Ідея такого осередку витала над «другим Єрусалимом», мабуть, ще від часів Петра Могили. У час «революції Духу» на Майдані, кожен день якого починався з спiльної молитви християн рiзних конфесiй, люди емоційно пережили притягальну силу київського єднання. У ході осмислення пережитого духовного досвіду поширювався новітній міжцерковний мирянський рух «Схід і Захід в єдності під покровом Пресвятої Богородиці».

Нараду, що відбулася позавчора у Кабміні, її учасники ніяким чином не пов'язують з незаконними рішеннями деяких обласних та міських рад щодо особливого статусу російської мови. Просто, пояснюють вони, прийшов час узятися за українську. Для цього віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко зібрав відомих митців, науковців, книговидавців, спортсменів, які у своєму житті зробили успішну кар'єру і при цьому послуговуються українською мовою.

«Ще до концтабору до мене потрапив християнський переклад Тори, П'ятикнижжя Мойсея. Це справило на мене величезне враження, ця Книга говорила до мене - про мене, моє становище, про те, що робиться з моїм народом, про те, що було і що буде», - каже ізраїльський письменник і богослов Ар'є Вудка, уродженець України, який нині викладає основи юдаїзму в єврейському общинному центрi «Ткума» у Дніпропетровську. 1969 року його, студента Рязанського університету, заарештували і ув'язнили за поширення антирадянського самвидаву.

Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля.

Майже за рік до затвердження указу в Києві зібралася поважна «Нарада про українофільство»: міністр народної освіти, обер-прокурор Синоду, головний начальник ІІІ відділення царської канцелярії. Напросився й голова Київської археографічної комісії Михайло Юзефович (той самий, який свого часу доніс на Шевченка й Кирило-Мефодіївське товариство). Головував міністр внутрішніх справ. Обговорювали важливе питання держбезпеки: поширення українських книг, недільних шкіл і театральних вистав. У записці, підготовленій експертом для наради, зокрема, сказано: «Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью». Ще в 1863 році, коли Росія гасила багаття, розпалене волелюбними поляками, публіцист Михайло Катков писав, що «окрема малоросійська літературна мова значно небезпечніша, ніж польське повстання».

Перше враження від акції «Музейна подія року» — це відчуття відчиненого вікна в простір, де щойно прогриміла злива і тепер повітря сповнене озоном. Щось раптово змінилося в музейному житті — всього за рік. Злива болючих повідомлень (про крадіжки, брак обладнання, несучасність) омила й незаперечну красу нашої спадщини, яка збереглася не зважаючи на війни, нищівні кампанії «проти пережитків» і освічену байдужість. «Нам треба змінити стереотип щодо музеїв. Музеї — це насправді красиво, це цікаво», — каже голова правління Центру розвитку музейної справи Олексій Копитько.

«Нам необхідно знати правду. Чому без війни наша нація втратила понад 10 мільйонів людей», — сказав Віктор Ющенко на мітингу-реквіємі вшанування жертв комуністичного терору у Биківні. У своєму слові перед кількатисячною громадою глава держави наголосив, що трагедія Биківні стоїть в одному ряду із такими злочинами, як Освенцим, Бухенвальд чи Дахау... «Сьогодні ми говоримо не тільки про Биківню, а й про Вінницькі, Харківські, Сумські, Львівські могили. Вони є не тільки в кожному обласному центрі, а й у райцентрах. Це свого роду «філії» Биківнянських могил».

18 травня 1944 року врізалося в історію України як день абсурдного й жахливого злочину. Тоді враз, рішенням радянського уряду, цілий народ був виселений за межі батьківщини. Кримськотатарські вчителі, художники, селяни, ремісники, малюки й пенсіонери, нічого не розуміючи, у товарних вагонах, під дулами автоматів рушили в невідомість. Крим не вважався на той час територією України. Але історично і географічно завжди був пов'язаний саме з нею. Тому жах, що стався на півострові 62 роки тому, є і нашою, українською, трагедією. А відродження самобутності кримських татар, які повернулися на рідну землю, є державною турботою. Кореспондент «УМ» познайомилася з активістами дитячо-юнацької організації «Мелевше», яка за сім років перетворилася з невеликої «школи на дому» у справжній центр національного розвитку українських татар.

Екс-голову Верховної Ради спонукали до цього «службові обставини» — Володимир Литвин був запрошений на урочистості в Санкт-Петербург російськими колегами-парламентаріями. 100-річчя Думи росіяни перетворили на міжнародне святкування, запросивши на урочистості політиків, здебільшого представників країн пострадянського простору.

Eтнологи, тобто народознавці, як фахівці спілкуються переважно з простим людом. Не лише тому, що вони досліджують глибини етнічного підсвідомого, стародавні ритуали і таємниці традиційних ремесел, про які можна дізнатися тільки від літніх селян. А й тому, що проста, життєва мудрість світопорядку чується в негучній, спокійній говірці старожилів українських земель. Мабуть, через це етнологи майже ніколи не бувають «кабінетними вченими» і завжди стараються чимось допомогти простим людям, які так багато знають і так мало можуть зробити для власного захисту.
Сьогодні про те, що повинна робити політична еліта, аби згармонізувати різні суспільні прошарки і захистити людей хоча б від маніпуляцій національними почуттями, читачам «УМ» розповідає Ганна Скрипник, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор історичних наук, президент української Національної асоціації україністів, член Центрального проводу Української народної партії.