Чи є в нашій країні якісь молодіжні клуби, за допомогою яких дітей можна було б відірвати від комп'ютера, телевізора, привчити до самостійності та дисципліни, зацікавити спортом та утримати від поганих компаній? Чи є «тусовки», в яких водночас весело і захоплююче, в яких усі рівноправні, але можна чимось виділитися, в яких можна пережити якісь пригоди і не потрапити за це до дитячої кімнати міліції?
Виявляється: така організація — український скаутський рух, що зветься «Пласт», — існує в Україні 94 роки. Її забороняв тоталітарний радянський режим і водночас активно використовував скаутські прийоми у своєму виховному процесі, відкинувши одну, але суттєву деталь — свободу особистості. Піонери трансформували скаутське гасло готовності прийти на допомогу тим, хто потрапив у біду, в «К труду и обороне будь готов!». Патріотизм та любов до своєї країни, яку плекають скаути, у піонерії отримали ознаку шовіністичного неприйняття усього «загниваючого капіталістичного світу». І якщо пластуни носять свою форму кольору хакі з гордістю, то нас, покоління, яке жило в постбрежнєвські часи, червоні галстуки та значки з «Іллічем», салютування до прапора держави, що була на півкроку від розпаду, відверто «напружувало» та нервувало.
Можливо, саме тим, що люди «переїли» викривленого, фальшивого скаутингу, і пояснюється дещо насторожене ставлення до «Пласту» — «совки» і досі асоціюють цю організацію з «махровими націоналістами», а люди проукраїнські та мислячі з Центральної та Східної України (на західній пластунська традиція краще збереглася) побоюються того, що їхню дитину почнуть «фарширувати» ідеологемами.

У «Бляшаному барабані» Гюнтера Граса головний герой обожнював свій маленький іграшковий барабан, який втомлені бамканням батьки всіляко намагалися відібрати, виманити, заборонити. Подібні зіткнення між батьківськими очікуваннями та дитячими уподобаннями трапляються часто. І починаються вони з проблеми: яку іграшку купити — ту, яку просить дитина, чи ту, яка більше подобається батькам?

Володимир Нікітін, фахівець з питань освіти, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень (МЦПД) відповів на запитання кореспондента «УМ» щодо Болонської реформи та її можливих наслідків для української системи освіти.
— Кажучи про Болонський процес, найчастіше мають на увазі європейський (тобто високий) рівень знань. Чи справді українська освіта від зміни правил стане кращою?
— Болонський процес розпочинався як спроба об'єднаної Європи привести у відповідність різне оформлення документів освітнього рівня. Ми, зі своєю 10—11-річною системою середньої освіти не відповідаємо європейським стандартам. Тому коли наша молодь намагається вступити до європейських університетів, від неї вимагають суто формально, не вдаючись до змісту, добрати ще один чи два роки освіти.
Крім того, Болонська реформа готує систему освіти до навчання людини протягом усього її життя. Можливість студента самостійно обирати курси, які він хоче прослухати, створює для цього передумову. Спочатку отримуєш ступені, завдяки чому потім можеш «обертатися» у різних системах допідготовки для того, щоб належним чином відповідати ринку, місцю та iн. Тобто безперервна система освіти вже не може мати ту саму основу, на якій будувалася первинна, себто ступенева система. І завдання Болонської реформи — створити бюрократичні умови для безперервної освіти.
Кредитно-модульна система дозволяє суто механічно, на рівні бюрократії, співвідносити кількість курсів та навчальних годин, які відвідував студент. Все це, не вдаючись у подробиці, які саме навчальні модулі ви обираєте. В цьому як переваги, так і недоліки цієї системи.

Спеціальність «художня творчість» в університетах України є незвичною й новою. У нас є лише два вищі навчальні заклади, де вчать на письменника: Київський національний університет імені Шевченка та Острозька академія. Саме в Острозі директор Міжнародної письменницької програми, що діє в університеті штату Айова, Крістофер Меріл має намір прочитати авторський курс iз креативного письма. Про це він повідомив після лекції в Острозі, на яку зібрався повний зал людей, спраглих навчитися творити тексти.

Формування людини нового типу — шляхетної, правдивої, самодисциплінованої, здатної брати на себе відповідальність і керувати іншими, вірної національним інтересам — Iван Тимошенко вважає головною передумовою культурного, наукового та економічного піднесення держави. Створити умови для навчання й виховання саме такої нової національної еліти поставив він собі за мету, обираючи фах педагога.

Результат досліджень експерти представили наприкінці минулого тижня в інформагентстві «УНIАН». Детально ознайомитися з дослідженням можна на сайті http://www.svidomo2006.org.ua/ Відповісти на запитання журналістів та відбити удари політичних супротивників прийшли представники кількох політичних партій — Василь Надрага (Блок Литвина), Микола Шульга (КПУ), Ігор Юхновський (НСНУ) та Тамара Прошкуратова (Блок «Не так!»).

Про те, як вчиться юна зірочка, розповіла її класний керівник, 33-річна Ольга Козловська, яка викладає в ліцеї українську мову. Ольга Петрівна красива, стильно одягнена, мало нагадує вчительку зі звичайної школи.
— У нас усе на найвищому рівні, — розповідає пані Ольга. — І діти в нас особливi. Для батьків важливо, аби їхні діти не стали здобиччю недобрих людей. Тому територію школи охороняють, для дітей організовано «розвозку» на мікроавтобусах після уроків. Школярі не залишаються без нагляду ні до уроків, які тривають до самого вечора, ні після. Щоправда, не всі заняття — уроки в класичному розумінні. Діти просяться в ліцей і в суботу, настільки тут їх зуміли зацікавити.
Ми проходимо коридором і завертаємо у комп'ютерний клас. Парти в ньому стоять уздовж стін по периметру. На кожному робочому місці — надсучасний монітор, різні дитячі штучки. Скоро тут має розпочатися урок української мови.

Більшість людей зранку у вихідний мають можливість поспати подовше, мені ж довелося пхатися на чергову олімпіаду. Цього разу районного рівня з правознавства. Напередодні провела вечір за підручниками, вночі — подушка з підручників (а якщо і дійсно це щось дасть?)...