Одна з моїх найближчих подруг — розумна, енергійна і надзвичайно комунікабельна жінка з вищою освітою та чималим стажем роботи в харчовій галузі — ось уже восьмий рік працює служницею в заможній родині на півдні Італії. Загалом вона оптимістка і людина дуже терпляча, але під час наших коротких зустрічей вже не раз чула її відверто гірке зізнання : «Я там — ніхто! Я наче втратила себе ! І, схоже, вже остаточно змирилася з тим, що я — кваліфікований технолог хлібопекарної промисловості — можу бути в тих «макаронників» лише прибиральницею чи нянькою... » Намагаючись заспокоїти подругу, я завжди погоджувалась, що в закордонних наймах це просто неминуче — заробляти не улюбленою справою за фахом, а будь–чим, аби тільки більш–менш пристойно платили. В принципі, це було і моїм власним переконанням, аж поки не познайомилась із тернопільським митцем Олександром Марченком.

Десь у 1972 році Іван Світличний, з яким я поділився своїм бажанням працювати в галузі літературного перекладу, познайомив мене з Анатолем Перепадею, що на той час уже належав до когорти відомих українських перекладачів. Анатоль подивився мої перші спроби і сказав, що з мене буде добрий перекладач. Але з чого починати? «Ти знаєш, мене оце щойно випхали з видавництва «Дніпро», де я працював літературним редактором (Анатолеві закинули, зокрема, що він надто «українізував» твори Мопасана та дружбу з уже покійним на той час Василем Симоненком. — Авт.), і вийшов таємний наказ не друкувати моїх перекладів, — каже Перепадя. — Тому я пропоную тобі таку оборудку. Ми перекладемо вдвох по роману італійської письменниці Ґрації Деледди («Матір», «Тростини на вітрі»), ти підеш із цією пропозицією до «Дніпра» і, якщо нам пощастить, опублікуєш обидва романи під своїм прізвищем, а мені повернеш гонорар за «Матір». Це буде вигідно і тобі — заявиш про себе як перекладач, і мені — бо треба ж мені на щось жити. Оригінали обох романів у мене є».
Коли Анатоль це сказав, я звернув увагу, що в його невеличкій кімнаті була досить велика бібліотека літератури романськими мовами — французькою, італійською, іспанською, португальською, каталанською, галісійською і навіть ретороманською. Я знав, наскільки важко було тоді в Радянському Союзі придбати книжку, надруковану на «капіталістичному Заході». То звідки всі ці книжки? «Від Івана Салика», — відповідає Перепадя. А що то за один і де він усе це багатство бере? «Іван листується з письменниками всього світу, й вони надсилають йому свої книжки, а Салик роздає їх перекладачам», — пояснює Анатоль.
Із подальшої розмови з’ясувалося, що Іван Салик — не якийсь там титулований письменник, не вчений, не академік, не державний чи партійний діяч, а звичайний собі чоловік, котрий працює на звичайній посаді й одержує пересічну радянську зарплатню. Коли я прикинув, скільки треба грошей і часу на листування з письменниками всієї Європи (і не тільки ж Європи!), у мене голова пішла обертом. Бувають же люди!
Сьогодні Іванові виповнюється 70 — добрий привід розповісти про «доброго могутнього духа» українського перекладацтва.

Засновник і настоятель Свято–Вознесенського Банченського чоловічого монастиря, що неподалік Чернівців, отець Михайло Жар за своє сорокарічне життя збудував не один храм. Однак не справами церковними прославився він, а тим, що замінив батька й матір сотням малюків. Він каже, що в дитинстві, побачивши фільм «Вусатий нянь», а згодом «Хазяйку дитячого дому», вирішив: коли виросте — працюватиме у притулку безплатно. І 1992 року його дитяча мрія почала збуватися: тоді, маючи трьох власних дітей, отець Михайло всиновив трирічного хлопчика, хворого на ДЦП. Сьогодні його називають найбагатшим батьком України. У його притулку при монастирі виховується 220 дітей: 29 сиріт отець Михайло всиновив, потім брав малюків під опіку. Хоча й притулком це не назвеш: євроремонт, м’які килими, сучасні меблі, квіти, акваріуми, папуги, фонтан... Не кожна сім’я може похвалитися таким затишком. Та найголовніший затишок для людини — душевний, саме його святий отець зміг створити для обездолених, обділених материнською любов’ю дітлахів. На Буковині так і кажуть — у селі Молниця живе родина Михайла Жара. А сам отець Михайло впевнений: діти продовжують йому земний вік. Переживши три інфаркти і дванадцять складних операцій, зізнається, що не має права піти, доки не впевниться: всі його діти — щасливі...

Кандидат філософських наук, професор Анатолій Фоменко у 1943 році, будучи солдатом Червоної армії, брав участь у звільненні Лівобережної України. У бою під Запоріжжям його тяжко поранили, а відтак з армії він пішов інвалідом. У 1952 році закінчив філософський факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. До 2000–го працював викладачем на кафедрах філософії Дніпропетровського державного університету та Національної металургійної академії України. Має понад 200 публікацій з теоретичних питань філософії, релігії, культури. Проте одна з його останніх робіт — книга «Усе таємне стає явним. Вигадки й правда про радянсько–німецьку війну 1941—1945 років» — стала подією особливою.

