Костянтин Дубінін — режисер із багаторічним стажем і оригінальною творчою долею. Адже часто митці–початківці, які стартують з театру для дітей, розцінюють цей майданчик як трасу для розгону і в найближчому майбутньому бачать себе на сцені «дорослого» театру в якійсь класичній гранд–ролі. Якщо проревізувати трупу будь–якого театру, цільова аудиторія якого — 18+, то таких вихідців із ТЮГів там можна знайти чимало. У Костянтина Михайловича усе склалося з точністю до навпаки.

Ще кілька років тому аукціонний дім Christie’s для нашої країни був чимось на зразок космічної субстанції — хтось колись там бував, привозив якісь новини, але для більшості людей ця планета і надалі залишалася далекою–далекою. Тепер же цю віддаленість обидві сторони взялися завзято ліквідовувати — третю виставку протягом року презентував днями Christie’s у Києві. Цього разу шедеври, які незабаром будуть виставлені на торги цього аукціонного дому, можна переглянути у фойє Національної філармонії. Вісімнадцять полотен всесвітньо відомих майстрів для публічного перегляду будуть доступні ще сьогодні.

Проблема авторського права, яку нещодавно порушували співаки на чолі з Русланою, днями вибухнула новими сенсаційними подробицями. Цього разу свій протест проти «махновщини», яка є визначальною у сфері мистецької інтелектуальної власності, озвучили кінематографісти. На відміну від представників вокального мистецтва, кінематографісти мають халепу міжнародного значення. Оскільки одним із учасників цього скандалу став польський режисер Єжи Гофман — українські суди не визнають того очевидного факту, що саме Гофман є автором фільмів «Знахар» і «Вогнем і мечем».

Цьогорічний фестиваль кінодебютів у Києві має чимало ознак того, що в майбутнє «Молодість» може дивитися більш ніж оптимістично, піклуючись хіба про те, як у невеликий проміжок фестивального часу утиснути якнайбільше гідних картин. По–перше, студентський конкурс цього року був рекордно численним: 30 стрічок із 25 країн світу, за кілька років сьогоднішні «піонери від мистецтва» приїдуть на фестиваль вже зі своїми повнометражними дебютами. По–друге, «Молодість» продовжує множити творчі проекти усередині фестивалю, обростаючи новими складовими: Molodist FilmBoat Meeting, спеціальний конкурс ко–продукцій, завдяки якому молоді кінематографісти з України та інших країн змогли представити свої кінопроекти європейським продюсерам та фондам, що фінансують кіновиробництво, — став однією з найбільш резонансних подій кінофоруму. І таких ознак можна наводити дуже багато, аж до переповнених залів на всіх конкурсних та позаконкурсних сеансах. Що засмутило? Мабуть, значний вміст політичних рефлексій у представлених на фестивалі фільмах («Надзвичайний Чорномирдін», проект «Кіно проти тоталітаризму»...). Хотілося б, звичайно, бачити більше картин, вирішених у стилі «мистецтво заради мистецтва». Але таке у наш неспокійний час навряд чи можливе.

У режисера Андрія Приходька є одна творча особливість — найсерйозніший сюжет він намагається «загорнути» у дуже яскраву обгортку. Від чого пересічний глядач часто губиться у роздумах: а що це він, власне, дивиться — трагедію, комедію, фарс чи пародію? Саме такий «післясмак» мала його «Шякунтала», індійська містерія, видовищна і надзвичайно кольорова. «Легенда про Фауста», яку Приходько днями представив київській публіці, також була скроєна за цим же принципом. Хоча тут, здавалося б, режисер мусив шукати принципово інші прийоми та принципи: відома історія про доктора Фауста, трагічнішої за яку ще треба пошукати, на перший погляд, вимагала співзвучних зі змістом режисерських ходів і художніх прийомів. Але Приходько пішов «від протилежного». Його «Легенда про Фауста» зазвучала невимушено, барвисто, розкуто, але водночас дуже мудро, повчально, розсудливо.

