Восени цього року виповнюється 60 років відтоді, як акція обміну населенням між УРСР і Польщею набула відверто брутальних форм. Кожен із вигнанців має свій біль, кожне село має свою обірвану історію. Але саме Ветлина на бойківсько-лемківському пограниччі для багатьох потерпілих стала уособленням трагічної долі всіх українських сіл над горішнім Сяном.
Сьогодні народжені у Ветлині живуть у різних кінцях України, але всі плекають усну історію і місцевий епос: оповідають легенди про заснування села боярами, про татарські напади, про бій між Олексою Довбушем і місцевим князем Гнатом, про розбійників-бескидників, які шаленіли на схилах Карпат...

Як тільки Харків став столицею, до нього почали одразу ж з'їжджатися письменники. Вже визнані метри і ще не оперена амбітна молодь. Ступаючи на перон «смердючого промислового міста», всі вони слізно цитували рядки Павла Тичини, який точнісінько так, з першого кроку, не помітив у новопризначеному стольному граді виразного обличчя і, мабуть, у пориві глибокої туги за Києвом порівняв його з темною ніччю. Але нічого, прижилися всі, як один, і навіть дуже скоро побудували завдяки власним фінансовим внескам кооператив під назвою Будинок «Слово». А далі — трагедія. Прибувши до нової столиці з блискучою оперативністю, більшість вітчизняних митців через майже однаковий для всіх короткий відрізок часу (з 1932-го по 1938-й роки — кому як «пощастило») покинули її назавжди. Для ініціаторів «великого вигнання» новенький кооператив став справжньою знахідкою. До якої з квартир не адресуй «чорного ворона» — все одно влучиш у «десятку». Власне, так і робили. На запитання «Що ж то, власне, було?» й понині не знаходиться відповідь. Щоправда, за великим рахунком, ту відповідь сьогодні мало хто й шукає.

На початку Великої Вiтчизняної війни технічні переваги були переважно на боці нiмцiв. Конструктор знаменитого на весь світ автомата Михайло Калашников розповідав, що стріляти доводилося з гвинтівок часів громадянської війни. Та й тих не вистачало — на трьох бійців танкового екіпажу припадала одна гвинтівка. Зате СРСР мав досконаліші танки.
На жаль, ім'я одного з геніальних конструкторів радянських бойових машин, українця Миколи Духова досить довго, аж до його смерті в 1964 році, було засекречене.
Син фельдшера із села Веприк Гадяцького району Полтавської області, він став видатним ученим у галузі механіки, генерал-лейтенантом інженерно-технічної служби, тричі Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Ленінської і п'яти Державних премій СРСР, головним конструктором важких танків, самохідних гармат та іншої оборонної техніки.

Щороку 24 липня (11-го за старим стилем) православна церква вшановує пам'ять великої княгині Ольги — першої із святих Київської Русі. Ольга та її онук Володимир Святославич (він вшановується 28 липня) заслужили ймення «рівноапостольних». З кінця Х століття персона князя Володимира Святославича трактується винятково як святого хрестителя Русі. Але сьогодні нам уже не досить «одномірної правди» про цих давніх, однак безсмертних, історичних осіб.

15 років тому, 16 липня 1990 року, Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Здавалося б, усе відбувається саме собою: розвалюється «саркофаг» Союзу, народ звільняється. Однак за цією подією стоять десятиліття копіткої праці тих, хто плекав древо свободи. Воно, вирісши, таки проломило стелю ненависного «покриття». Серед таких садівників — Володимир Мармус, ініціатор і керівник підпільної молодіжної організації iз села Росохач на Тернопіллі, члени якої у час «оживлення» радянських концтаборів і психушок, до 55-річчя Української народної республіки і Дня соборності, у ніч на 22 січня 1973 року, вивісили у центрі Чорткова українські національні прапори.

