Підготовча передсесійна пауза на Волині затягнулася надовго. У боротьбі за крісло обласного голови зійшлися дві політичні сили, які здобули найбільшу кількість депутатських мандатів, — Блок Юлії Тимошенко та «Народний союз «Наша Україна». Першим до власної, ні з ким не поділеної більшості в облраді не вистачило лише одного голосу — БЮТ зайняв рівно половину місць у сесійній залі, маючи в своєму активі 40 мандатів із 80. «Нашоукраїнці» здобули 18, решту поділили між собою ще чотири політичні сили: УНБ Костенка—Плюща (6 місць), Блок Бориса Клімчука «Рідна Волинь» (5), Партія регіонів та Народний блок Литвина (по 4) і Соціалістична партія (3).

...Сади тут були колись — до неба. Як зацвітуть яблуні з черешнями, заплівшись білими кронами в суцільний вінок — не намилуєшся цією небаченою красою, не надихаєшся пахощами! Хатини чепурненькі, чистота довкруг, як у німця, — не село, а рай. Німецькими тут були не лише порядки, а й значна частина населення належала до голяндерського роду — племені ще з часів, коли цариця Катерина розселяла голландців, де були ліс, вода і родючі землі. За чотири століття свого існування голяндерська колонія на березі Перевірського озера виросла у велике село, де змішалися й долі людські, і кров голландсько-німецька з українською. Німці принесли в поліську глушину не лише свої звичаї й культуру. Вони вчили поліщуків господарювати. І хтозна, яким би був нині цей край, якби у 1940-му голяндерці не покинули за наказом Москви і Берліна оброблені ними землі й не поїхали на історичну батьківщину...

...Радянська влада хотешівців недолюблювала. За їхнє прагнення бути незалежними від колгоспного рабства, за вміння заробляти пристойну копійку на сезонах і жити не так, як усі, тобто бути рівними, хай навіть у бідності. Навіть за те, що тут, на Поліссі, куди й дороги більш-менш пристойної не було і до 1975 року продукти привозили бездоріжжям машинами-амфібіями, селянські хати через одну виблискували на сонці бляхою. На цій блясі не один хотешівець заробив, кажучи сучасною термінологією, пристойний стартовий капітал. Бо тільки підприємливі люди з цього села, єдині, напевне, не лише у Камінь-Каширському районі, а й на всій Волині, проторували шляхи у Прибалтику і поставили цей бізнес на промислову основу. Бляху, куплену в Ризі, доставляли до Хотешова... гелiкоптерами і скидали дiжками. Для тамтешніх «спекулянтів» нічого не вартувало зафрахтувати військовий гелікоптер, бо перед певною сумою не в доларах, а в твердих радянських льотчики теж не могли встояти. І це в ті часи, радянські! Подейкують, що хотешівці замахнулися були навіть на будівництво свого сільського аеродрому.

Упродовж трьох років міжнародне злочинне угруповання, до складу якого входили українці та поляки, вербувало українок на так звані заробітки в сусідній державі. Чимало волинян уже давно заробляють за Бугом свою трудову копійку, працюючи, в основному, на сільгоспроботах. Вербувальники теж пропонували дівчатам ніби непогану роботу чи то танцівницями, чи гувернантками, запрошували і на польові сезонні роботи.

Тільки лінивий лучанин не обурюється тією кількістю АЗС, що обліпили 200-тисячне місто, як набридливі мухи, майже на кожному його кілометрі. Стільки заправок, як у Луцьку, кажуть, не має в жодному ідентичному за розміром місті. У який спосіб міська влада продавала земельні ділянки під будівництво — доводиться тільки здогадуватися. Зрозуміло, що в мешканців будинків, під вікнами яких виростали нові АЗС, ніякої згоди ніхто не питав.

