технічної творчості. І винайти для улюбленого нами комп'ютера (який «у дитинстві» був величезним і неповоротким) такий спосіб запису інформації на жорстких дисках-«вінчестерах», який дозволив у тисячі разів збільшити концентрацію інформації і зробити цю машину мобільною і зручною.

Сюди потрапляєш — немов у дитинство. Важкі рамки «дорослих» суджень спадають, на душі легшає. Тут можна пережити диво. Багато хто бачив у Джублику янголів, написи на небі, гру сонця. Особисто мені пощастило спостерiгати, як світило крутилося, немов колесо, а тоді ніби випустило iз себе знак хреста і два великих поєднаних серця.
Чотири роки тому, 27 серпня, — в переддень Успіння Богородиці, тут, в урочищі Джублик біля села Нижнє Болотне в Іршавському районі Закарпаття, двом дівчаткам уперше явилася Божа Мати. Спершу діти злякалися, але в наступні дні стали прислухатися й чути. Діва Марія промовляла до них, що прийшла допомогти. Передусім дітям.

Підсумковий баланс катастрофи на Чорнобильській АЕС становить 4 тисячі померлих від онкологічних захворювань на 600 тисяч чоловік, які проживали в найбільш вражених радіацією регіонах, тобто значно менше, ніж говорилося досі. Такий головний висновок звіту ООН, який було представлено позавчора. Дотепер кількість смертельних жертв чорнобильської катастрофи оцінювали в кількадесят тисяч осіб. У звіті також говориться лише про 56 смертей, спричинених безпосереднім високим опроміненням: 47 пожежників і ліквідаторів та 9 дітей, котрі померли від раку щитовидної залози. А у звіті експертів Ради Європи від 1997 року зазначалося, що радіоактивне опромінення отримали майже 3 мільйони осіб, наголошує французька газета «Монд».
Багато незалежних екологів уже назвали «арифметику» ООН цинічною.

Історія від міфології відрізняється тим, що спирається на конкретні речі: археологічні знахідки, літописи, листи й розпорядження, тепер і відеозаписи. За збереженими в архівах документами можна з'ясувати багато чого, приміром, що насправді думав Богдан Хмельницький про Переяславську раду. Мабуть, тому всі архівні установи Радянського Союзу в 1930-ті роки були підпорядкованi Народному комісаріатові внутрішніх справ (НКВС) СРСР. Архівістам доручали важливу роботу — вишукувати «ворогів народу». Адже пожовклі аркуші початку століття зберігали прізвища й опис діяльності активістів Української революції, політичних партій, діячів доби УНР... Хоч як би вони не «маскувалися», чекісти мусили їх віднайти й знищити.
У 1958 році архівну систему реорганізували й вивели з підпорядкування силових структур. Однак кадри на керівництво призначали ті таки «органи», а документи про українських діячів знову ж таки приховували в «особливих відділах», де працювали люди «зі званням». Можливо, вихованці тієї «школи» і досі працюють у архівній галузі України, маючи на меті зовсім не вивчення історії чи збереження національної архівної спадщини. Інакше як пояснити, що архівна система, міліція, СБУ і митна служба виявилися не готовими до розкриття масштабного розкрадання Центрального державного історичного архіву у Львові?

«У сумний час розчленування українського духовного і національного організму, наслідки якого ми важким тягарем відчуваємо й до сьогодні, митрополит був змушений покинути Київ. Повернення ж митрополита у теперішній, Богом благословенний час наповняє нас надією на загоєння ран минулого і відродження єдності київської Церкви», — проголосив найстарший за віком єпископ УГКЦ — преосвященний владика Софрон (Мудрий) позавчора на відзначенні перенесення осідку УГКЦ до столиці. Владика також зазначив, що Львів, який упродовж майже 200 років гостинно приймав Києво-Галицьку митрополію (витіснену з Києва за цариці Катерини ІІ), залишиться й надалі архієпископським осідком.

Коли рік тому на подвір'ї українського Собору святої Софії у Римі я вперше побачила помаранчеве дерево з величезними плодами — на мить відчула, що опинилася в раю. Саме помаранчі, як здалося, мали б рости в райському саду. Де мені було знати, що менш ніж за півроку апельсини стануть символом дивовижного людського підняття у Києві. І що невдовзі на Софійській площі, біля собору з Орантою, який став праобразом римського — почнеться наступний щабель Майдану.

