Реформи в освіті — питання підвищеної відповідальності. Тут навіть приказку «Сім разів відмір — один відріж» варто множити на кільканадцять разів, аби новації дійсно мали користь. Свою ініціативу керівництво Київської середньої спеціальної музичної школи–інтернату імені Миколи Лисенка «перемірювало» роками. Останньою краплею на користь негайних змін став той факт, що після закінчення Школи її випускники, обминаючи вітчизняні консерваторії та музучилища, прямують за кордон. Причому фінансові мотиви у цій міґрації не є стовідсотково вирішальними. Юні музиканти — а таких за останні п’ятнадцять років набралося більше ста — заявляють, що коли вони вступлять до тієї ж консерваторії, то за лекціями–семінарами–сесіями–заліками просто не матимуть часу якісно займатися музикою. Навчальна програма в консерваторії чи іншому спеціалізованому вищому навчальному закладі переобтяжена загальноосвітніми предметами. А тому заради диплома про вищу освіту доводиться або ж ризикувати здоров’ям, оскільки для головного у навчальному процесі майбутнього музиканта — власне гри на інструментах — залишаються хіба що нічні години, або ж махнути рукою на свій виконавський рівень і стати–таки бакалавром чи магістром... «Потрібна альтернатива», — каже директор КССМШ ім. Лисенка Валентин Шерстюк і разом із викладачами Школи пропонує свій варіант розв’язання цієї проблеми.

«Кайдашеву сім’ю» Нечуя–Левицького школярі визнають однією з найулюбленіших книг у шкільній програмі. Смачне слово, легкий стиль, колорит, справжня, а не кон’юнктурна українськість, яка сприймається на генному рівні, — ці характеристики повісті забезпечили їй симпатії багатьох учнівських поколінь. А ось театр до цього твору завжди ставився обережно. (Можливо, через жанр, адже п’єси на театральних сценах з’являються значно частіше, ніж інсценізації). Так, Театр імені Франка за свої майже дев’яносто років за «Кайдашеву сім’ю» узявся вперше. Спочатку підопічні Богдана Ступки за його ж рекомендацією ознайомилися з інсценізацією повісті Миколи Босака.

Олексій Лісовець до вибору п’єси зав­жди ставився дуже скрупульозно. Настільки, що за час його творчих роздумів колеги встигали поставити вже двітри вистави, а театрали починали перепитувати один одного: а що там про Лісовця нічого не чути, чи не за кордон він подався? Насправді така сумлінна неквапливість у виборі п’єси завжди працювала і на режисера, і на театр, і на тих же небайдужих театралів. Оскільки спектаклі Лісовця, як правило, постійно збирали аншлаги та компліментарну критику.

На Андріївському узвозі — чергові баталії за дах над головою. Цього разу сигнал «SOS» посилає театр «Колесо». Але не поспішайте звинувачувати «триклятих рейдерів», цього разу свої претензії на одне і те ж приміщення висунули театр «Колесо» та художник Анатолій Гайдамака. Об’єктом суперечки стало приміщення за адресою Андріївський узвіз, 8–А, що разом із «Колесом» входить до єдиного комплексу.

Позавчора співак Воло­димир Гришко повернувся із тривалого творчого відрядження до США. Три місяці наш тенор співав у «Метрополітен Опера», а в березні знову візьме курс на Нью–Йорк.

Кілька років тому мистецькі кола України здригнулися від безпрецедентної за своїм розмахом афери, жертвою якої стала відома художниця Тетяна Яблонська. У музеї Російського мистецтва в Києві за підтримки Дмитра Табачника було відкрито художню виставку «З приватних колекцій», одним із організаторів якої була галерея «Естамп». Резонанс від цієї події був досить несподіваним: виявилося, що ледь не чверть представлених в експозиції картин — підробки. Жертвами фальсифікаторів стали метри українського живопису ХХ століття — Тетяна Яблонська, Володимир Костецький, Сергій Григор’єв... Але спроби вказати організаторам на цю, м’яко кажучи, невідповідність дійсності наштовхнулися на шалений спротив з боку кураторів виставки. Останні доводили: всі представлені роботи є оригінальними! Й затято ігнорували обурення, зокрема, Тетяни Нилівни Яблонської, яка не бажала, щоб її прізвищем підписували підробки. Тетяна Нилівна, а згодом, після її смерті, дочка Гаяне зверталися до судів. Але, на жаль, усупереч здоровому глузду, рішення Шевченківського суду було не на їхню користь. Гаяне вирішила шукати справедливості за межами України й восени минулого року документи цієї справи були передані до Страсбурзького суду. А зовсім нещодавно про цю історію згадав інший її учасник — Дмитро Табачник. Ви думаєте, Дмитро Володимирович, нехай і з запізненням, спробував перепросити за той прецедент або хоча б його якось пояснити? Навпаки... В інтерв’ю журналу «Антиквар» колишній гуманітарний віце–прем’єр просто образив уже нині покійну Яблонську та її доньку. Щоправда, не називаючи прізвищ. Але про кого так «чемно» відгукується пан Табачник, зрозуміли всі, натяк більш ніж прозорий: «...после одной выставки живописи из частных коллекций, — цитуємо інтерв’ю, що називається «Дворяне с мещанами не стреляются»(!!!), — неврастеническая дочь очень известной украинской художницы устроила гнусную истерику по поводу того, что работы её матери, которые экспонируются на выставке, не являются подлинными». У такому ж дусі пан Табачник продовжив свої розмірковування на тему оригіналів та підробок у мистецтві. А ми вирішили, що буде справедливо, коли його «високомистецькі» тези прокоментує Гаяне Атаян.

