Є речі, до існування яких ми звикаємо як до чогось само собою зрозумілого: вода, земля, повітря і т. п. Але в наш меркантильно-техногенний час і вони стали об'єктами торгівлі. Дякувати, за повітря не платимо. Поки що. І коли круті українські хлопці ділили «заводи, газети і пароходи», розподіляючи загальнонародне надбання між жменькою наближених до владного корита олігархів, провінційні панове на місцях почали доділювати те, що їм залишилося від великого пирога з барського столу. Дійшла, врешті-решт, черга і до надр, які хоч і є «винятковою власністю народу України», але, згідно з українським законодавством, можуть надаватися тільки у користування. І поки ми ламали в собі стереотипи на кшталт «всё вокруг народное, всё вокруг моё», дехто з особливим натхненням почав втілювати це гасло в життя саме в частині «моё», прихватизовуючи те, що у надрах лежить.

У серпні на 22-й сесії депутати Волинської облради своїм рішенням визнали вояків Української Повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні, надавши їм відповідні соціальні гарантії та захист на території Волинської області. Причому рішення було прийнято майже одностайно і супроводжувалося гучними оплесками, на що голова облради Василь Дмитрук навіть зробив зауваження. Однак емоційне піднесення волинських депутатів можна було зрозуміти — надто довго це питання мусувалося у стінах сесійної зали, поки основна маса народних обранців до нього дозріла. І хоча не було одностайності в оцінках політичних, але сам факт, що вояки УПА, які воювали за українську незалежність, і досі відчувають себе «ізгоями» в незалежній Українській державі, згуртував депутатів різних фракцій та політичних симпатій.

Привид адміністративно-територіальної реформи знову загострив приспані амбіції волинян та рівнян. Питання про те, де ж таки має бути столиця великої Волині у випадку укрупнення областей, яким уже давно лякають невеликі західноукраїнські регіони, не дає спокійно спати політикам Рівненщини та Волині. Кажуть, сусіди не на жарт сповідують переконання, що центром майбутньої укрупненої «губернії» має бути Рівне, бо і за кількістю населення місто більше, і за промисловим потенціалом. Навіть на бігбордах ці настрої проскакують. Волиняни ж у відповідь апелюють до історії, мовляв, Лучеськ великий, якому нещодавно виповнилося 920 років, був духовним і культурним центром Волинсько-Галицького, а пізніше — Великого Литовського князівств, коли сусіднього Рівного ще й близько не було. Навіть європейські монархи у 1429 році обрали Лучеськ місцем свого з'їзду, на якому вирішували нагальні питання європейської спільноти, в тому числі й для коронування великого князя литовського Вітовта. Отож і тепер він заслужено претендує на статус центру оновленої великої Волині. Житомиряни, схоже, у цю суперечку не втручаються, хоча саме Житомир був центром Волинської губернії за царських часів.

«Людина року США» 1999 року. Дійсний член Нью-Йоркської академії наук з 1996-го. Через два роки він виграє міжнародний конкурс на одержання гранта науково-освітньої програми для вчених та викладачів (VSSEP). Бібліографічне товариство Кембриджського університету зарахувало його у списки найвидатніших учених XX століття. А ще — доктор фізико-математичних наук, професор, а віднедавна заслужений діяч науки і техніки України. Всі ці почесні регалії належать одній людині, надзвичайно скромній і талановитій. Настільки скромній, що про них мало хто знає. Хіба що колеги, рідні та друзі. Навіть показуючи всі ці міжнародні посвідчення та дипломи, йому було трохи незручно: «А може, про це не пишіть?». Навпаки, про це треба і писати, і розповідати. Щоб усі знали, які талановиті люди живуть поруч з нами. Люди, які не здобули в житті ані палаців, ані банківських рахунків, які живуть у скромних, ще радянського «покрою», квартирах, але які змогли прославити Україну на цілий світ. Щоб ми зрозуміли — не лише футболом єдиним багата наша держава, хоча я дуже люблю цю гру. Щоб Україна знала, що Волинь — то не лише озеро Світязь і футбольний клуб «Волинь», а це й Леся Українка, і всесвітньо відомий математик Михайло Кравчук, і наш сучасник, один з основоположників радіаційної фізики України Георгій Давидюк, прізвище якого добре знане у світових та вітчизняних наукових колах. На жаль, широкому загалу воно менш відоме. Така вже несправедлива фортуна до науковців, чия повсякденна праця на ниві досліджень у нас донедавна залишалася малопомітною і малооплачуваною. Його багато разів кликали працювати за кордон. Там уміють тримати у полі зору тих, хто зробив і хто ще може зробити помітний внесок у розвиток науки, тим більше такої перспективної, як радіаційна фізика. Але він нікуди не поїхав, бо дуже консервативний у своїй любові, як і весь слов'янський люд. Він навіть не уявляє себе десь інше, ніж у Луцьку. Ніж у Волинському університеті, на своїй кафедрі фізики твердого тіла...