900-річна Германівка, що в Обухівському районі на Київщині, — село незвичайне. Можливо, не стільки тим, що стрічка його козацького, давньоруського і ще давнішого минулого бере початок із тисячолітніх глибин. Незвичайне воно, швидше, тим, що германівці, незважаючи ні на які поточні лихоліття, цю стрічку з рук не випустили. І пам'ять віддає їм за це сторицею. Прибутки місцевого господарства минулого року становили 540 тисяч гривень. Можливо, цифра спершу не надто вражає, але ж і село на 2 000 мешканців не у збитках, середня зарплата працівника сільського підприємства тут — 650 гривень.

15 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Здавалося б, усе відбувається саме собою: розвалюється «саркофаг» Союзу, народ звільняється. Однак за цією подією стоять десятиліття копіткої праці тих, хто плекав древо свободи. Воно, вирісши, таки проломило стелю ненависного «покриття». Серед таких садівників — Володимир Мармус, ініціатор і керівник підпільної молодіжної організації iз села Росохач на Тернопіллі, члени якої у час «оживлення» радянських концтаборів і психушок, до 55-річчя Української народної республіки і Дня соборності, у ніч на 22 січня 1973 року, вивісили у центрі Чорткова українські національні прапори.

Патріарх Володимир (Романюк) помер 14 липня. Через три дні покійного відспівали у кафедральному Свято-Володимирському соборі, але й за кілька годин до поховання ніхто не знав напевне, де ж буде його могила. Першого главу відновленої Української православної церкви Київського патріархату годилося ховати в усипальниці київських митрополитів — Святій Софії. Однак далека від релігійних законів влада не давала на те дозволу: з тих пір, як майно і землі церкви «забрала» Жовтнева революція, місце для поховання владики вказує президент або прем'єр (може, цієї держави, а може, й сусідньої). Декому не давала спокою й ще одна «проблема»: патріарх Володимир був яскравою політичною постаттю, символом духовної незалежності. Отож упокоєння його праху в тисячолітній святині Київської держави означало б повернення народові його прав на релігійну, історичну й політичну спадщину. Цього «не можна було допустити». Але досвідчений правозахисник, багаторічний в'язень радянських концтаборів, блискучий мислитель Василь Романюк боровся за права свого народу навіть у смерті. І незбагненною силою це право 18 липня 1995 року було відстояне. Про події того «кривавого вівторка» розповідає очевидець — голова прес-служби Народної партії Олег Кубах, на той час депутат Київради.

Наша лінія значиться на «карті часу» своєрідним пунктиром, спалахами на тлі історії: Київська держава, Галицько-Волинське князівство, Богданова Україна «в межах етнічної території», соборна УНР «від Сяну по Кавказ», Карпатська Україна 1939-го, Україна 30 червня 1941-го... Між цими спалахами іскра державності підтримувалася «нелегально» або ж на еміграції: урядом послідовників Івана Мазепи, урядом УНР в екзилі, підпільним урядом ОУН. Століттями українських незалежників ув'язнювали і розстрілювали. Мить свободи — і колючий дріт; мить свободи — і кров, розрита могила. Пунктир... Нарешті, з 1991 року, наша лінія нібито стала суцільною, подекуди ще подзьобана задумками «федералізації» і міфічної «общєрусскої» спільності. Туманом над нашою лінією — національною дорогою — нависла непевність стосовно неї самої. Маса людей, немов у напівсні, заперечують тисячолітню тяглість традиції києво-української державності і боротьби за неї в часи залежності.
Однак Українська держава вже є на фізичному рівні — встановлено кордони, митниці; затверджено державну мову; над державними установами майорить жовто-синій прапор. Трохи важче з «національними виявами» в суспільстві: люди, старші 14-ти, спинним мозком відають, як «за таке» перевиховували. На сьогодні в більшості українських сіл і міст ще бовванiють пам'ятники «вождям пролетаріату». І тільки подекуди вулицям і селищам повернено історичні назви, встановлено пам'ятні знаки жертвам Голодомору і героям визвольного руху. Це ще — «пунктир». Однак тенденція свідчить: невдовзі він з'єднається у суцільну потужну лінію.