Патріарх Володимир (Романюк) помер 14 липня. Через три дні покійного відспівали у кафедральному Свято-Володимирському соборі, але й за кілька годин до поховання ніхто не знав напевне, де ж буде його могила. Першого главу відновленої Української православної церкви Київського патріархату годилося ховати в усипальниці київських митрополитів — Святій Софії. Однак далека від релігійних законів влада не давала на те дозволу: з тих пір, як майно і землі церкви «забрала» Жовтнева революція, місце для поховання владики вказує президент або прем'єр (може, цієї держави, а може, й сусідньої). Декому не давала спокою й ще одна «проблема»: патріарх Володимир був яскравою політичною постаттю, символом духовної незалежності. Отож упокоєння його праху в тисячолітній святині Київської держави означало б повернення народові його прав на релігійну, історичну й політичну спадщину. Цього «не можна було допустити». Але досвідчений правозахисник, багаторічний в'язень радянських концтаборів, блискучий мислитель Василь Романюк боровся за права свого народу навіть у смерті. І незбагненною силою це право 18 липня 1995 року було відстояне. Про події того «кривавого вівторка» розповідає очевидець — голова прес-служби Народної партії Олег Кубах, на той час депутат Київради.

Наша лінія значиться на «карті часу» своєрідним пунктиром, спалахами на тлі історії: Київська держава, Галицько-Волинське князівство, Богданова Україна «в межах етнічної території», соборна УНР «від Сяну по Кавказ», Карпатська Україна 1939-го, Україна 30 червня 1941-го... Між цими спалахами іскра державності підтримувалася «нелегально» або ж на еміграції: урядом послідовників Івана Мазепи, урядом УНР в екзилі, підпільним урядом ОУН. Століттями українських незалежників ув'язнювали і розстрілювали. Мить свободи — і колючий дріт; мить свободи — і кров, розрита могила. Пунктир... Нарешті, з 1991 року, наша лінія нібито стала суцільною, подекуди ще подзьобана задумками «федералізації» і міфічної «общєрусскої» спільності. Туманом над нашою лінією — національною дорогою — нависла непевність стосовно неї самої. Маса людей, немов у напівсні, заперечують тисячолітню тяглість традиції києво-української державності і боротьби за неї в часи залежності.
Однак Українська держава вже є на фізичному рівні — встановлено кордони, митниці; затверджено державну мову; над державними установами майорить жовто-синій прапор. Трохи важче з «національними виявами» в суспільстві: люди, старші 14-ти, спинним мозком відають, як «за таке» перевиховували. На сьогодні в більшості українських сіл і міст ще бовванiють пам'ятники «вождям пролетаріату». І тільки подекуди вулицям і селищам повернено історичні назви, встановлено пам'ятні знаки жертвам Голодомору і героям визвольного руху. Це ще — «пунктир». Однак тенденція свідчить: невдовзі він з'єднається у суцільну потужну лінію.

Незважаючи на те, що козаки були підданими короля Речі Посполитої, вони дуже часто проводили цілком самостійну політику. І залишили по собі репутацію значної сили, яку поважала і з якою рахувалася тодішня Європа.

Австрійським Габсбургам, які наприкінці XVI століття воювали з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками щодо їх походу до Молдови та Валахії, які перебували під протекторатом турецького султана. Очолив цей вдалий похід майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдаванам поразки, після чого місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів. А козаки відтоді стали популярною мілітарною силою, здатною відіграти важливу роль у європейських справах.

Мешканців села Бонарівка, якому понад 500 рокiв, та сусідніх iз ним українських сіл — крайньої північно-західної точки наших етнічних земель — виселили з рідного краю у травні 1945 року. Широкій громадськості більш відома жорстока операція «Вісла», спланована польською, на той час комуністичною, владою. Однак менше знаний попередній період «добровільно-примусового» переселення мешканців багатьох українських сіл, які опинилися на територiї Польщі.
Довгі десятиліття рідне село, дідівські хати і могили були відділені від розпорошених по Україні бонарівчан радянським кордоном. Сьогодні кордон більш-менш відкритий, але не в усіх є здоров'я і гроші для таких поїздок. Та й поодинці їздити сумно: село за півстоліття позаростало лісом. Отож на відзначення 60-річчя вирішили зустрітися в Україні, в селі Глибока, де осіло найбільше бонарівчан.

День похорону Папи Івана-Павла ІІ... У мене в кімнаті увімкнений телевізор, я душею Там... на багатолюдному ватиканському майдані, де щира молитва за відхід з цього світу улюбленої всіма великої Божої людини поєднала маси люду і де панує особливий душевний спокій. У цей же час у моїй кухні центральне радіо транслювало сесію Верховної Ради, де стояв неймовірний гамір. Комуністи і есдеки виливали всю жовч на голови Президента Ющенка та уряду. Контраст був вражаючий. Немов із неба в пекло.