Дивно, але, одержуючи листи з 10–ї паралелі, я, радянська школярка, нічого не знала про те, навіщо наші військові несуть там службу. Не вміла читати між рядків. Нас розділяло 11 000 км, однак пошта працювала непогано — лист «авіа» доходив за чотири дні. Чи мій знайомий із міста Хороль Приморського краю Росії, де він залишився на надстрокову службу, прикрашав у тих листах дійсність? Не знаю...
Сьогодні — чергова річниця закінчення війни у В’єтнамі 1957—1975 років, у якій брала активну участь і радянська військова потуга. Без підтримки з боку СРСР «в’єтконгівці» нізащо не взяли б Сайгон. Радянський контингент залишався на півострові Індокитай ще довго після закінчення бойових дій, втручаючись у наступні локальні воєнні конфлікти. Сьогодні я намагаюся розібратися в епістолярному скарбі, який дістала з дна старої валізи, і зрозуміти, що все–таки робив стрілець–радист Тихоокеанської авіації Олександр Шемет у В’єтнамі вже після завершення найбільшої війни другої половини ХХ століття.

Капітан суховантажного судна «Іван Сергієнко» Тетяна Олійник каже, що народилася з мрією стояти за штурвалом. Свій корабель вона лагідно називає «Ванєчкою» і навчилася запросто справлятися з «суто чоловічою» роботою, керуючи екіпажем із 14 чоловіків. Пройшовши «Крим і Рим», люті шторми і неодноразові загрози піти на дно, вона й сьогодні впевнена: немає в світі нічого кращого за море.

Понад тисячу писанок різних регіонів Віра Манько написала власноруч, готуючи до друку книжку «Українська писанка», за якою сьогодні навчаються писанкарювати тисячі дорослих і дітей. Свою першу писанку пані Віра написала у 1986–му: товаришка подарувала їй писачок, навчила, як класти в нього віск і як тримати над свічкою. Наступного року вже й сама навчала охочих. Коли прийшла працювати у видавництво «Свічадо», то дивувалася: за кордоном, у Канаді й США, вийшло вже чимало книжок про писанку, а от українського видання досі не було. Запропонувала директору видавництва Богданові Трояновському видати таку книжку. А він каже: «Гаразд, а де рукопис?» Отож пані Віра взялася за працю. Через кілька років, у 2001–му, вийшла друком її перша книжка, згодом двічі перевидана й перекладена кількома мовами. Розмовляю з Вірою Манько у славетному музеї «Бойківщина» у Самборі, де до Великодня відкрито виставку її писанок. В окремій шафі — частина з 650 зовсім нових мініатюрних шедеврів, уперше «оживлених» за стародавніми взірцями.

Знайти в Овадному Іллю Олексійовича Дячука за прізвищем — справа непроста. А діда Люсіка або навіть просто Люсіка — без проблем. Дарма, що легендарному сільському музиці пішов уже вісімдесят третій. Своє село, свою рідну Володимирщину, він презентував із троїстими музиками Оваднівського будинку культури на сценах різного масштабу, починаючи від сільської і закінчуючи столичним Палацом «Україна». Бував і за Бугом у сусідів–поляків. Скільки концертів відіграв за свою артистичну кар’єру — навіть не знає. А про весілля взагалі мовчить. Бо якщо порахувати, що на весіллях він грав із татом та братом із восьми років, тобто десь із року 1934–го, то список вийде архічималенький...

Якщо дивитися з протилежної сторони центральної вулиці Єзуполя на територію школи, то бронзова фігура на постаменті більше схожа на античного мислителя, ніж на колишнього радянського вчителя математики. Хоча, підійшовши ближче, сумніви зникають: це таки Володимир Войцюк, а не Архімед чи Піфагор. Нині непосидючий єзупільчанин мешкає у Нью–Йорку, підмітає двори та миє під’їзди на Манхеттені. Важкою працею він заробляє там дещицю «баксів» для реалізації якогось важливого проекту на рідній прикарпатській землі. Невисокого зросту, худорлявий дідусь за роки української незалежності встиг зробити стільки добра для своєї Вітчизни, що наші товстосуми–меценати помовчали б про своє хвалене–перехвалене благодійництво. Мабуть, після Памво Беринди ніхто не прославив Єзупіль так, як Володимир Войцюк. Та спершу — трохи історії про його малу батьківщину.

Вона була легка і світла, щира і доброзичлива, і біля неї затишно почувалися всі: друзі, рідні, навіть випадкові знайомі. Успішно закінчивши Львівський фізико–математичний ліцей, Оля Жагаляк без проблем стала студенткою Львівського національного університету ім. Франка. Свою першу сесію склала на «відмінно». Не курила і не вживала спиртного, кожної неділі з батьками і сестрою відвідувала церкву. Будувала плани на майбутнє, мала багато мрій. Але їх усі перекреслив фатальний квітень 2008–го. Трагедія у харківському Парку відпочинку, де шалений атракціон раптом вийшов із ладу, обірвала життя красивої молодої людини. Залишивши в серцях друзів і рідних біль, який із плином часу не минає...