Півтора року тому — у листопаді 2006–го — співробітники Музею Булгакова разом із журналістами та мистецтвознавцями влаштували акцію: об’їжджали всі булгаковські місця у Києві й на кожному з них залишали видрукувану на принтері «меморіальну дошку». Чому «дошки» були паперовими? Та тому, що чотири будинки з тих, де мешкала родина письменника, не збереглися. На Воздвиженській, 28 (у домі священика Матвія Бутовського) 15 травня 1891 року Михайло Булгаков народився. Будинок цей, розповідає «УМ» директор музею Людмила Губіанурі, навмисне довели до стану руїни, знесли і звели на його місці елітний дім. 1892 року Булгакови переїхали на Госпітальну, 4. У 1904 році — на Прозорівську, 30. За два роки — в Діонісійський провулок, 4. Усі перераховані будинки місто втратило, причому інколи робило це цілком свідомо. Особливо шкода першої адреси: «На Воздвиженській, 28, ми також сподівалися організувати музей, — говорить Губіанурі, — мали навіть концепцію... Ще 15 років тому це був цілком придатний для такої мети будинок...»

У київському мовному (й рекламному зокрема) середовищі дві біди: запозичення і абракадабра. До останньої Київрада, провівши спеціальну нараду, зарахувала «невластиві українській мові новоутворення» у назвах підприємств: «Скорпіо», «Тамак», «Ротаус», «Рекок», «Вір тум», «Курток», «Сустр», «Суемер», «Квоку», «Слален». Окрім «квоків–рекоків», не подобається депутатам і жаргонна лексика (приміром, в сюжеті компанії «Євросеть» споживача закликають «не смітити баблом»). Дісталось на горіхи і «словам та словосполученням, які несуть негативне забарвлення», як–от: «Матросская тишина» або «Аль Катрас». Окрім відомих тюрем, до переліку «поганих слів» потрапила чомусь і назва «Шалена мама» — є така невеличка кав’ярня біля гуманітарного корпусу київського університету. Мабуть, середньостатистична українська мама не може бути шаленою — це не відповідає нашому менталітету. Хоча, якщо серйозно, значно більше за жаргонізми, сленг і підприємства, що називаються як космічні кораблі з інших галактик, Київраду турбує наплив іншомовних слів в рекламі і те, що мовного законодавства ніхто не дотримується — для цього в ньому існують дуже зручні шпарини.

Жах вулиці «Андріївський узвіз» повертається. Не минуло й двох років, як про його реставрацію влада заговорила знову. Наступ Черновецького вдалося лише відтермінувати, але не унеможливити взагалі. Здавалось, що у 2006–му протести проти калічення Андріївського узвозу зіграли свою роль — вулицю залишили у спокої. Але чиновницька пісня гарна й нова, тож КМДА розпочала її знову. Що цікаво — без додавання свіжих куплетів. Тобто й на сьогодні (після двох років анонсів!) невідомо, що саме мають на увазі під реставрацією вулиці її ініціатори. Де проект реставрації, ким він написаний і з ким погоджений — все це таємниця за сімома печатками. Депутати Київради від опозиційних фракцій скаржаться ЗМІ, що не мають на руках жодного документа, котрий вніс би яку–не–яку ясність. Чиновництво відбувається загальними фразами — мовляв, усе під контролем самих киян, без їхнього схвалення та громадських слухань жоден камінь не впаде. А самі кияни розуміють: нинішня ситуація відрізняється від подій 2006 року. До того ж у гірший бік.

Вічна тема — можливість/неможливість привести до влади в Києві нового мера — має безліч варіацій. Особливо тепер, в контексті того, що на порядку денному — застосування імперативного мандата щодо до столичних перебіжчиків з Блоку Тимошенко («УМ» писала про це у четвер). Якщо до депутатських лав Київради увіллються свіжі (й непідкупні!) сили і на Хрещатику,36 буде сформована нова більшість, безкарне розкошування Черновецького може припинитись раз і назавжди. Хоча цю прекрасну перспективу нівелює слово «якщо». На сьогодні воно є ключовим, бо з нього починаються усі просторікування на тему світлого майбутнього. Не ламаючи традиції, «УМ» також намагається у розмові з депутатом Київради Олександром Бригинцем помріяти, виходячи з того, що буде «в разі якщо...»

А питання це непросте, а воістину золоте. Адже, якщо вдасться очистити лави БЮТ (бо саме ця фракція і здійняла «бучу» з приводу застосування імперативного мандату) від перебіжчиків, на Київраду чекає дійство під назвою «переформатування більшості». А це, в свою чергу, спричинить (бодай у теорії) відставку секретаря Київради і найпершого помічника Черновецького Олеся Довгого. Хоча так гладко все виходить хіба що на папері, а в дійсності може бути зовсім інше.

Чим далі — тим цікавіше: Верховна Рада не працює і не займається питанням дострокових виборів у Києві. Київрада також не працює, бо відтягує переформатування більшості, яке має відбутися унаслідок застосування закону про імперативний мандат. Але, бачачи чудову нагоду поживитися на загальнонаціональному проекті, столичні депутати ухвалюють програму підготовки до футбольного чемпіонату, згідно з якою місто вкотре «дерибаниться».

У Департаменті громадських зв’язків МВС України за найсвіжішу новину по справі «Еліти–Центр» видають затримання Олександра Волконського (засновника компанії) у Швейцарії, яке, між іншим, мало місце ще 1 листопада 2007–го. Голос у телефонній трубці, прослухавши вступ про другу річницю найбільшого в Україні фінансового скандалу, крім лінькувато–іронічного «Ну і..?», більше нічого путнього не сказав. На запитання про екстрадицію порадив звертатися до прокуратури («Це їхня компетенція»), а на запитання про повернення вкладникам коштів — до... Павла Лазаренка («А він повертатиме гроші, які вивіз?»). Юрію Луценку, який 10 травня 2006–го (тобто ще під час своєї першої міністерської завзятості в уряді Тимошенко) казав, що «буквально йде по сліду» махінаторів, слід було б навчити своїх підлеглих бодай вдавати зацікавленість власною роботою. А ще краще — нічого не вдавати, а таки розплутати всі сліди і вийти на тих, хто залишає їх під носом у міліції.

«УМ» уже писала про намагання міської влади реорганізувати ЦМКЛ, звівши її до рівня районної лікарні. Згадували ми й про те, як з 2002 року триває епопея з корпорацією «Проміндустрія», яка отримала від лікарні 1 гектар землі в обмін на зобов’язання побудувати консультативну поліклініку, адміністративно–господарчий комплекс та відділення патологоанатомії. Минуло шість років, а інвестори так і не виконали своїх обіцянок. Хоча, за логікою Київради, рядовій районній лікарні не личить обзаводитися таким добром. Тобто згаданий гектар може бути використаний для інших цілей. Ба, навіть не один гектар, а й усі двадцять, якими у центрі міста володіє лікарня.

Подія викликала ажіотаж столичної публіки та широку полеміку в пресі. Не менш взаємним та непідробним був і інтерес Реріха до Києва — вперше художник побував на наших теренах у 1896 році. Поїхав глибоко вражений побаченим у київських соборах та монастирях: «Перед очима ще сяє Візантія золотом і смарагдом тканин, емалей... Повз нас проходять строкаті фіно–тюрки. Загадково з’являються величні арійці. Залишають згаслі вогнища невідомі мандрівничі... Коли суджено замість притупленої національної течії скластися чарівливому «неонаціоналізмові», то головним його скарбом буде велика давнина — вірніше: правда і краса великої давнини», — писав він.