Інколи цифри можуть розповісти значно більше, ніж слова. Так-от, якщо довіритися саме їм, то виходить, що типове поліське село Оленине, яке розкинулося акуратними вуличками вздовж берега Стоходу, через сто років зовсім... зникне з лиця землі. До таких невтішних висновків я прийшла, порівнявши елементарні історичні дані про цей населений пункт, починаючи з XIX століття. Отож: у XIX столітті в селі Жирово (так тоді називалося воно, взявши назву від рибної снасті «жирова», так і нині називають оленинців у довколишніх селах) було всього 48 хат і 487 мешканців, тобто у кожній хаті жило в середньому по 10 душ. Уже в 1909 році у 142 хатах жило 864 мешканцiв, тобто припадає по шестеро на один двір. Нині в Олениному в 298 дворах мешкає 1000 чоловік, а фактично припадає по 3 душі на хату. Неважко за методом якоїсь там не прогресії, а, скоріше, регресії порахувати, що через сто рокiв тут не буде ані душі. Не страшно?

Майже тиждень лучани чекали вердикту міської територіальної виборчої комісії з виборів міського голови, за крісло якого боролося аж 14 претендентів. Проте, як і слід було чекати, головна боротьба розгорнулася між діючим міським головою Антоном Кривицьким, який відважився спробувати вчетверте увійти у «мерську річку», та самовисуванцем Богданом Шибою. Останнього підтримував начебто весь «помаранчевий» табір, хоча навіть від БЮТ балотовувалося відразу кілька кандидатів. Однак партійне керівництво обласної організації партії «Батьківщина» явно ставило на найбільш прохідного Шибу.

Ви коли-небудь бачили, як помирає село? Не середньостатистичне, про яке кричать тепер усі політики, а реальне, де ще вчора народжувалися діти, гриміли весілля і проводжали в армію новобранців. Село, де дзвеніла пісня, як тільки скресне крига на ріці, де народжувалися найкрасивіші в окрузі дівчата і куди на човнах допливали кавалери із сусідніх сіл помилуватися їхньою вродою і співом. Заріка, що манила і кликала на вечорниці хлопців, тепер спочиває у тиші, від якої стає моторошно і аж дзвенить у вухах. У сніговому полоні березня спить довколишній ліс, заснув і Стохід, злившись із горизонтом своєю білою безкінечністю. І тільки присипані снігом кладки через його головне русло нагадують, що цей куточок ще не геть відрізаний від світу. Ще трохи — і пригріє сонечко, розіллється ріка, заповнивши усі свої сто ходів. І якщо не підмиє велика вода кладок, то артерія життя, що пов'язує Заріку із Боровним, де розташована сільрада, почне діяти. А поки що санний шлях через річку — єдина дорога, що пов'язує Надрічне із тим берегом. Запрягши своїх коників у сани, їдуть надрічанські дідусі на базар. Дружини не відважуються складати їм товариство — санна подорож через ріку вже не для них — холодно...

Телефони волинських молокопереробників в усі дні молочно-м'ясної «війни» з Росією «червоні» від дзвінків з Росії. Там хочуть купувати нашу продукцію. Тільки ВАТ «Рожищесирзавод» експортував до Росії 50 відсотків вироблених твердих сирів, а торік це — 2500 тонн (поставки «Комо» ще більші). За останні три роки росіяни закупку українських сирів збільшили втричі, і 60 відсотків їхнього сирного ринку становить український продукт. Волинь продавала в Росію, окрім сиру, масло вершкове, молоко, вершки, кисломолочні продукти.

Андрій до війська йшов охоче. І хоч у квітні поховали його тата, вже у жовтні хлопця забрали в армію.
Служба Андрієві подобалася. Якби не сталося того, що у страшному сні не могло наснитися. Хоча недобрі сни весь час не давали його мамі спокою. Тетяна Дмитрівна поїхала у військову частину, щоб відпросити сина у відпустку — якраз мала бути річниця по батькові. Та й Великдень на порозі. Хлопець півроку вже відслужив, може, й відпустять. Командири неохоче, але відпустили...