Відразу після прем’єри в Черкаському театрі ім. Шевченка вистава Андрія Жолдака «Войцек» пройде випробування Києвом. Хоча, швидше, це Києву вкотре доведеться складати тест на сумісність із творчістю пана Жолдака. Зазвичай цей іспит звикла до менш радикального мистецтва столиця провалювала. Невтомний режисер–експериментатор багато разів прощався з містом, яке вже стало затісним для польоту його фантазії, сідав у літак і летів на Захід. Щоб потім, через кілька років, знову повернутися до України і знову дати їй шанс наблизитися до себе.

Двадцять дев’ять вистав за дев’ять фестивальних днів — цей марафон усі зацікавлені театрали подолали на одному диханні. І хоча «Золотий Лев–2008» завершився лише кілька днів тому, його директор Ярослав Федоришин вже готує наступний «випуск» свого проекту. У 2009–му фестиваль святкуватиме 20–річчя, тож дата зобов’язує.

Збираючись на прес–конференцію, присвячену участі картини «Ілюзія страху» в конкурсі Американської кіноакадемії, кожен журналіст ставив перед собою щонайменше два професійні завдання. Перше — з’ясувати нарешті принципи відбору українських фільмів, які висуваються до такого престижного рейтингу, оскільки оскарівського комітету, що мав би опікуватися цим відбором, у нашій країні поки що немає. Друге — поспілкуватися з командою фільму, розпитати, як їм у кандидатах на «Оскар» і чи сподіваються вони на перемогу.

Ксенія Ніколаєва народилася в акторській родині. Бабуся Ксенії виходила на сцену пересувних театрів, а прадід працював в одному театрі з Шаляпіним. Її мама, народна артистка України Ганна Тимофіївна Ніколаєва, пропрацювала в Російській драмі ім. Лесі Українки 40 років, а загалом її акторський стаж становить більше 65 років (це — не помилка, а винятковий приклад справжньої відданості своїй справі). Тато, Микола Миколайович Пенькович, служив у Львівському театрі ім. Заньковецької, потім працював заступником міністра культури. Звісно, дівчинка, яка виросла в такій сім’ї, навряд чи вибрала б професію інженера–конструктора чи фізика–ядерника. І Ксенія мріяла не лише про акторську професію, а й про конкретний театр, в якому б хотіла працювати. Втім, до Російської драми випускниця Київського театрального інституту Ксенія Ніколаєва з першої спроби не потрапила — актриса її плану у трупі вже була. Але наполегливість в акторстві — річ далеко не остання, а тому вже за рік Ніколаєва була зарахована в трупу Театру ім. Лесі Українки, і у виставі «Снігова Королева» вона грала зі своєю мамою. З тих пір минулого багато років: зіграні сотні спектаклів, тисячі букетів від прихильників перенесені з гримерки до квартири, мало місце навіть кардинальне «форсування Дніпра» — слідом за Едуардом Митницьким Ксенія Ніколаєва перейшла до Театру драми і комедії... І, як це часто буває в житті, за улюбленою роботою непомітно наблизилася до серйозного ювілею — тридцять років на сцені. Цей момент Ніколаєва відзначила двома виставами. Востаннє, ніби перегорнувши попередню сторінку театральної біографії, зіграла Раневську у своєму бенефісному спектаклі «Вишневий сад» (цю виставу вже зняли з репертуару Театру драми і комедії). І, розпочинаючи нову главу, на сцені Театру «Сузір’я» представила прем’єру «Самотньої леді», яку присвятила своїй мамі.

Ми живемо серед людей, які на перший погляд можуть видатися звичайними небожителями: вони десятиріччями курсують за маршрутом «дім–робота–дім», плавно переходять із категорії дітей у категорію батьків, потім бавлять онуків і зустрічають старість, нарікаючи на мізерну пенсію. Але варто лише повірити, що ключовим у цьому нудному процесі є вислів «на перший погляд», — і реальність виглядатиме зов­сім інакше. Невгамовні брати Капранови з цим усвідомленням не розлучаються ні на хвилину. Як результат — для своїх творів їм удається відшуковувати героїв, які аж ніяк не відповідають визначенню «звичайні небожителі».