Звернення 60 народних депутатів, у якому вони просили Конституційний Суд розтлумачити частину другу статті 14 Закону України «Про кінематографію», КСУ розглянув досить оперативно: від слухання справи до оголошення рішення минуло десять днів. Сама ж вакханалія в українському прокаті тривала майже десять років. Протягом яких прокатники, що постачають новинки світового кіно в українські кінотеатри, спершу дружно ігнорували Закон України «Про кінематографію», прийнятий ще в 1998 році, відмовляючись як дублювати, так і озвучувати чи субтитрувати фільми українською. Потім — Постанову Кабміну (№20, від 16 січня минулого року), яка передбачала поступову «українізацію» вітчизняного широкого екрана. Оскарживши в суді цей документ КМУ, прокатники і далі постачали до кінотеатрів російськомовні фільмокопії... (За неофіційними даними, за рік на українських екранах було продемонстровано понад 6 тисяч фільмокопій і лише 20 відсотків із них — українською мовою). Тепер шпаринка в Законі, якою так майстерно користувалися посередники між кіномистецтвом та його шанувальниками, надійно «залатана». Конституційний Суд ухвалив категоричне рішення: від сьогоднішнього дня в Україні не може розповсюджуватися і демонструватися іноземний фільм, що не дубльований (не озвучений, не субтитрований) українською мовою. Дистриб’ютор, який вирішить проігнорувати цю норму закону, не отримає прокатне посвідчення. За це рішення проголосували 12 із 15 суддів КСУ. Суддею–доповідачем у цій справі був Петро Стецюк, який люб’язно погодився розповісти «УМ» деякі подробиці цього дуже важливого для української культури рішення.

Жив–був на світі... Ні, не Антон Городецький, а Костянтин Лукашин, син того самого Жені Лукашина, героя Рязановської новорічної комедії «Іронія долі, або З легкою парою». Сиквел Тимура Бекмамбетова «Іронія долі–2», незважаючи на дуже конкретний об’єкт процесу «рімейкування», асоціюється не з піснею у виконанні Алли Пугачової та Крістіни Орбакайте, а з саундтреком його «Варт», який співають брати Крестовські. Оскільки режисер не зміг (не захотів, не забажав, не вважав за потрібне?) відійти від своїх фірмових графічно–стоп–кадрових фішок і щедро начинив ними продовження історії Жені та Наді, яка триває вже понад тридцять років. Настільки щедро, що раз по раз здавалося: ось зараз із–за рогу на шаленій швидкості вискочить героїня Жанни Фріске і на своєму авто знову опише неймовірне коло на фасаді готелю «Космос».

«Франківці» оплакують Наталю Лотоцьку. Актрису, яка в Театрі імені Франка пропрацювала майже 45 років. В Українську драму вона прийшла по закінченні Студії при Театрі ім. Зань­ковецької у Львові, куди вступила, будучи... студенткою п’ятого курсу факультету романо–германської філології Львівського університету. Після престижного «ін’язу» навряд чи хто чекав від Наталі такого «зигзагу долі». Але бажання служити театрові виявилося значно сильнішим за райдужні перспективи випускниці романо–германського філфаку. Життя невдовзі довело, що те її рішення було дуже навіть правильним.

Сьогодні кіновиробництво в Україні активізувалося настільки, що новина про запуск чи прем’єру чергового фільму сприймається саме як новина, а не як сенсація, як це було кілька років тому. А тому продюсери, аби забезпечити своїй картині посилену, а не прохідну увагу народу, намагаються виділити ту особливість свого проекту, яка вигідно вирізнить його з–поміж інших кінопропозицій. Команда фільму «Може бути» позиціонує свою стрічку як першу комедію українського виробництва. Так би мовити, стовідсотково вітчизняну, адже тут усе своє — гроші, актори, «натура», — немає навіть натяку на копродукцію, ні творчу, ні фінансову, ні будь–яку іншу.