Піддавшись впливу всіляких зіркових дуетів на ТБ, свій п’ятий капусник до Дня театру Російська драма підготувала у форматі шоу «Дві зірки». Звісно, на зірок, які співають на телебаченні, Театр ім. Лесі Українки грошей нашкребти не зміг, та не так вони вже й потрібні були, ті знаменитості, своїх вистачає. А ось ведуча Алла Борисівна на сцену Російської драми вийшла майже справжня. Хто з поганеньким зором та без окулярів — то й не помітив би підміни. І жести, і тембр голосу, і розкішна руда грива, і балахони, і ботфорти — все вказувало на ідентичність «оригінальної версії». Ось тільки біля справжньої Алли Пугачової завжди крутиться такий справжній Максим Галкін. А поряд із Пугачовою на капуснику «пурхав» якийсь уніфікований типчик, в якому можна було впізнати елементи зовнішності та туалету Діми Білана, Сергія Лазарєва і доброї половини чоловічого відділення «Фабрики зірок». Утім Російська драма в цьому питанні до стовідсоткової схожості і не прагнула, назвавши супутника своєї А.Б. просто Дімою.

За шістнадцять років свого існування театральна премія «Київська пектораль» встигла обрости різними традиціями. Останнім часом одна з найпоказовіших — претензій до списку переможців менше, ніж до церемонії їх нагородження. Хоча в четвер режисер дійства Ігор Талалаєвський старанно намагався відійти від стереотипів, «прописавши» на сцені героїв «Принцеси Турандот», які оголошували номінації та розповідали театральні байки, жарти й анекдоти, бути дотепними їм, чесно кажучи, вдавалося не завжди. Але найбільше незадоволення публіки викликали деякі персони, яких було запрошено оголошувати переможців...

До свого 80–річчя народна артистка України Юлія Ткаченко не дожила всього лише кілька місяців — цей ювілей, але вже без неї, численні прихильники, учні й друзі відзначатимуть 25 липня. Про цю дату згадають не лише в її рідному Театрі імені Франка, де вона пропрацювала понад 50 років, а й в усіх театрах України, де служать випускники її акторських курсів Київського театрального інституту.

Фестиваль «Серж Лифар де ля данс» цьогоріч триватиме три дні — з 2 до 4 квітня. Як завжди місцем дислокації цього дійства, яке ось уже понад десять років є одним із найбільш поважних та престижних фестивалів у Києві, буде Національна опера. Заходи, присвячені Сержу Лифарю, у цьому театрі відбуваються щовесни. Чергується лише їхній формат — конкурс та фестиваль. Цьогорічний ІХ фестиваль передуватиме Шостому міжнародному конкурсу ім. Сержа Лифаря, внесеного до реєстру ЮНЕСКО за виняткове мистецьке значення та статусність.

Експерти премії «Київська пектораль» оголосили імена претендентів, які можуть розраховувати на перемогу і вже купувати вечірні вбрання для церемонії нагородження. Традиційно, як і в попередні п’ятнадцять років існування «Пекторалі», догодили не всім і не кожному — кількість статуеток, зрозуміло, поступається кількості тих, хто хоче їх отримати. Але цьогорічний список фіналістів виглядає досить об’єктивно, претензій до нього значно менше, ніж було в попередні роки.

Актори — люди з підвищеним рівнем амбіційності. У цьому мені доводилося переконуватися неодноразово. А тому до розмов про те, що для актора головне — самовираження та вдячність глядачів, я завжди ставилася підозріло. Бо бачила акуратно обрамлені й розвішані дипломи, здобуті на різних фестивалях, вирізки з газет, дбайливо зібрані у течку, начищені до блиску статуетки премії «Київська пектораль»... Ось тільки не виключено, що незабаром поповнювати арсенал своїх творчих перемог у «пекторальному» рейтингу буде значно складніше. І річ не в конкуренції, яку театральному процесові в Україні сьогодні не зайве було б і посилити. Йдеться про саму премію, що увійшла в якийсь несимпатичний і неоптимістичний період свого існування, за яким дуже чітко майорить невизначене майбутнє.

Наприкінці минулого тижня вся недисциплінована частина чоловіцтва — дисциплінована зробила це трохи раніше — традиційно штурмувала торгівельні палатки й квіткові ятки. Ці щорічні закупки флори, парфумів та сувенірної продукції давно вже стали чи не єдиною нагодою для чоловіка визнати, що ось ця хатня робітниця, яка цілодобово готує–пере–прибирає, насправді — його дружина, про яку він, ступаючи на весільний рушник, обіцяв піклуватися все своє життя. Восьме березня давно перетворилося на день заспокоєння власної чоловічої совісті, на прогнозований вибух подарунків та компліментів, який трапляється якраз один раз на рік... Насправді ж чоловікам було б значно корисніше піти цього дня до Театру Франка і подивитися виставу Олександра Білозуба «...Я згадую...Амаркорд». У Білозуба там також звучать компліменти жіноцтву. Тільки не солоденько–приторні, не одномоментні й формальні. Режисер дякує українським жінкам за те, що на своїх тендітних плечах вони тримають величезну Землю, не даючи їй злетіти з орбіти. І докоряє чоловікам, які не лише допустили таку ситуацію, а й не приховують того, що вона їх цілком влаштовує. І визнає, що покращення такого стану речей найближчим часом навряд чи можливе...

Провести Міжнародний фестиваль у нестоличному театрі — сьогодні це якщо не подвиг, то подія, дуже до нього наближена. Черкаському театру ім. Шевченка це «життєве спостереження» вдається спростовувати ось уже третій рік. Цього разу фестиваль «Сцена людства» в Черкасах обіцяє десять вистав, серед яких — прем’єри, першопрочитання літературних творів, спектаклі, які мають гарну «аншлагову» репутацію у своїх театрах.

Режисер Андрій Білоус має репутацію такого собі пілігрима столичного театрального простору. Будучи власником престижної «прописки» в Київському театрі драми і комедії, він не відмовляє собі в задоволенні ставити вистави на інших сценічних майданчиках («Закохана витівниця» у ТЮГу, «Украдене щастя» та «Жінка в пісках» у «Сузір’ї», «Ріверсайд драйв» та «Навь» у театрі «Ательє16»...) Донедавна одним із найпровокативніших спектаклів у столичній театральній афіші вважали Білоусові «Небезпечні зв’язки», які Андрій поставив у Театрі драми і комедії на Лівому березі минулого року. Днями режисер випустив «Лоліту», створивши конкуренцію у провокативності собі ж самому. Набоковську історію, неоднозначну та суперечливу, він ледь втиснув у чотири години «сценічного» часу. Незважаючи на таку розтягнутість, нудною цю виставу назвати складно — актори відшліфували своїх героїв до взірцевого стану, діалоги звучали переконливо, мізансцени були вибудовані грамотно, «з точністю до міліметра». Але протягом усього спектаклю не полишало відчуття, що чогось–таки цій «Лоліті» не вистачало.

У колекції Ольги Богомолець — близько 5 тисяч ікон. «Ми їх понад десять років збирали, лікували, рятували. Всі ці ікони — «сироти», вони були у чиїхось домівках, а потім опинилися на вулиці», — розповідає про своє зібрання пані Ольга. Серед цієї справді унікальної колекції немає ікон, які б колись прикрашали церкви — всі освячували життя простих українських родин. З 1 до 14 березня незначна частина цієї антології — близько чотирьох сотень — експонується в Музеї російського мистецтва. Виставка «Вікна в позапростір» — це п’ять тематичних залів, кожен із яких розповідає про нелегку долю святинь, без яких навряд чи можна уявити історію українського народу.