Вранці ви прокидаєтесь, виходите у двір своєї багатоповерхівки, а там на дитячому майданчику дяді лопатами риють рови під будівництво... магазину. Мешканці ж п'яти- чи шестиповерхівок ні сном, ні духом не знали про будівництво цього «важливого» об'єкта в і без того куцому і тісному дворі. Хоча прибудинкова територія належить саме тим, хто тут мешкає. Та в Луцьку нині стало чи то модно, чи то для кишені міських чиновників та депутатів «приємно» будувати у міських дворах що завгодно, не запитавши навіть думки тих, хто тут мешкає. Ще зовсім недавно таке неможливо було взагалі...

...Уявити сьогоднішнє українське село без бару — це щось із розряду фантастики. Повиростали ці питейні заклади у колишніх сільповських крамницях, клубах та інших понівечених українською розрухою приміщеннях, і ні в кого навіть у душі не тенькнуло, що часто-густо ці «Віражі» та «Криниці» функціонують по сусідству зі школою чи храмом Божим. Коли в селі вже нічого не залишилось, коли замовкли клуби, зачинилися бібліотеки, коли людей позбавили роботи, зарплати, надії — тоді держава «благословила» оті гадюшники, де зранку до ночі киснуть і вчорашні колгоспники, і вчорашня сільська інтелігенція, і нинішня молодь, топлячи у горілці свої безнадію і мрії, які не судилося реалізувати.

Якщо, звичайно, Київ дасть згоду на передачу з державної у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст області пакета акцій ЗАТ «Луцьке авіапідприємство» (70,42%) з метою відновлення його роботи. Принаймні свою згоду на це дали депутати Волинської облради. Та відомо, що столиця не дуже поспішає це робити, бо навіть магазин «Наочні посібники» вже три роки область безуспішно просить передати у власність територіальних громад, а тут — цілий аеропорт.

...Ще на початку 80-х цей випадок можна було вважати унікальним. Після гастроектомії, тобто повного видалення шлунка, виживали і виживають далеко не всі. Як стверджує медична статистика, кожен десятий хворий помирає відразу після операції, 60 відсотків — живуть до 5 років, і тільки 30 відсотків — довше. На скільки довше — ніхто не береться прогнозувати. Скільки Бог дасть. Лучанин Микита Мазилюк потрапив у ті щасливі тридцять відсотків, а може, і в кілька відсотків щасливчиків, яким вдалося побороти недугу на багато-багато років. Микита Карпович живе повноцінним життям, трохи займається дрібним підприємництвом, ходить у гості, їздить до родини на весілля і навіть може дозволити собі випити п'ятдесят грамів доброї горілочки. Тільки не самогону, а казенної. Тому за весільним столом дядькові Миті ставлять пляшку казьонки, ніби він усю її має випити! Потім вона десь помандрує по столах, але дядькові догодили...

На загальноукраїнському тлі м'ясний ринок Волині виглядає відносно стабільним. І хоч волиняни до нових цін звикали важко, але сало по 16—17 гривень за кілограм тепер сприймають як реальність. Особливо після порівняння із цінами, які звалилися на голови мешканців великих промислових міст сходу і півдня та, зрозуміло, столиці, де за кіло традиційного українського «снікерса» платять уже на десятку більше. Хоча і зарплати волинян продовжують традиційно пасти задніх. Цьому є логічне пояснення: якою може бути статистична середня зарплатня у регіоні, переважна більшість населення якого проживає у селах, а аграрний сектор був і залишається домінуючим? Отож, якщо донеччани їдять свинину по 35 гривень, то волиняни — по 26—28 гривень. Чиста філейка тягне вже на 30—33 гривні, бочок — 17—18 гривень. Телячу шинку можна ще придбати по 22 гривні, реберця — по 16. А ось за домашнього півника бабці без найменших докорів сумління просять 30 гривень, хоча курятини — як місцевої, так і привізної — на ринках вистачає .

...У довгій білій сорочці він впав на коліна біля порога у храм і поповз. Ченці покривали його чорними крилами своїх мантій, поки він крок за кроком долав цю тернисту дорогу до Бога. Доповз до єпископа, зупинився...
— Чого ти прийшов, брате? — запитав єпископ.
— Хочу житія постницького.
Десь поруч тихо плакала мама. Сьогодні вона назавжди віддавала свою єдину дитину церкві й Богові. Свого Василька... Люди мліли — стільки їх набилося у храм на цю вечірню. Єпископ кинув ножиці об підлогу церкви — він підняв. Знову кинув. І лиш на третій раз узяв їх із рук ще Василя, який добровільно, без будь-чийого тиску, вручав своє земне життя Всевишньому і служінню Йому. На підлогу падає зістрижене волосся. Він повільно встає з колін. Уже не Василь, а монах Арсеній. Він до останнього не знав, яке ім'я буде в нього. На білу сорочку одягають великий дерев'яний хрест — на знак усмиріння плоті. Це параман. Колись він був масивним залізним хрестом на великому масивному ланцюгу, а на спину ще вішали металеву пластину з відповідним написом. Потім одягли підрясник, рясу, підперезали шкіряним поясом, поверх — чорну мантію, а на голову — клобук.
От і все. До самого ранку він залишиться у храмі молитися і відправляти свою першу чернечу службу...